Ліг. Разом зі мною напружено дрімав ліс. Крізь дірку в курені виднілося заніміле листя. Я залишився сам зі своїми думками і напружено прислухався до шелесту листя, до тріску падалішнього гілля, що раз-у-раз сипалося на землю. Инколи шелест нагадував собою далеку людську ходу, а хруст гілля—луну, якоїсь ворожої й настирливої розмови. Часто в цей хаотичний шум вплітався змучений голос лісної птиці або повільне лопотіння її крил. Тіло тяжко стисло почуття самотности, свідомість того, що ніде немає жадної душі. Здавалось, що мертві тіні враз заворушаться й побіжать на мене.
Я почував терпкий холод.
Даремно заплющував очі, даремно лічив доти, аж поки в моїй голові не переплутувалися всі числа —в чудернацькі дивні істоти, — заснути я не міг. Хвилювало щось зовні, дарма що це ніяк не приставало моїй вдачі, серце повільно й глухо стукало. Хотілося кудись тікати. Але я що-разу себе заспокоював і щільніше закутувався журкою.
Я вистромив голову в дірку. Було надзвичайно темно і вогко: збиралося на дощ і вже инколи падали важкі рідкі краплі, що чудно якось шуміли по листі. Десь далеко гуркотів грім і инколи били— світлом серед знеможеної темряви зірниці. Подекуди несподівано пробігав вітрець, шелестів по очереті над річкою і йшов далеко в чорну смугу. Не чулося нічого: і я знову уперто хотів заснути. Але сон не йшов на думку. Я почав думати про агента, про батька, про те, що треба завтра вдосвіта попростувати додому. 1 раптом пролунав неймовірно розпачливий крик.
— Рятуйте! рятуйте!
Я затремтів. Кричало десь недалеко біля річки. Навіть крик чувся невиразно, не можна було взнати, відкіля він вискочив. Після нього затопила скрізь усе чутлива натягнута тиша з неможливо дратовливим запахом річки і сонним диханням ночи. Я занімів і хотів засвітити своїми очима ніч і витягти вухами всі згуки. Мої груди хотіли набрати цього повітря-до краю.
Десь* далеко розкотився грім. Я мимохіть виліз хутко крізь дірку і заліз у кущі ліщини, що оросили
мене дощовими краплями. Здрог ударив гірше, ніж вагою, моє тіло. Знов кричав той самий. Крик нісся, як дивовижний гарпун, пробив мене й немов-би підняв на повітря. Мені здавалося, що постать людини біжить за-тим гарпуном, підбігає до мене, із сильно нагнутою наперед головою і розтуленим для крику ротом. Крик безперестано бився, як крила підстреленого птаху. Він розкочувався що-далі, що-дужче, як повінь. Він згучав надірвано з тягучим нелюдським болем.
Волохаті гілки дерев з довгими руками, ударили мене мокрим листям, як я ворухнувся і просунув наперед голову.
Знову зрадлива тиша. Я знав, що ще один такий згук і я не витримаю: або впаду на росяну землю, щоб змити тугу, або втечу від цього згуку, що ставав замісць повітря, і вбирався в легені, не даючи чим дихати.
Нарешті, я почав заспокоюватися. Я навіть підніс до чола руку і витер з лоба холодні росинки.
— Рятуйте!
Я рванувся з місця, не здолавши далі боротися з тим згуком і скільки сили тікав Я кілька разів падав, знову вставав. На взліссі майже зомлілий побачив коня, що випадково там пасся спутаний. Я скинув путо, прудко скочив на коня і скільки сили гонив його. Мені байдуже було чий був-то кінь, мені байдуже було, куди він нісся. Я пригинився, низько обійнявши шию руками. Я вже не гонив його: він плинув сам по студеному повітрі, одбігаючи далі й далі од крику.
Коли заморений кінь пішов дрібніше, не чулося нічого. Я оглянувся. Ліс упав у темряву ночі і залишився позаду. Я ще раз погладив коня, стьобнув путом, прихилився, вільно пустивши мотузяний повід. Я не знав, куди їду, навіть ні разу не питав себе, твердого ґрунту держався сам кінь. Раптом він підсковзнувся ледве не впав і, сідаючи на задні ноги, спустився з косогору цокнувши підковою об залізо.
— Хто там?—несподівано спитав хтось з лівого боку.
Я повернув голову. З бугра почувся шум телеграфних стовпів, що ліниво одгукнулися. А з лівого боку, недалеко, блимали як лампадки вогоньки, у двох вікнах.
— Хто там? Повертай сюди!—повторив той самий голос:
Я обережно повернув на голос коня.
— Стій! Чого чорти розносили по лінії?
— Темрява Не міг. Що це станція чи що?
— А ти й не знаєш. Еге, еге. Так злазь із шкапини та йди лишень сюди.
Я скочив і пішов слідом за бородатим дядьком із рушницею. Підійшли до перону. Це була Водяна. Я впізнав її по пузатій водокачці, що кволо обливалася густим, як олія, світлом.
— Дядьку, дядьку, де старший? Треба їхати. Охоронник сердито плюнув, махнув рукою, кидаючи на перон довгу тінь.
— До старшого? Чого захотів? Він не той біс, що вночі не дає добрим людям спокою. А гарна
конячка. Иш-ш...—закінчив бородатий, похлопуючи '. долонею коня.
— Я піду сам. —— Гляди, бува.
— А-а-а.
Я сіпнувся, скинув охоронникову руку, і мерщій скочив у вокзал, грюкнувши дверима. Навмання розчинив двері, одні, потім другі, хутко пробігаючи кімнати. Нарешті, спинився: переді мною стояв жовтий чотирьохкутник дверей. Видно було зарізаний старий . столик, з телефоном на стіні над ним, висячу жерстяну лямпу. Я хутко навшпиньках увійшов. На лаві, . біля столику лежав, напевне, агент ДПУ. А на долівці, в кутку, валялися патрони, онучі, і спав ще один [ чоловік. В кутку стояли ґвинтовки. Пахло махоркою, , чулося спокійне дихання сонних людей. Я торкнув І агента за плече. Він не прокинувся. Я сіпнув дужче, потім труснув так, що лава заскрипіла.
— Який чорт?—незадоволено пробурмотів сонний агент і повернув до мене своє обличчя.
— Це я!—Так! я мав право так сказати, бо це був той самий чоловік, що з ним довелося познайомитися на злощасній станції. Так, це був він. Його ластовиння ще спало, але очі сторожко, гостро дивилися на мене. Він поводився дуже спокійно. Взір його втопився в мені, але він незабаром убив свою зацікавленість, що. її викликав мій ще й досі незвичайний вигляд.
— Що, спіймали, голубчику? Ні? Не тікатимеш удруге?
— Товаришу,—прошепотів я,-там вбивство. Недалеко, я приїхав, я там ночував.
Агент напевне зацікавився моїм поквапливим бігом слів та розгубленими рухами, що властиві зляканій людині. Офіційний тон зник. Я говорив щиро, схопивши волосату руку субесідника, що-разу сіпав її, тягнув до себе. Ніколи не можна було-б подумати, що я говорив з тією людиною, що кілька годин тому мене заарештувала. Агент напружено слухав, инколи моргав широко бровами. Бородавка під лівим оком одійшла кудись на низ і загубилася. Проте він одчинив двері суміжної кімнати.
— Нас сплоха не обманеш. І запер мене на замок.
— Я покірливо стояв біля щой-но закритих дверей, агент ходив за стіною довго, уперто, з кутка в куток, кроки віддалялися й наближалися по діяго-налі. Але він знову підійшов до дверей. Одімкнув. Коротко зірвалося рішуче: "ідемо".
Він поправив пояс, обдивився револьвер, і ще спитав: "Чи не далеко це, чи не пізно буде". На цих словах увійшов бородатий і здивовано став біля столу. Він не тямив, що говорити, ніяково звернувся до мене на "Ви".
— Я прив'язав коня і оце тільки й найшов Вас.
— Ніколи, ніколи—перебив агент.—Буди Гната. Збираймося. їдемо. Ти вже змінився?
— Вже. То я вертався в контору і їх стрів. Сонний Гнат хутко встав на ноги і вискочив
з бородатим сідлати коні. Ми з агентом вийшли на
перон. Покрапував холодними, великими, як горох, краплями рідкий дощ. Десь на стороні проходила гроза і заглушено лунали розкати грому.
Як вивели коней, всі мерщій повсідалися. Я їхав > на моїй щупленській, але беручкій конячці. їхали швидко. Згуки від копит лунали тихо й мняко в паркій і намоченій землі. А од'їхавши трохи од станції, пустили коней так, що повітря проходило й шуміло, як потяг.
Вже недалеко лісу небо вигодинилося: важка грозова хмара впала за обрій. Місяць висів блідий, як і лямпа біля водокачки, а зірки мерехтіли, як чудні прекрасні, іскристі бльостки, небесного поясу, що стягав землю.
Непомітно розвиднялося.
— Ш-ш. Стійте!—наказав агент, коли я йому 'сказав, що ми недалеко від річки. Злазьте з коней. Гнате, ти будеш тут біля коней. Ну, рушаймо.
.Пішли дуже обережно, ховаючись за деревом, бо тепер стало видніше і рідке світло місяця лилося на нас. Було тихо. Я знову злякався своєї гарячковости. Треба було взнати, що то був за крик, а тоді вже й лякати людей. Я зовсім охолонув і цілком звільнився від гнітючого вражіння. Агент не обзивався ані словом до мене.
Ми йшли до куріня. Раптом усі стали, прислухалися, передчуваючи щось і разом здрігнули. На цей ' раз почувся тихий знесилений голос, що йшов не з роту, а скоріше через ніс. Бородатий, що йшов поперед, повернувся до мене, сціпив зуби, високо
одкинув брови, застиг, як напруженість,—руки холодно тримали рушницю.
— Ш-ш,—нишком проказав агент, щоб розбити ніяковість.—Ідемо праворуч до берега.
— Ото,-знову знітився бородатий, коли вдруге прошепотів голос вже ближче.
— Стій,--тихо вимовили всі разом. Крім того голосу почувся инший грубий, глузливий сміх. Регіт божевільного, що одного разу мені доводилося чути не уразив годі так, як цей сміх. За ним ледве можна було розібрати кепкливі слова:
— Земля і воля? Наївся землі? Братимеш?
— Ми хутчіше підійшли й стали за дубом. Я побачив перший дві постаті, що стояли близько одна біля одної. Біля їхніх ніг, на землі, що вже затягалася молочною парою туману, лежало щось чорне й довге. Я показав рукою агенту.
— Вдруге не схоче,—промовив той, що стояв ліворуч. Потім, підійнявши ногу, він із силою ударив у чорну довгу пляму, що лежала на землі. — Кон-чився вже, мовчить.
Ми з бородатим хотіли вискочити з-за дерева, але нас затримав агент.
Люди, що скидалися дужче на звірів, скинувши ґвинтовки на плече, понесли забитого до річки. Ми вискочили з-за берега. Бородатий хутко випередив мене. Мені здалось, що в його очах прогриміли блискавиці. Він так несподівано підбіг, що його дядьки не побачили, і також несподівано вдарив переднього прикладом під-коліно. Той упав. Забитий, виприснув з рук, а на нього звалився задній дядько, що перечипився. Бородатий олютів. Він бив прикладом то переднього, то заднього, не даючи змоги встати. Агент з револьвером в руці сердито крикнув на бородатого, щоб не смів бити. Охоронник ніяково кашлянув. Я підняв ґвинтовки, що поодлітали од ремінців підчас ударів важким прикладом бородатого.