Але цього не дізнався, бо ґаздині і дівчата плакали в долоні, а не знали, куда вояки газдів забрали.
— Гей, люди добрі, такі чемні бадіки, такі слушні, так, гей хліб, добрі,— жалував їх Дзельман, йдучи до світлиці коменданта. Здавалося, що Дзельман плаче.
На подрі війт шепотів до панотця:
— Кому е-е, а богачеві е,— аді, самих Дзельманових годованців забрали тратити.
— Передтогід сімох, а тепер знов сімох газдів бізівно буде менше.
Відтак прояснив ще війт панотцеві, що тих сім газдів, за якими плаче челядь, задовжилися були у Дзельмана через широку герланку, а відтак за довги запродали йому свою землю і весь свій талан, а собі лиш ужиток до живоття лишили.
Тепер мадяри стратять газдів, а ужитки підуть Дзельманові в губу.
Комендант вийшов із світлиці з Дзельманом, який жінкам і дівчатам толкуе, що просив під милий біг коменданта за їх дедів та газдів, але він тому не винен, що вони прийшли до нього запізно, а воєнна справа не має коли ждати.
Жінки і дівчата кинулись до ніг комендантові і піворили, просячи, щоби спадав на рани божі і віддав їм газдів і дєдів.
Комендант тріскав челядь нагайкою, а жовніри відорвали йому від ніг жінки й дівчата і вивели їх поза браму. Дзельман радив їм, аби не зойкали, бо комендант сердиться і робиться лютішим.
На краю села, під верхом східного груня, запалахкотів огонь, гей сільська факля, і відкрив накривку темряви над довгим селом.
Нічний вітрець, гей лісовий поштар, збирає з верхів шум лісової глуші і кидає його піною на плеса камінної ріки.
Напротив води понад ріку їде людська праця на людських возах. Гуцули жалують під гору коней, а жовніри б'ють прикладами газдів у плечі і наказують їм, щоби не важилися шкодувати коней, бо коні й вози вже не їх, але тісарські, і вони самі також тісарські.
Тож тісарські бадіки б'ють тісарських коней тісарськими пужівнами, і вся дорога біжить і тарахкотить, тісарське добро з села везучи. А боками йдуть вояки і женуть маржинку та овечки розблеєні, що не хочуть із селом розстатися.
З обочей з-під смеречини дивляться на огонь ґаздівські хати і обороги та й здригаються, а ґаздівські собаки виють протяжно, гей вовки, аби ґазди і ґаздині тривожились, аби сокотилися, аби осторожні булл. Та голосіння ґаздинь і плачі дітвори перемагають виття собак, і тому село подобає ще бодай на строшене село, хотя й гонведи прозивають його собачою оселею і кольбами прицитькують так само людські плачі, як і собачі скомління. Вогонь світить, гей велика свічка, та й показує, як гонведи талан з села виносять, як Гуцулію за горло тримають.
Душі страчених бадіків утікають з церковної бані у темні бори, аби на село не дивитися.
Будиться загониста ріка та й пускає срібні нетлі із срібної піни, аби вогонь пригасили, аби ґаздівський талан рятували.
Просять у гір затінку голі лилики, аби село ніч зночувало.
Розскочилися садами вивірки, аби їх тісарська рука не спіймала.
Гійкають з вершків пугачі, харкають із гнізд ворони, за селом уступаються.
А вогонь іскри розкидає.
Понад паркани і смеречину заглядає світло також на Дзе-льманове подвір'я.
Дзельман вгадує, що то ймився й горить багач Лівак, а комендант люто і глибоко закляв сього багача та й приказує патрулі, аби душком забрала і примістила на гілляці на горі при дорозі біля сімох зрадників.
У брамі показується лісок наїжених багнетів понад темними шоломами вояків, а в їх середині струнка темна стать людини під чорним кадовбом на голові.
Жовніри мельдують комендантові, що піймали і приводять йому живого козака.
Комендант хвалить жовнірів і, придивляючись козакові, випитує з вдоволенням жовнірів, де його спіймали.
Жовніри пригадують комендантові, що приходять уже з долів, з послідніх шанців і що мали тяжку перепалку з цілою сотнею козаків, яких пустили наперед і вирубали впень, а тільки сього одного лишили живим для коменданта.
Козак намагається скованими руками віддати поклін комендантові і просить, щоб приказав його розстріляти, а не вішати.
Дзельман пояснює то комендантові, який виймає револьвер і прямує козакові в голову.
В тій хвилі Дзельман паде до ніг комендантові та вереском просить, щоб не стріляв козака на його подвір'ю.
Комендант дивується Дзельмановій доброті, а Дзельман пояснює, що вовка навіть неживого не годиться на подвір'ю мати, бо другі вовки зачують і весь його двір був би кров'ю вовка обезцінений.
Комендант сховав револьвер і повелів своїм воякам, щоби того вовка завели на Мадярщину, де він покаже його своїй дружині, а відтак застрілить.
Вояки обскочили козака і вивели його з подвір'я.
Прилетів конем якийсь лютий старшина і щось повістує комендантові, котрий не жде кінця рапорту, але сідає на свого коня і виїжджає, а за ним його служба з тяжкими терхами.
Ліваків огонь став пригасати, а з долішнього кута села стали падати на село довгі ножі ясного, мертвецького світла.
Тоді Дзельман давав знати панотцеві і війтові на подрі, що неприятель вже під село підходить і за мадярами рефлекторами слідкує та що гонведи вже з половини села уступилися і тільки в шанцях і сусідніх хатах та лісах розсипалися та поховалися, а йому забрали всі вози й коні і всю маржину геть сполокали, та він рад, що життя лишили ті смучі цигани.
Панотець дякує Дзельманові за постіль і переховок і береться відходити домів, але Дзельман заступив йому дорогу, поклав палець у зуби і сичав та йойкав, що панотцеві не вільно на крок ніде ступити, коли життя йому миле, бо гон-ведська жандармерія ще людей перехапує. Війт пригадав, як передтогід мадярські гусари по всіх гірських селах виловили і потратили пастирів духовних, і тому прикляк і заклявся своїми дітьми, що панотця звідси з-під Дзельманового ока не пустить, аж непевний вітер пропаде геть за водами, за горами.
— Бо най би тратив чи плюндрував неприятель, але це, рахувати, свій, госпідь би 'го побив...
Дзельман затулив рукою війтів рот, а війт зрозумів його раду і замовк. Панотець послухав ради і ліг знову на ліжник на сіні, а війт приклякнув кінець голів так, аби міг з панотцем пошепотіти і надслухати, що надворі діється.
Дзельман почув кроки і зойки на подвір'ю і, кашляючи, вийшов.
Ясний рефлекс світляний продерся крізь шпари даху і на хвильку освітив часть лиця панотця і ноги війта. Оба вони здриглися, видячи, що війна і в схованці їх досягає власними руками.
На подвір'ю стояла висока і об'ємиста жіноча стать і прив'язувала пару волів до паркану та кляла то волів, то мадярів, падькаючись повільно й поважно. Присиливши воли, вона приступила до вікон двора і закликала гейби співаним голосом:
— Ци дома ґазди?
Дзельман пізнав її по голосі і по волах і ніби допевнювався:
— То ви, Николаїхо?
— А то ти, Дзельман? — допевнювалася Николаїха і додала ще, що вона Лівакова жінка.
— Та шо ж бо вас вночі пригнало?
— Пригнали мні нужда та неволя та смучі мадяри. Аді, обсіли хату, забрали коні, маржину, дріб, а навіть єрчета забрали, та й доньку вінка збавили, збавив би їм біг долю, та й пішли. То я гадаю, що вони всі пішли, а мій каже: ану, слухай, шо там на оборозі. Я слухаю, а то немкают мадяри. Думаю собі, може, на неприятіля засідаютси, дий їх кату, це не наше діло. Входимо в хату, а мій заломив руки. Все сполокали, навіть лижки не лишили. А дівчина стогне, хоть би вони так стогнали. Розшебли мені дитину цигани чорні, розшеб би їм нетрудний їх діти, їх ґаздині, їх увесь рід і плід. Ей, бідко моя, бідко! Варю я дитині ліки, аж тут раптом робит-си в хаті днина. Ми глуп у вікно, а то оборіг горит. Мене гейби праником в голову вдарив, а чоловік вибігає та й кличе мене, бо вже й хата ймиласи. Падочьку наш нещісливий, ми горимо! Я дитину таскаю на рагаш і вертаюси, аби образи винести, а то вже гляба, вогонь тріскає, бо то хата немащена, а гонта суха, гей перец! Мой, брє, кажу, тото раз нам мадяри наробили! Я лиш це виповіла, а з-поза плечей патруля з багнетами. "То ти Лівак?",— питаютси мого. "Я,— каже мій,— а дивіт, шо мені ваші мадяри зробили!" Та лиш він це каже, а жовніри ланци на руки та й гайда далі. Шо я прошу, шо мій просит,— ого, пуста бесіда. "Біжи-ко ти,— каже мій,— на зимарьку та бери воли і жени до Дзельмана". Штрикла я на зимарьку та й веду воли, та й, аді, бери їх собі, саняку, лиш ратуй ґазду, бо погибок та й решта!
— Слухайте-ста, Николаїшко, люба та пишна, знаєте добре, шо я вам не воріг, мене болит серце за вашим, але шо я вам поможу, коли мені самому увесь талан забрали?
— Та дес тот найстарший сидит у тебе, сидів би в кри-мінарі!
— Сидів та й пішов, аби єму така година, єк він мене лишив голого...
— Але я, Дзельманку, ґаздівського слова не скасую: пригнали-сми тобі воли, а твоя голова в тім, аби ґазду пустили, бо хто ж єго виратує, єк не ти?
Николаїха передала Дзельманові прут, яким пригнала воли, на знак, що передає їх йому раз на все, а Дзельман став себе прутом по халявах бити і клясти, аби мадярам остатня година була, аби не діждали більше газдів забирати, аби їм рушниці позамокали, аби їх людські сльози побили.
— Най біг сітенький їх собі побиває, але ти, Дзельманку, йди здоров, куди знаєш, та й приводи ґазду 'д ґаздині,— нагадувала Николаїха.
Дзельман бився в груди:
— Аді, сам не буду їсти, а Николаєви Лівакови дам, бо він у мене варт, він чоловік у мене! Сам не нап'юси жентиці, хоть би мені слина вапном стала, а перед Николаем Ліваком збанок гуслінки покладу і крисаню здойму, лиш аби покушів єї, такий господар грешний, такий гість годний! Сам не буду спати, а Николая піду ночями шукати.
— В добру годину, Дзельман!
— В добру годину, Николаїхо!
Вертається від брами знов Николаїха і просить Дзель-мана, аби квапився, бо її камінь коло серця важить і віщує недобре.
Дзельман заводить воли до стайні і божиться, що йому також тяжко на серці, але війна серця не питає, хоч би воно трісло, і тому радить він Николаїсі, аби пішла живо на свою дитину подивитися.
Забула Николаїха за собою браму заперти, а з улицг стала челядь напливати, за комендантом допитуватися та на мадярів і чорнобородого капрала жалітися. Дзельман долу-чувався до їх плачів і нарікань та пояснював, що комендант забрався з його хати і поїхав 'д горі, але хоть би прем був тутки, то не поміг би людям, бо він сам мадярин із Пешту.