— Теж по очах видно.
— Так де ж воно ділось? Де? — не могла заспокоїтися Баба Яга.
І раптом наставила вухо, прислухалася і зблідла:
— Ой! Агент Страху Бабай! Біжить.
— Де? Нічого не чую, — приставив долоню до вуха Змій Горинич.
— І я, — прислухаючись, підтакнув Кощій Безсмертний.
— Не панікуйте, Бабо! Ну вас! Ху! — відмахнувся Змій Горинич.
— І без того гидко, — зітхнув Кощій Безсмертний.
— А я кажу — біжить! Уже близько! Вам слон на вухо наступив, а в мене слух тонкий, музикальний.
— А таки, здається, біжить. Ху!
— Ну, зараз буде! — почухав потилицю Кощій Безсмертний.
Не встигли вони це сказати, як з лісу вибіг невеличкий головатий чоловічок із вирячкуватими сердитими очима. З рота в нього стирчала сигарета, з носа пахкав дим.
— Бачу! Бачу! — закричав він пронизливо. — Нічого не знайшли! Ледарі! Халтурники! Бракороби!.. Ну, кадри! Повиганяю з роботи!
— Бабаю Бабайовичу! — жалібно верескнула Баба Яга. — Я шукала! Голови не підводила! Чесне враже! Клянусь костяною ногою! Клянусь останнім зубом!.. А от вони… точно!.. Про НЛО, про інопланетян балакали… замість того, щоб… Вони — точно!..
— Ну, Бабо! Ху! — З рота Змія Горинича вирвалося полум’я, наче з паяльної лампи.
— А це що за фрукт? — сердито спитав Бабай, побачивши Васю.
— Та! — відмахнулась Баба Яга. — Вася Глечик! З четвертого "Б". Нічого особливого. Тишко й боягуз. Дзеркальця в нього нема. Ми перевіряли.
— Боягуз — це добре! Люблю боягузів, — пахнув димом Бабай. — Але зараз не до нього. Часу нема. Його Темність доручили мені особисто очолити операцію. Дзеркальце треба знайти обов’язково!
— А може… може, Незнайомка викинула його… з вікна тролейбуса, — несподівано сказав Вася. І навіть сам здивувався, що насмілився це сказати. Але надто вже його образили, назвавши боягузом.
— О! Розумно! — метнув на нього погляд Бабай, — Він мені подобається!..
Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний перезирнулися.
— Щось вона таки крутилася біля вікна… Ху! — сказав Змій Горинич.
— Але ж я з неї очей не зводила, — просичала Баба Яга.
— Ті незнайомки — дуже хитрий народ. Усього можна чекати, — сказав Кощій Безсмертний.
— Обдивитися всю трасу! — наказав Бабай. — Негайно! На галявину знову виїхав тролейбус. Вони влізли в нього і вже були рушили, коли Вася схаменувся:
— А я? Ви ж знову не свиснули! Мені можна вже йти звідси?
— Та можна, можна! — роздратовано гукнула Баба Яга, висунувшися з вікна.
— Біжи й не попадайся вже більше! Бо — ху!.. — Змій Горинич так хукнув з вікна, що Васю всього наче вогнем обпалило.
— Хтозна!.. Може, й попадеться!.. Може, ще й зустрінемося… — загадково мовив Бабай, блиснувши на Васю своїм страшним поглядом.
Тільки Кощій Безсмертний нічого не сказав, мовчки всміхнувся йому і чогось підморгнув.
Коли тролейбус зник уже за деревами, Глечик з досадою стукнув себе по лобі:
— Чого ж я про Валеру в них не спитав?! Так задурили голову тим дзеркальцем, що я про все на світі забув! От йолоп!
Та було вже пізно.
Розділ сьомий,
в якому Вася приймає перше у житті самостійне сміливе рішення
"Що ж робити? — розгублено думав Глечик, стоячи посеред галявини. — Додому без Валери йти не можна. Як я в очі дивитимусь його батькам, братикові, бабусі, дідусеві Павлу Харитоновичу? Що я їм скажу?.. Треба порадитися з Терентієм! Він же так і не встиг мені нічого сказати…"
Вася витяг із портфеля "Математику", дістав з-під обгортки дзеркальце, підставив під сонячний промінь. І враз на галявині застрибав сонячний зайчик Терентій.
— Терентію! — поправив на носі окуляри Вася. — Так що робити? Як виручити Валеру?
— Треба йти у Зландію, — зітхнув Терентій.
— У Зландію? — скривився Глечик. — У самісіньке пекло? Прямо в руки вражої сили?
— Ага, — кивнув Терентій.
— А якось по-іншому не можна? — з останньою надією перепитав Глечик. Йому раптом згадався пронизливий погляд Бабая і його слова: "Може, й попадеться!"
— Не можна, — знову співчутливо похитав голівкою Терентій.
— І що — я сам мушу йти?
— А хто ж піде? Нікого іншого нема.
— От їй-богу! — тепер уже зітхнув Глечик.
— І Незнайомка ж не комусь, а тобі дала чарівне дзеркальце. Вона на тебе розраховує.
— Розраховує? — Глечик аж здригнувся від несподіваного здогаду. — Авжеж… її теж, мабуть, виручати треба, її теж захопила вража сила… Звичайно…
— Ти не так мене зрозумів. За Незнайомку не хвилюйся. Просто дзеркальце у Зландію може пронести тільки хлопчик, тільки дитина. Дорослий пронести не може. Така вже чарівна властивість дзеркальця.
— А далеко та Зландія?
— Неблизько.
— А ти туди дорогу знаєш?
— Аякже. Ми, сонячні зайчики, по всій землі скачемо, всі шляхи, всі дороги знаємо.
— А як туди добиратися?
— Пішки.
— А чого ж вони у тролейбусі їздять?
— То ж не простий тролейбус, як ти розумієш, а чарівний. Для маскування. Щоб в очі не кидатися. Все-таки сучасний вид транспорту. Якби на мітлі або у ступі — одразу б люди звернули увагу. А так… Правда, в них є й реактивна ступа, і мітла на транзисторах, і чарівні крила всіх розмірів, і багато іншого казкового транспорту. Та всім тим вони користуються тільки вночі, коли люди сплять. А вдень вони їздять на чарівному тролейбусі.
— А пішки туди скільки ходу? — спитав Вася.
— Як швидко йти, ніде не зупинятися і як у дорозі нічого не трапиться, до смерку дістанемось. Бо, як сонце сяде, я мушу зникнути.
— А ще треба час, щоб виручити і назад повернутися… Отже, дома я сьогодні не ночуватиму, — Глечик почухав потилицю. — Хвилювань скільки буде! Жах!.. Що вони там подумають? І мама, і сестра, і тьотя…
— Ну дивись… Справа твоя… Можеш і не йти, — розвів лапками Терентій.
— Ага! Пропадай, значить, Валера!.. А я чарівним дзеркальцем спокійнісінько на балкон Лесі Попелястій зайчики пускатиму?..
— Так що ж ти хочеш? — глянув на нього Терентій. Глечик не відповів.
Ех, як важко вперше в житті приймати самостійне сміливе рішення!
Страшно — аж серце мерзне і ноги тремтять!
Та куди дінешся?
"Вибачте, любі мої! І мама, і сестра, і тьотя! — подумки звернувся до них Вася. — Знаю, що завдаю вам прикрощів, але виходу в мене нема. Не вам, а Валері загрожує небезпека. Його виручати треба. Мушу йти!"
І, вже остаточно зважившись, сказав Терентію:
— Ходімо!
— Молодець! — сказав Терентій. — Вперед! І весело застрибав по галявині.
А Вася пішов за ним.
І сама собою народилася в його душі пісня. Пісня завжди виручає у скрутних випадках. Коли співаєш, легше йти назустріч небезпеці. Це всі знають! Герої у фільмах і у театральних виставах завжди співають, коли йдуть на подвиг.
І Глечик заспівав:
Захопила, полонила
Мого друга вража сила.
Друг потрапив у біду.
Але я,
але я,
але я
Його знайду!
Я всю землю обійду,
На край світу я піду, —
Та Валеру,
та Валеру
Я знайду,
знайду,
знайду!
Глечик зітхнув:
— Хоч і страшно.
Розділ восьмий,
в якому Глечик мандрує у Зландію і по дорозі дещо згадує
Отак, співаючи, бадьоро крокував Глечик лісом. Терентій стрибав попереду, вказуючи шлях.
Вони вийшли на якусь галявину, і Терентій раптом спинився, розпачливо озираючись.
Посеред галявини чорнів великий вигорілий круг — залишки вогнища.
А навколо валялися порожні консервні бляшанки, биті пляшки з-під пепсі-коли та лимонаду, уривки газет, подерті поліетиленові кульки та інше сміття.
Край галявини похилило свою буйну голову поламане деревце горобини.
У Васі стислося серце.
Він згадав інше деревце. Берізку. Вона росла на узліссі неподалік від тролейбусної зупинки. Якось після школи вони: Валера, Ігор Горенко, Вітя Кулачковський, Стьопа Балабайченко і він, Вася, — йшли мимо.
Підійшовши до берізки, Ігор Горенко схопився рукою за гілку, смикнув і зламав її.
Валера, ні слова не кажучи, схопився рукою за другу гілку, теж смикнув і теж зламав.
Ігор Горенко не любив пасти задніх, тож підскочив і зламав ще одну гілку.
— А я цю зламаю! — сказав Валера і зламав.
— А я цю! — вигукнув Ігор.
— А цю ти не зламаєш! — сказав Валера.
— А от і зламаю!..
Вітя Кулачковський і Стьопа Балабайченко нервово хихикали, дивлячись на це дурне змагання. Ігор Горенко був найбільший розбіяка у класі, до всіх ліз битися, і всі його боялися. Крім Валери.
Глечикові було шкода берізки, і він хотів був сказати хлопцям, щоб не робили цього. Але не встиг. Бо до тролейбусної зупинки підійшла якась тьотя і так гримнула на Ігоря та Валеру, що вони всі вп’ятьох дременули геть, аж залопотіло…
І тепер…
— Невже це люди зробили? — вражено мовив Терентій, дивлячись на зламану горобину, на чорний вигорілий круг, на сміття навколо нього.
Васі раптом стало соромно перед сонячним зайчиком за людей.
— То… то вража сила! — несподівано сказав він. Хоча й розумів, що зробили все це звичайнісінькі туристи. Може, навіть старшокласники з їхньої школи, які часто ходили в цей ліс. Терентій нічого не відповів, вони проминули галявину й рушили далі.
Довго ще йшли лісом, аж поки не вийшли на берег річки.
Сонячний зайчик подивився на річку, зітхнув і мовчки похитав головою. Та й було чого і зітхати, і головою хитати. З води стирчали брудні іржаві залізяки. А край берега валялися викинуті хвилями купи мотлоху: подерте взуття, ганчір’я, черепки тощо. Та й сама вода була каламутна, пінява — не вода, а помиї. І тієї, з дозволу сказати, води було небагато — текла вона повільно, мляво, застоювалась у брудних калюжах.
Якось водила їхній четвертий "Б" Катерина Степанівна до річки на урок природи. І вже важко сказати, хто перший — чи то Ігор Горенко, чи Валера, чи, може, навіть Боря Бородянський, а то й Стьопа Балабайченко, — але хтось із хлопців перший кинув у річку знайдений на березі старий, напівзотлілий черевик. І почали хлопці кидати в річку все, що тільки під руку попадалося: недогризки яблук, поламані коліщатка, консервні бляшанки… Цікаво ж: бульк! — і нема!.. Бульк! — і нема!..
Як побачила це Катерина Степанівна, як розсердилася:
— Ви що це робите?! Як вам не соромно! Хіба можна кидати в річку різний непотріб? Хіба можна засмічувати річку?! Ми ж із неї воду п’ємо! Вмиваємося, обід варимо! Ви ж собі у борщ та суп брудний черевик не кидаєте? Правда?
Дуже гнівалася Катерина Степанівна, аж зблідла. І ще одного разу говорила вона про річку. Це коли хлопці у туалеті водою чвиркалися. Усі тоді прийшли на урок мокрі як хлющі.
— Коли всі так воду берегтимуть, вода з річок повитікає і річки попересихають.