Палата без числа

Василь Вражливий

Сторінка 2 з 3

Це йому шкодить. Здоров'я його, мабуть, не покращає. Чергова сестра". Вона дістала історію хороби, щоб знайти в ній адресу, але перед тим, як кидати папір у конверту, ше раз переписала листа, викинувши останню фразу.

В Гудзя часто бував той настрій, коли бажання повернутися додому стає непереможне. Тоді він згадував з досадою ті домашні розпорядження, які забув сказати жінці.

В останній час його мучила коса, яку він сховав на горищі, нікому не сказавши про неї.

— Зараз же ікосовиця,—виправдувався він.—А без доброї коси косити однаково, що плоскінь вибирати.

Він підходив до вікна і нудно оглядав обридлий краєвид.

— Хіба це земля? Як тут те дерево росте на камені. У нас ліси, так ліси! Та й хліба добрі.—І він повторював найулюбленішу свою фразу:—Поїду, мабуть, відціля. Нудно тут умирати. Після жнив приїду додому, а там і вмру. Мій батько й дід—восени вмирали, робочому чоловікові лід гарячий час не полагається вмирати.

— А я, напевно, до осени не дотягну,—промовив Коля.

— Так ти ж учитель, у вас взимку гарячка, а зараз же школярі до школи не ходять... Ото ж, ти скоро й умреш.... Природа, брат, мудра штука.

— Завели панахиду!—сердито кинув прокурор. Смерть його лякає: він боїться розмов про неї, несподівано в нього починається жар. Раз він серед ночі, придушений кошмаром, і наляканий розмовами про смерть, почав кричати.

— А ти боїшся смерти? Нічого, помреш і ти,—заспокоював Ґудзь, що після нічної сцени остаточно зненавидів прокурора.—Хто сюди попадає, тому до кладовища недалеко. Ну, коли ти такий боягуз, то тобі одстрочка на рік.

— Може, він і видужає, багато хто вил один здоровим відціля,—тихо сказав Коля, якому не подобався Гудзів тон.

— Ну, як і видужає, то на біса він кому здався.

— Дурень,—зневажливо зморщився прокурор.

— Дурень мій шурин, а ти в нього ума позичав. Прокурор нічого не відповів, вважаючи, мабуть, що

йому не годиться так розмовляти із селянином. Але згадка про батьківщину насіяла на Ґудзя так багато думок, що він зовсім забув свій намір:—вилаяти як слід прокурора. Йому згадалася чиста невелика лікарня, в якій він лежав, поки одвезли його до Криму.

— Точнісінько і там така сама палата,—подумав Ґудзь. Він з любов'ю оглянув голі стіни, які досі ненавидів.

Не маючи сили стримати бажання поділитися радістю, він сів на ліжко до Колі, що не вставав уже четвертий день.

— Скучаємо ми тут з тобою. Отаке саме зо н,ною було, коли сидів у тюрмі перед розстрілом. В мене теж діти вдома, тільки не одне, як у тебе, а цілих четверо,— в нас, брат, по-мужицькому... Я ж чув, як ти оповідав сестрі... і мені зараз згадався той час, коли я парубкував. Я тоді в економії служив. Раз увечері, зоравши клин зарання, ми Еерталися з погоничем з поля. Коли дивлюся— дівчина назустріч... Як побачив її, так і подумав, що кращої жінки не знгійти собі. Спинив її. "Куди ти йдеш?"— питаю. "На хуторі"—каже. Я глянув їй в очі, та як опережу батогом, а вона аж заплакала. "Завіщо,—каже,—

ти б*ЄШСЯ?!і>

— Похоже на тебе,—перервав Ґудзеве оповідання прокурор.

— Атож на кого? Я, брат, з радости вдарин,—так її в грудях багато було, що й тебе б тоді вдарив....

— Спасибі,—подякував прокурор,—проте, іі твоїй жінці, мабуть, не нудно без тебе. А зараз там у вас од сонця й повітря сп'яніти можна...

— Моя жінка й від горілки не п'яніє,—посміхнувшися відповів Ґудзь.

— Сп'яніє,—переконано продовжував прокурор. Йому дуже до вподоби такі балачки, вы навіть прихильно дивиться на свою жертву, а обличчя набирає якогось захопленого, ледве не надхненого, виразу. Очі йому спалахують" а чоловічки поширюються, як у кота поночі.—Жінка твоя скільки без тебе?..—спитав аін.

— Чотири місяці,—відповів Ґудзь, не знаючи ще, куди гне прокурор.

— Вона здорова?

— Здорога.

— Та хіба П нікому Приголубити, поки ти тут вилежуєшся....

— В нас за роботою не до баловства...

— Хіба ж це баловство?

— Ат,—махає рукою Ґудзь,—цим ти мені не дошкулиш. Але кому такі розмови приємні? Ґудзь зморщився"

а Коля, щоб перенести балачки на іншу тему, мрійливо згадує свого сина.

В усіх хорих з кожним днем більше прокидалося щось дитяче—заборона оула тільки за привід порушувати ті: Тм не можна йуло вставати—вони тинялися по кімнаті, заборонялося розмовляти вночі—вони навмисне вголос сперечалися, давно уже засувши межу між днем і ніччю. Скрипучий голос прокурорів ще здалеку чувся в коридорі. Кілька разів уже він вислухував доган] від сестри. Це стало :"а початок його г-ненависти не тільки до неї, а й до Колі-вчителя. Він НІЇ раз помічав якусь особливу теплу ласку, що бреніла в сестринім голосі, коли вона зверталася до Колі.

— 'Ги мені очей не заказуй,—казав він не ргіз Колі:— твоя жінка і|-ільки —туман, щоб сестру зворушити... Ти, он, до неї "весь час підсипаєшся.

— Як це підсипаюсь?—не розумів Коля.

— Романчиком пахне,—пояснював пркурор:

— Не можна ж вірити всім брехням, які видумують тут про неї... Вона така славна жінка.

— Чому ж не можна?—подає свій голос Ґудяь,— жінка холоста: кого хоче, того й вибира.

— От, вона й вибрала нашого тихоно. Мовляв ніхто ж не подумає на такого... А він ще й прикидається: ввесь час лежить, щоб частіше до нього заходили,—знаємо таких!

Він, справді, щиро вірив, що Колина сволість— звичайні хитрощі. Але всі його шпигунства кінчалися, нічим. Знічев'я прокурор почав видумувати власну мову, що її слова довгий час тримав у таємниці. Часом утопивши очі в нудну стелю, він розмовляв сам із собою,—на* ретельніше це він робив, коли в палаті була сестра. Але вона замість звернути увагу на прокурора, зовсім його не помічала, ніби нічого й не чула. Така поведінка її спричинилася до помсти. Кілька днів прокурор ніяк не кіг знайти приводу для неї. Але одного ранку, коли Коли, як і щодня, питав у сестри про листа від дружини, зморшки на прскуроровім обличчі розгладилися, а очі радісно злб./ ИЩЕІЛИ. ВІН навіть тихо про себе почав наспівувати "баядерку". Почекавши, поки вийде сестра, він деякий час походив по кімнаті і тільки, коли годинник показав точно дев'ять, вискочив до коридору, а через п'ять хвилин радісний і схвильований повернувся назад.

— Баламала, баламала!—закричав вік. Цим безглуздим словом він у моменти піднесення називав Колю.—До тебе жінка приїхала!

Щиріше й доброзичливіше цих слів і'.казати не можна було. З радости розтуливши рота й показуючи сонцю свої золоті зуби, він підбіг до Колиного ліжка. Тонка прозора шкура переплелася йому частими глибокими зморшками, як у гончака, а очі ледве виглядали з-під білявих вій,—це було так чудно бачити, що Коля, не добравши спочатку змісту слів, глянувши на нього, посміхнувся.

— Чого ж ти лежиш?—Прокурор схопив Колю за ноги своїми поржавілими од ластовиння руками.

Ґудзь теж підвівся, спочатку його посмішка конвульсивно здригнулася,—а це значило, що він справді посміхнувся. Коля встав. Йому щодня ставало гірше, тому він схвилювався вкрай. Ноги його ледве тримали, а руки, жовті й плескуваті, тремтіли, як у старого.. Йому, мабуть, бракувало в легенях повітря, бо він дихав так часто, як кріль, загнаний собакою. Проте, безконечна радість позначилася на обличчі. Не маючи сили побігти, він першу хвилину стояв, тримаючися за бильце ліжка, але потім, перемігши себе, попростував до дверей, спираючися лівою рукою на стіну.

Ступивши однією ногою в коридор, він обгрнувся до прокурора.

— Спасибі!—зірвалося з його вуст.

Але прокурор лежав обличчям до стіни й не почув цієї подяки, яку Коля ледве-ледве вимовив.

За вікном, щільно притулившися одна до одної верхів'ями, спали обласкані сонцем гори. Легкосиній серпанок обволіка.в далекі силюети, шпилів, з яких один заиінчав себе білохмарою чалмою. Малий двір, звужений гірськими спадами, був зовсім порожній, хоч у цей час білл головних дверей :завжди стояв натовп одвідувачів.

— Мабуть, Ніна зайшла "вже в будинок,—прошепотів Коля.

— Сестро, сестро!—закричав він, остаточно нисна-жившисн після цього зусилля. Ніхто не одклмкався. Тоді він пішов далі по коридорі, так само спираючися на стіну, немов би вона була жива істота.

У чергову кімнату двері були відчинені. Коля спинився, щоб набрати сили йти далі.

— Де Ніна?—прошепотів Коля.

Не розібравши запитання, сестра обернулася.

— Чого ви тут? Що з вами?

— Де Ніна?—повторив Коля.

— Яка Ніна?

Але він не відповів. Легені сп'яніли од гострих пахощів етеру та спирту, перед ним раптом проплила біла шахва, кругле обличчя годинника,—він намагався втриматися за блискучий нікельовий ящик, але впав на підлогу разом із ним. Сестра не розгубилася, вона встигла присісти й підхопити на спої коліна вогку голову хорого.

На дзиінок сестри прибігло дві дебелих коротконогих санітарки. Вони поклали зомлілого на полотняні носилки, а сама сестра, леве стримуючи злість, пішла поперед Тх до палатні.

— Яку Ніну питав він?—крикнула вона на Ґудзя, що сумно ДИЕІИВСЯ на неї із своєю недоречною посмішкою.

— А що трапилося з ним?—спитав прокурор, що намагався свою зляканість прикрити байдужістю.

— Ніна—його жінка... він, ото, розказував вам про неї,—похмуро відповів Ґудзь.

— Ах, так, справді... Я й забула, що її звуть Ніна... Але чому він вбив собі в голову шукати її?

Але в цей час до палати внесли хорого, і сестра за-мету шилася біля нього. Цієї хвилини Коля-вчитель був дуже похожий на мертвого: тіло його ще більше нитяг-лося, а груди зовсім не підіймалися од дихання, бо він і досі був непритомний.

— Погано наші справи,—сказала сестра, що давно звиклаї половину чужого нещастя брати на себе. Нарешті, хорти розплющив очі.—Тоді сестра, боючися

своїм виглядом ще більше розтривожити його, вийшла з палати.

Ґуздь не спускав очей з прокурора, що ладен був втекти із палати.

— Ще ж тиі зробив, іроде?—Здавалося, що це зовсім не Ґудзів голос, до того він був несподіваний і страшний. Ґудзь повільно ступаючи, підійшов до прокурорового ліжка.

— Чого ж ти мовчиш?—його руки цупко схопили за плечі прокурора., якому раптом стало колодно од чужого дотику..

— Я... пожартував,—затремтівши, промовив він, але коли Ґудзеві пальці ще дужче вп'ялися в плече, він щосили крикнув пронизливим скрипучим голосом:

— Не займай! Кричатиму!

— Не хочеться рук поганити об таку твар!'..—Ґудзь гидливо одірвав свої руки і заходив по кімнаті.

1 2 3