Бо історія поставила його дійсно у трагічне становище: він переймив владу в момент, коли правляча кліка вже згнила, і як дозрілий овоч упала під ножем революції, але він же ж мусів стати на чолі верств, які, хоч одиноко здібні до перевороту, ще не дозріли, щоб замінити собою стару аристократію, відіслану на ешафот. Життя примусило Лєніна скоро до переконання, до якого прийшов і Троцький (в своїй останній книзі — "Вопроси бита"): що російський "пролєтаріят дуже бідний історією і традицією", що він "малограмотен і малокультурен". Він умів зруйнувати старе, але не будувати щось нового. А найменше ту утопію, про яку марив Лєнін. Кожна утопія має свого диктатора і папу. Лєнін став — в одній особі — диктатором і папою большевизму. Ту анархію, яку розплутав своїми гаслами большевизм, можна було здавити тільки рукою диктатора, і Лєнін не відступив перед останніми вислідами своєї "теорії". Як кожний фанатик (а він безперечно ним був), готов він був накинути свою віру недовіркам. Він усе мав відразу до "солодкавого соціялізму" меншевиків. В.Чернов у "Волі Росії" наводить один його висказ: "Народини людини зв'язані з актом, який робить із жінки змучений, скатований, збожеволілий від болю, скрівавлений кусень м'яса. Про се треба пам'ятати, коли думається про стару — вагітну новим ладом — суспільність".
І Лєнін пам'ятав про се! Правда, він часто плутав лянцет хірурга з ножем різника, але се вже були нюанси, малозрозумілі для простолінійної льогіки творця большевизму. І треба признати, що власне сею відвагою покласти на операційний стіл цілу націю, відвагою взяти на себе відповідальність за все, і ще — нестриманою жадобою до влади і панування і переміг він усіх своїх противників: кадетів, меншовиків, соціялістів революціонерів і — Українців, які не зуміли зробити з своєї ідеї щось рівновартне большевизмові: ні своєю яскравістю, ні ексклюзивністю, ні абсолютністю.
Він був типовим диктатором, "людиною призначення". І то ще здавна. В сім відношенню він був типовим інтелігентом, що перебудовує світ після вигаданої в своїм кабінеті схеми. Інтелігентський Прокруст. Він давно називав "дурачками" тих політиків, які скептично ставилися до можливости "стягнути рух (мас) зі шляху, означеного окруженнєм" (Іскра, ч. 12, 1901 р.). Ще в своїх перших писаннях (особливо в "Что делать?") він усе боронив думку, що стихія помиляється, що вона потребує "досвідчених керманичів", що "десяток розумних більш вартий, як сотка дурнів". Се останнє твердження — пише він звертаючись до противників — "я боронитиму, скільки б ви не нацьковували на мене товпу за мій "антидемократизм". Навіть більше, сей марксист тримається гадки, що в революційнім ділі "енергія не лише гуртка, але навіть окремої одиниці може доконати дива. Соціял-демократія повстала "незалежно від стихійного зросту робітничого руху" лише "наслідком розвитку думки у революційної соціялістичної інтелігенції". Отже єдиний рятунок для пролєтаріяту — се підчинити себе творчій соціялістичній інтелігенції, бо "стихійний розвій робітничого руху іде скорше до підчинення його буржуазній ідеольогії", до чистого, аполітичного тредюніонізму. Він був — як той реформатор Достоєвського — "переконаний, що нарід наш зараз таки прийме все, на що ми йому вкажемо, себто в суті річи те, що ми йому прикажемо.
Наші всечоловіки лишилися в відношенню до свого народу зовсім іще поміщиками, навіть по знесенню панщини. "На 2-ім з'їзді РСДРП він рішучо висловився за суворий централізм у партії, за "стан облоги" проти ріжнодумців: "Ми потребуємо зовнішньої карности, бо в нас нема карности внутрішньої". Сі свої засади переніс будучий диктатор Росії з партії на цілий нарід. Так, з боготворення маси прийшов він до апотеози одиниці, героя, якої міг би йому позаздрити Карлєйль, і до прославлення тої intelligence ordonnatrice, яку вихваляв "папіст", "монархіст" і "реакціонер" — Жозеф де Метр. Тільки, що він розумів ролю сеї "наказуючої інтелігенції" по своєму, по російськи. І тому — як се стверджують самі Росіяне — "в жадній країні ніколи не було такої кількости шпіонів і ще такої кількости катів (як у Росії). Сі дві посади — два кити, на яких спочиває російська державна диктатура"("Царство Антихриста", ст. Д. Філософова) Читач може спитає: як можуть у душі одної і тої самої людини міститися подібні суперечности: демофіл і диктатор, стремління ущасливити цілу людськість, усіх покривджених — з цинічною погордою до юрби? — Се вже таємниці психіки людини, уродженої ще в Європі, але лише в кількох верствах від Азії, таємниці російської культури, де кожний народолюбець був у душі — "поміщиком". Л. Троцький слушно сказав, що "Інтернаціоналізм Лєніна не потребує рекомендації, але в той же час сам Лєнін — глибоко національний" (Більшовик, 26 січня 1924 р.). Як Шігальов у "Бєсах" міг він сказати про себе: "Я заплутався у власних даних, мій вислід цілком суперечний з заложенням, з якого я вийшов. Виходячи з безграничної свободи, я кінчаю безграничним деспотизмом. Додам одначе, що опріч моєї розв'язки суспільної формули нe може бути жoдної iншої".
Чи бодай сим героїчним засобом удалoся йому осягнути свою мету? — Удалося, лише не його, а ту мету, для здійснення якої вибрала собі сю людину історія. Ex nixilo nixil, казали римляни. Він думав, що йому удасться зробити ex nihilo — нігілізм, з тим убогим матеріялом російської революції: перескочити одним махом у його "царство свободи". Але сьому генієві руйнації забракло позитивної концепції. Се зрештою типово російська риса. Про неї говорив іще Тургенєв у "Батьках і дітях", прирівнюючи Москаля до тих російських малярів, які "Рафаеля мали майже за дурня, бо, мовляв, авторітет, а самі безсилі й безплідні до огидження, а в самих фантазія дальше "Дівчини коло криниці" не сягає, хоч що хоч"! Подібне сталося і з Лєніном: він також мав всіх Рафаелів за дурнів. Не кажучи вже про "буржуазію", навіть усі європейські провідники пролєтаріяту були в нього "соціял-зрадники", "соціял-ідіоти". Він понищив усі авторитети, але коли прийшов час "созіданія", все скінчилося марним плагіятом: фельдфебелівською державою в дусі Миколи I, аграрною реформою в дусі П. Столипіна, і карикатурою капіталізму — НЕП-ом. Скінчилося — кажучи його ж словами, "пристосуванням великої революційної науки до пануючого міщанства." ("Держава і революція"). Інші верстви, не schwitzende Plebejer, ідеольогом яких був Лєнін, використали для себе революцію, яку вони також робили, хоч не вели в ній перед. Се було головно селянство. Разом із ним вийшли переможно і всі ті вартості, які викляв кремлівський сілябус: засади суспільної ієрархії, особистої ініціятиви, релігія, національне почуття, до якого довелося апелювати самому Лєніну. "Заздрість" — вигасла по насиченню, "рівність" — показалася недосяжною, інтереси "травлення" — уступили місце так погорджуваним ним вищим абсолютним ідеальним цінностям.
Суверенність числа — показалася непримінимою навіть у країні "необмежених можливостий". Його замінили старі закони: історичної тяглости і селєкції.
Об'єктивно історія вибрала Лєніна для сповнення двох задач. Першою було: усунення збанкрутованої касти, що правила Росією, а яка вже стратила інстинкт панування, не вміючи виповнити елєментарних завдань: ані дотримати мира, ані провадити війну. Другою такою задачею було завернути Росію з того європейського шляху, на який впровадив її Петро I, і який в льогічних наслідках мав привести до розпаду імперії. (В своїх "Критичних спостереженнях по нац. питанню" (Просвєщеніє, ч. 10-12, 1913 р.) Лєнін писав: "Національна справа — попереду, пролєтарська — потім, говорять буржуазні націоналісти і пп. Юркевичі, Донцови і т. п. Пролєтарська справа — попереду усього, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки постійні і корінні інтереси праці та інтереси людности, але й інтереси демократії, а без демократії неможлива ні автономна, ні незалежна Україна". Сі слова наводять на питання, чи лєнінська диктатура як і взагалі жовтнева революція не були розпучливою пробою стримати розпад імперії, до якого з залізною конечністю допровадила б розпочата демократизація Росії? Знищити царат і врятувати імперію від розпаду, такі були завдання хвилі російської політики. І тому, проти своєї волі, висміваючи буржуазних революціонерів, що обмежувалися лише на політично-селянські революції, став Лєнін провідником власне сеї революції, бо соціялістична йому не вдалася. І тому, сміючись зі "стихії", апелюючи до "свідомого пролєтаріяту", беручи свою теорію на Заході (в Маркса) мріючи про світову революцію — він скінчив організаціїю євразійського бунту проти Європи. Перша з його справ йому удалася. Друга — й досі не вирішена. Російська "тройка", про яку згадував Гоголь, несеться хоч не з такою фурією, далі в своїм безпардоннім бігу, розтоптуючи на шляху племена і нації. І хоч збочують інші народи перед "тройкою, що несеться на зломання карку, але се може бути не від поваги перед нею, а просто від жаху... А може і від відрази до неї". І вже недалекий той час, коли сі народи "перестануть збочувати, а стануть твердим муром перед летячою марою і самі спинять божевільний гін нашої розгнузданости, аби врятувати себе, культуру і цивілізацію". Здається сей пророкований Достоєвським час уже наближається, та що дні Комінтерна вже почислені. Створена Лєніном держава замість роздмухання світового пожару, мусить запобігати ласки західного банкіра і українського "куркуля".
Говорячи про своє завдання Наполєон казав: "Незнана сила жене мене до якоїсь невідомої мети. Доки вона не осягнута, я лишуся незахитальним і нетикальним. Але як тільки я вже не буду їй потрібний, вистане муха, аби перекинути мене." Се можна сказати і про Лєніна. Поки жили і активно виступали сили старої царсько-дворянської аристократії, поки роздиралася на части імперія царів, кремлівський паралітик жив і робив своє. Коли ся небезпека на разі минула, — природа не хотіла його навіть напівбожевільного лишити при життю.
В своїй інтересній книзі про папу, вже згаданий мною католицький письменник каже: "Давно зауважено, що революції зачинаються звичайно розсудними людьми, а кінчаться божевільними".