Та помалу-помалу обі їмості роз'яснилися, розлебе-ділися, розспівалися попід кичерами, попід малявами.
А дідові навперед очей невістка станула:
— Таке воно, гей тот марець, тота челядь: тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо 'д тобі нахиляє. Правда, невісточко, що ти мене слухаєш, і шануєш, і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі моло-дюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, що ти пустим не орудуєш, але тепер по смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів, що не варт їм за наймитів бути. А най на невістку сяде муха та най вона збицкаєси, та й пішов Орфенюків талан межи псярство, бо він у тестаменті її весь свій маєток записав.
Щось гейби запекло діда у серце, щось привиджується дідові, але він не хоче цьому вірити, аби комендант на його невісточку закусив зуби. Але тота його ґаздиня таки до очей йому тото уповіла. Видко, межи ними був якийсь кодот через його невістку, видко, щось там коїться, та не знати що: чи комендант сам кинув око на невістку, чи гилить її комусь? Ледве він сам схоче під невістку підсипатися, коли дома свою ґаздиню має. Але і панотця гляба ревнувати, бо панотець заходить собі із своєю ґаздинею, так як з жінкою вінчаною, і так щире її виряджає та її голубить, то над нею розщибаєть-ся, як рідний чоловік над жінкою справедливою. Хоть би прем його наставники духовні заборонили йому шлюб брати, то він тоту заборону десь чує, бо він, певне, сам собі дав шлюб потайки так, що наставники не знають,— ну, і має шлюбну жінку в хаті. Наставники гадають собі, що він парубочить та й на церкву робить, а він собі вінчану жінку тримає та й на свої діти робить. Але-бо цей панотець ще молоденький, ще й селом до челяді прилипає, ще й любаски має! Та хоть би він і прилип до невістки, то із-за попа нема стиду та й дід непотрібно журиться за невістку. Але як він змовився з комендантом і хоче якогось барабу на талані розмістити — та його з невісткою звінчати, то це гірше може бути, бо невістка попа послухає та й коменданта збоїться. Та й тоді, діду, пропадьоска! Шибає дід гадками, а через дорогу навперед коней заяць: скакіц! Дід перехрестився, а їмості розсміялися:
— Щось вам, діду, не поведеться,— каже комендантова.
— Най ворогам нашим не ведеси,— відмахується дід.
— Не поцілує вас ваша любаска,— вгадує панотцева ґаздиня.
— А ви ще собі з любасками заходите? — питає діда здивована комендантова.
Дід обминає відповідь, приповідаючи:
Аби пані панували, аби пані жили, Аби пані молоденькі паничів любили!
їмості впевнювалися, що дід десь у долішнім селі має ще свою любаску із молодших літ, і допитувалися, скільки разів у місяць її відвідує.
Дід знов обминає те питання і відрікає, що все на світі є в божих руках,— а коли уздрів при дорозі чистий жолібець, станув, роззубелав і напоїв коні, щоби відвернути увагу від себе.
їмості видобули дві фляшки вина і казали дідові їх у воді застудити, а відтак казали їх розкоркувати і одну фляшку подали дідові, а другу поклали межи себе та й стали по черзі пити і своїми чоловіками вихвалюватися:
— Мій Вальорко,— казала комендантова,— так мене любить, що все село вистріляв би за мене одну.
— А мій Ясьо,— казала панотцева їмость,— так за мною пропадає, що сам мене розбирає, сам суконку розпинає і сам роззуває. Та й не заснув би, доки я його на своїх грудях не заколишу.
— Та й мій Вальорко інакше не засне, доки зі мною не напеститься, а не раз і вночі мене будить. А такий для мене добрий, що навіть мої гадки відгадує. До тогід то робив слідство у тім арешті на подвір'ю, де тепер у нас стайня. Приведуть не раз тих арештантів, чи комуністів, чи соціалістів та й у тім арешті коло них упрівають, аби від них дізнатися правди. То такі звідти били у хатні вікна зойки та стогнання, що вікна дрожали, а мій малий Юзьо в колисці будився і плакав. Гей, чоловіче, думаю собі, таже я оглухну від тих криків, а дитина виплаче собі очі за пустих бандитів! А він мені нічого не каже, лиш я дивлюся на другий день, а за хатою робітники мурують з плит глибоку пивницю. Питаюся його, нащо йому такої камінної та глибокої пивниці,— а він усміхається та й більше нічого не каже. Минає тиждень, а зойків не чути, гейби тоті бандити поніміли. Питаюся, чи тим опришкам рот заціпило, а він заходиться від сміху і розповідає, що арешт переніс вже у пивницю і хоч би там стріляв із гармати — то ніхто цього не почує. Так мені мій Вальорко з лиця читати уміє!
— Я також гріх би мала, коли б на свого Яся нарікала. От як я свого Владзя мала, то він мені аж з міста привіз доктора і мошу та й крепдешиною всю мою постіль заслонив. Другі попівські жінки ходять у перкалях та цейгах, а у мене наломом шовків, та крепсатинів, та крепмарокенів, та жор-жетів, та золотої лями. А мої капелюхи — ти бачила, Рузю,— такі зелені та червоні, що професоровій очі зривають! А мої сандалі перлами цятковані! А мій плащ велюровий! А мої коралі, Рузьо золотенька!
— То все правда, Манусенько солоденька, але таких дорогих перстенів, як у мене, то навіть у місті тоті радникові не мають. Як лишень лучиться мому Вальоркові якась ліпша нагода, зараз мені перстенець із зіркою приносить. Або мої бранзолети мають у місті собі пару? Ти, може, чула, приятелько, що злісна стільки разів хорує, скільки разів мою тоалету бачить! То нема що таїти, що мій Вальорко як уп'ється, то до неї ходить, бо я не терплю п'яниці, але він її не любить і як від неї прийде, то навколішки паде та й мене просить, аби я йому простила, що він так погано забувся. А я йому кажу, що не дивно мені було би, коли б тота злісна була хоть красна, хоть молоденька, хоть гожа, але то така купа мерші, що олені від неї утікають, а як іде в ліс із стрільбою, то ворон над нею кряче. Але де п'яний розуміє, що краса, а що погане? З тою злісною маю я то само, що ти, голубко, з тою професоровою. Ти гадаєш, що твій Ясь пішов у школу релігії вчити, а він пішов з професоровою набуватись у її спальню!
— Не гніви бога, Рузю!
— Через що, Маню?
— Бо прецінь і ти любиш відвагу злісного так, як я люблю спів учителя, та й кривди нема з нас нікому. Я сама кажу свому Ясеві, що, доки він не покине жінки учителя, доти я не прожену від себе учителя, а Ясь мені каже, що за ту правдомовність він мене ще більше любить, а вчительку тільки дурить.
— А мій ніби не дурить злісну?
— Може, дурить, а може, знає про злісного, та й клин клином вибиває!
— Що про злісного знає?
— Що ти його любиш!
— Вибач, Маню, я його?
— Може, ні?
— Ні, ні, то він мене, він гине за мною!
— То він не любас тобі?
— Любас, але із люби до мене.
— А на цю забаву не він тебе запросив?
— Він, але і тебе просив.
— А мене задля кого, Рузю?
— Задля твого учителя, того чорногривого любаса твого. Може, брешу, Маню?
— Аби тебе за твої слова біг здарував сином.
— Дай, біг, тобі також!
— А ніби чого ж ми туди їдемо?
— Ба і я так скажу!
І обі їмості допили вино та й обцілувалися та й, штурка-ючи діда в плечі, питалися, чи біруе ще танцювати.
Дід лиш ждав якої-небудь зачіпки, бо коли випив фляшку вина й оббіг гадками весь свій талан та й упевнювався, що внуки підростуть та й одружаться ще за його життя і стануть добрими наслідииками його і сина,— забаг дуже говорити з ким-небудь і вже надслухував, що їмості говорять, щоби десь вхопитись у бесіду з ними.
— Іноді чоловік ще такий легкий, що й'аркана пішов би!
— А тепер ви, діду, тяжкий чи легкий?
— Аді, видите, їмостечки, я діправди чуюся легким, але однако траба би мені ще зо три скрипці та й з десять флояр, аби я присів гайдука на підлозі.
— Ба хто в селі найліпше танцює?
— Є, є в нас по молодюкові, що у тій смучій війні світами бродили та й навчилися всєкої танцювати, але таки нема понад злісного та й понад учителя!
їмості розсміялися й дивувалися очима, що дід підслухував їх бесіду.
— А моєму чоловікові ніби щось хибує?
— Пан комендант — аби здоров був — то файний пан, нівроку!
— А мій старий, діду, вам не вдався? _
— Най неволя христінинові не вдаєси, а панотець у нас на самім переді. Лиш село наше таке засмолене та неумиване, шо не розуміє, що такий чоловік вартує. Шо-сь це село наше тих панотців перепустило, але такого, єк цей — аби із своєю їмостею старості діждав,— то таки не було. Таку красну та мудру бесіду має, що варт пійти у церкву й послухати. Каже та проказує тогід на саму богородицю: "Дорогі та чесні па-рафіяне! Що я знаю, того ви не знаєте, а шо ви знаєте, того я не знаю, а чого я і ви не знаєте, то один біг знає!" Люди зумілиси і звертілиси, а панотець підносит угору свою реверенду та й каже: "Адіт, мої парафіяни, я лишень в сорочці і — не до вашого гонору кажучи — в поркиницях, а нага-виць нема та й кабату нема! Це,— каже,—лишень я знав, а ви цего не знали. А скілько грошей кождий з вас у ремени або в хустці при собі має, то лишень ви знаєте, а я не знаю. А скілько грошей ви скинете у скарбону і узбираєте для мене,— того ані я, ані ви не знаєте,— то лиш один пан біг знає!" Такої бесіди до прикладу нарід не затямив, і хто лиш мав деякий гріш при собі, кинув у скарбону, та й кажут, що тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хоть би мав дві голови?
їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але одна-ко не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.
Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі, сидів, то позволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?
— А на храм до Широкополя хто возив' нашого панотця, єк не я?
— Ви самого панотця везли чи з професоровою?
— Була й жінка учителя, але курити не боронила.
— А панотець були сумні чи веселі?
— Ей-гау ше й єкі веселі! Десь переймили нашої співанки та, вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.
— А ви тямите цю співанку, бадічку?
— Шос тємлю, а шос не тємлю, але екби я закурив, то пригадав би собі зараз.
Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз, і сама йому губку в люльці запалила.
Ледве дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискіпалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав, '3 храму вертаючи.
Дід став гумкотіти:
Сіда-ріда-дана, Не піду за Йвана, Але піду за Данила, Абих не робила!
— Цеї співав панотець, діду?
— Сохрань боже,— але екби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану, погодіт крішку, а зараз мете чути:
Я сапала кукурудзки та й стяла фасольку — полюбила панотчика, купив парасольку!
— Цеї, бадічку?
— Ше ні, але зараз буде:
На тім боці при потоці вбив половик кашо, Тікав вчитель від попаді, загубив кресашо.
— Цеї, бадічку, цеї?
— Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи, нічма співав ше дрібнішої.