– "Хто відрікся від мови батьків"... кажемо нині. "Хто відрікся віри батьків"... казали тоді, а в обох випадках йшло про зречення від національності. І як же ж інакше ставилися до своїх "єретиків" наприкінці XVII віку і в віці ХІХ-ім у нас! Пригадаймо собі недавні факти, як ледве чи не Валенродами, а кожного разу великими патріотами і страждальниками за справу нації, робила наша преса Любченка, Бондаренка, давніше Панейка. Як їх найбільші промахи – висловлюючись делікатно – називала шляхетними утопіями, і подивимося на іншу традицію в цій справі. Пригадаймо, як Ісая Копинський, митрополит Київський в 1640 р. нагадував князю Яремі те, що, проти волі і наказу матері, покинув свою віру і приступив до іншої: "Чому ж ваша княжа милість не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій ваша княжа милість народився"? Бо не належить забувати, "що отцовская клятва висушаєть, а материнськая викореняєть, як письмо мовить"22). Правда, яка ж то інша думка, яка інша оцінка речей визирає з того нагадування, яка інакша душа промовляє тими словами, ніж, наприклад, соціаліста Микити Шаповала, божка і приятеля наших галицьких радикалів, який вчив, що не сміє своя нація-спільнота "деспотично заявляти (одиниці) – ти наш і до скону мусиш лишитися нашим"23). Правда, як своєрідно прадідів великих правнуки погані розуміли слово "свобода" і "деспотизм"! Як своєрідно вони розуміли волю як "волю кожної громади признаватися до того народу і приступати до тої спілки, до якої вона сама схоче"... Як своєрідно вони розуміли "систему примусової національності", яка "є такою ж всесвітньою появою в громадськім життю, як і система примусової релігії"24). До яких дурниць допроваджує той розум "слабих духом", з яких сміявся Шов, той розум, що всякий, мовляв, "деспотизм" гідний осуду і, скажімо, деспотизм діячів Варфоломієвої ночі, і "деспотизм" громади чи матері, які прагнуть, щоб їх діти виховувалися в мові та у вірі батьків...
Інші погляди винесли з свого інстинкту предки наші, ще не збаламучені "розумом" драгоманівців. В своїм "Заповіті" пригадував Василь Загоровський (1577р.), щоб діти його "кождого ближнього своєго, як самі себе любили, але єресі всякої так, як трутизни душевної і тілесної пильно береглися". А дальше — "іменем Бога живого в Трійці єдиного і милосердного", закликав їх, аби "не мали ніякої спільноти, ні уживання з такими людьми, які відступивши від пристойних церкви передань, своєвільно тримаються єресей"25). Так гостро і неприєднано ставилися тоді до справ вірності своїй збірноті. Так безоглядно, "деспотично" – сказали б "свободолюбці" XIX віку – відносилися до "єретиків" і вільнодумців. Їх не вважали шляхетними мрійниками. Цуралися їх всіма способами.
Ставропігійське братство в 1613 р. заприсяглося "прав свого народу боронити". А "єсли би которий отступувати міг, того в ненависти совершенно, яко проклятого... і на кождом містцу таковим гнущатися, як отступником і ґвалтовником віри і всієї руської Речи Посполитої". Правда, який далекий є той світогляд від світогляду толерування, порозуміння й поблажливості до недовірків і "отступників"? Від світогляду тих наших, помилуй Боже, гуманістів, які картали за "некультурність" бідну Олену Пчілку, або Міхновського за те, що Короленка назвав ренегатом... Як мало жили наші предки – як тепер сказали – "критичним розумом" і як сильно жевріло в них, зневажуване модерними євнухами, почуття прив'язання до свого і ворожості до "отступників".
Так само відносилися вони, зрештою, не тільки до "отступників", "єретиків", але і взагалі до всіх, що виламувалися з-під громадської карності, що нарушували одностайність спільноти. В новітні часи, епігони вмираючого XIX віку безнастанно проголошують гасло – "в єдності сила", але забувають додати: і в карності, і в дисципліні, і в твердості караючої руки, яка не щадить і не прощає... Коли отаман Бородавка пив і гуляв, зволікаючи з походом, нехтуючи приказом Сагайдачного, гетьман, доносить лаконічно Літопис, "Бородавці п'яному шию утяв". Не чекав, доки протверезиться.26) Не журився Сагайдачний міркуваннями про цінність людського життя, лише про справу дбав.
В поході, особливо в морському – заборонялось суворо запорожцям пити. А кого на чайці знайшли п'яного, того – скидали в море. Правда, яка ж була "жорстока", "зоологічна" доба? Наші гуманісти XIX віку дозволили б такому скоріше чайку з цілою залогою догори дном вивернути, ніж допустили б таку зневагу людини! Але "дикі" козаки були тої думки, що краще п'яниця в воді, аніж при кермі... Не йдеться мені тут про пропаганду антиалкоголізму: не в поході козаки цілком не належали до абстинентів, і це їм не шкодило. Йде про безоглядне дотримання правил дисципліни і про миттєву санкцію за їх порушення. І цей дрібний, на око, випадок можливо найкраще характеризує всю різницю моралі обох епох.
Епігони кінця гуманітарного XIX віку, ворожо ставляться до москвофільства – в теорії. На ділі ж – дуже часто, у конкретному випадку, готові заплющити око на таке відступництво, на цей злочин. ХVII-ий вік, навпаки, взагалі не виступав гостро проти "злочину" п'янства, але – у тому випадку, коли був злочин, той злочин немилосердно карав. Загальним обов'язком для етики гуманістів є безкарне порушування правил в окремих випадках. Правилом ХVІ-го віку було суворо карати за кожне окреме порушення...
Це була жорстокість, але ось така, наприклад, як у героїв Джека Лондона, коли в снігових пустелях Аляски злодія, з кусником хліба і сірниками, викидали геть з табору в обійми білої смерті. Жорстоке відношення до людини? Так, але яке чуйне, яке дбайливе, яке турботливе відношення до людей, до спільноти, яка, як і в випадку запорожців на чайках набагато цінніша була від одного злодія чи п'яниці...
І таких прикладів можна зібрати безліч. Того потурання приватному інтересу, того ділення на "своїх" і "рідних", того занедбання справи в ім'я так званої гуманності, тої толерації до вибриків і злочинів "заслужених", що байдикують у всіляких гуртах теперішньої інтелігенції, – не знав той суворий вік. Вручаючи булаву гетьманську Юрасеві, синові своєму, Богдан Хмельницький, на смертній ложі, говорив: "анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивого шляху і зробить притчею во язиціх, і посміхом межи людей. Віддаю і самого його, коли він піде шляхті строптивим і віддалиться від правоти, чести і християнської чесноти".27) Зовсім неважливо, чи ці слова сказав старий гетьман. Важливо, що історик вложив їх йому в уста, важливо, що була це їх мораль, отже, мораль провідної верстви тої доби. І як відрізняється вона від моралі провідної верстви нашої ліберальної інтелігенції!
Подібно, переймаючи булаву, промовляв Виговський: "ся булава – доброму на ласку, лихому на кару. Потурати ж у війську я нікому не буду, коли ви мене вибрали, бо Військо Запорозьке без страху пробути не може".28) Як дико мусить звучати ця промова наприклад, для вуха вірного драгоманівця, що не любить подібного "деспотизму", і стоїть за "свободу" кожної одиниці в спільноті і кожної громади в ній, – за "свободу" вибирати собі по вподобі той чи інший національний зв'язок-колектив! Як дико мусить звучати та сувора мова для демократичних "провідників", які саме на потуранні лихим і на дрібних інтригах – основують своє "провідництво"...
Коли той самий Юрась привів свою вітчизну до руїни, ось що писали йому запорожці в обороні "милої отчизни нашої": "Кров братії нашея через твоє бєззаконноє, Богу немилоє, мєждуусобиє пролитая... вопієт до Бога на отмщениє твоє", і заповідають автори листа: "ми вскорі до тебе прийдем і не тільки дому твоєго стіни розметаєм, яко гвалтовника і разорителя отчизни нашея, але й душі твоєї жити в тобі не оставимо".29) Ще під тим листом стояв підпис: "тебі зичливі приятелі", це Юрася з пантелику не збило. Він розумівся на жартах запорозьких і не гаючи часу, отримавши цього зичливого листа, відразу – постригся в ченці...
Як добре, що наші предки так дбали про душу своїх заблудших ближніх! Яким широким руслом плило тоді життя! Як широко дихають груди, коли розгортаєш сторінки старих літописів, з такою – архаїчною формою, а такою модерною змістом мовою, порівнюючи з сухотним патяканням сучасних гуманістів.
Другий гетьман, в своїм універсалі закликає своїх: перекинчиків, "отродков і отщепенців наших, для власних користей і приват своїх, о упадок отчизни не дбаючи, яко ядовитої єхидни стережіться".30) В листі до кошового Лукаша пише Петро Дорошенко, що він теж того хоче, "жеби, як за єго (Богдана) гетьманства, так і тепер, за моєго уряду аби било єдино стадо і єдин пастир", але тут же додає ще щось, що було чимсь самозрозумілим в XVII віці і що наглядно видасться всім новітнім демократам, чимось диким: коли ж, додає гетьман, тої єдності розмовою не удасться привернути, – "чогож іж для амбіцій нікоїх братії вашої і нашої трудно било доказати іначей, теди мусілося на тоє і воєнного употребити прогресу". Цей другий істотний момент, санкції – є такий незрозумілий нащадкам тих велетнів, що навіть заглядаючи до маніфестів тих останніх, і вони тільки підкреслюють і тільки розуміють їх першу частину – "во єдину волю, во єдину раду!". Але яким способом ту єдину волю осягнути – цього їм второпати не дано...
Драконівськими способами підтримували тоді в спільноті "думу і волю єдину", не уговорами, не поблажливістю, не потуранням. Добро "отчизни нашея" і караюча рука справедливості для "отродков і отщепенців" – ось були способи, так добре забуті нашим лібералізмом часів "відродження".
Безмежно різними були і поняття патріотизму – в тих віках і в столітті "відродження". Те, що тоді звалося патріотизмом – тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься "шовінізмом". Те, що тоді звалося "отступництвом" – те, на жаргоні радикало-соціалістів, зветься "космополітизмом". Ніби потоп відділяє нас від тих часів...
Шовінізм – ось те страшне слово, той страшак, яким плямують драгоманівці всяку здорову любов до свого, всякий здоровий відрух ображеного національного почуття на безправний дотик ззовні. І як же ж інакше дивилися на той шовінізм наші предки! Царський Постишев другої половини XVIII в. на Україні, граф Румянцев, який був після скасування гетьманства генерал-губернатором, нарікав на "малоросійських дворян", що вони – "при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях лишилися козаками і заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчизни, як вони її називають", та що – "ся невеличка громада людей інакше про себе не відзивається, як тільки, що вони найперші на цілім світі, і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого і що все, що в них, то найкраще"...