— Що ж я до ночі під кущами тут сидітиму?.. І все через оте дзеркальце…"
Вася витяг його з-за пазухи, покрутив у руках. Звичайнісіньке маленьке пласкеньке дзеркальце, яке жінки носять у сумочках. І в мами таке є, і в тьоті Зіни, і навіть у сестрички Талочки.
Крізь листя на дзеркальце впав сонячний промінь, щось блиснуло… І раптом…
Раптом перед Васею з’явився сонячний зайчик. Не просто собі світла плямка, а справжній зайчик — з вушками, з лапками, з хвостиком, із жвавими оченятами і з вусиками із сонячних промінців.
— Ой! — вражено вигукнув Глечик. — Що це?
— Не "що", а "хто", — озвався сонячний зайчик. — Терентій!
— Хто? — розгубився Вася.
— Терентій — так мене звуть. Терентій з Країни Сонячних Зайчиків.
— Що? Хіба є така країна?
— А ти хіба не знаєш? Є, звичайно. Це країна, куди злітаються всі сонячні зайчики, коли сонце сідає або заходить за хмари.
— А… а ти з’явився тому, що… що я покрутив у руках дзеркальце? Так?!
— Так. Адже сонячних зайчиків без дзеркальця не буває. А це ще й не просте дзеркальце, а чарівне.
— Чарівне? — здивувався Глечик.
— Авжеж. Тому за ним і полює вража сила.
— Вража сила? Яка вража сила?
— Ну, ти ж їх бачив щойно.
— Хто? Оті "іноземці"? З Ландії?
— "Іноземці"! Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний. Тільки країна їхня не Ландія, а Зландія. Володар Зландії, шеф вражої сили пан Морок. Колись він був Начальником Канцелярії Нічних Кошмарів, першим радником при дворі Королеви Глупої Ночі. Сонячні зайчики перемогли те королівство і Королеву Глупої Ночі ліквідували, а пана Морока засудили були на довічне ув’язнення у підземеллі Палацу Чарівних Казок, пустивши його у заплутаний лабіринт із чарівних дзеркал. Та, коли будували той лабіринт, один з будівельників був недбалий, поставив одне чарівне дзеркало з тріщиною. І пан Морок примудрився втекти. Він же з темряви і може зменшуватися до мізерних розмірів. Заснувавши свою країну Зландію, він мріє тепер помститися сонячним зайчикам, які роблять людям добро. І розсилає по землі злу вражу силу…
— Ой! — жахнувся раптом Вася. — То, може, вража сила й Валеру мого схопила?
— Може… — розвів лапками Терентій.
— Що ж робити? Терентію! Це ж просто жах! Ніколи не думав, що у житті може таке бути… Це ж Валера, мій друг!.. Його треба рятувати!
— Треба, — погодився Терентій.
— А… як? — безпорадно спитав Вася.
— А чарівне дзеркальце навіщо? Казала ж Незнайомка, що воно у пригоді стане. Думаєш, даремно вона його тобі дала?
— Слухай, Терентію, а хто вона — Незнайомка? Як її звуть?
— Ну, вона ж тобі сказала — Незнайомка.
— Так і звуть?
— Так і звуть. Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків.
— Вона теж із Країни Сонячних Зайчиків?
— Теж.
— Дивно, — сказав Вася. — Така велика тьотя — і з Країни Сонячних Зайчиків…
— У житті багато дивного… — загадково мовив Терентій і поворушив вусами-промінцями.
— То як же все-таки врятувати Валеру? — спитав Вася. — І як чарівне дзеркальце може стати мені в пригоді?
Але відповісти Терентій не встиг. Він раптом почав блякнути. І, вже зникаючи, крикнув:
— Бережи дзеркальце! Сховай…
У лісі посутеніло, сонце зайшло за хмару.
Глечику стало моторошно.
"Куди ж сховати дзеркальце? А то справді… У кишені знайдуть, за пазухою знайдуть, у портфелі… О! Сховаю під обгортку підручника!"
Усі підручники у Васі були в яскравих поліетиленових обгортках. Це тьотя Зіна так привчила Васю, — щоб беріг книжки.
Вася почав перебирати підручники:
— "Українська мова"… Ні!.. "Історія"… Ні!.. "Математика"… О!.. У "Математику" ніхто дивитися не полізе… — Вася підсунув пласкеньке дзеркальце під обгортку і поклав підручник назад у портфель.
І тільки встиг він це зробити, як на галявині знову з’явився тролейбус вражої сили…
Розділ шостий,
в якому Вася вступає у тісний контакт із вражою силою і мало не втрачає чарівне дзеркальце. Бабай
Вася причаївся і завмер у кущах край галявини.
А з тролейбуса тим часом вискочили незвичного вигляду Змій Горинич, Баба Яга і Кощій Безсмертний. Двері зачинилися, і тролейбус зник за деревами.
— Шукаймо! Ху! — Змій Горинич перший став навкарачки.
— І куди вона його викинула? — знизав плечима Кощій Безсмертний.
— І головне — коли?! Я ж наче очей із неї не зводила! — аж сичала від злості Баба Яга.
Усі троє, повзаючи навкарачках, оглядали галявину, що називається, сантиметр за сантиметром. Вася принишк, навіть дихати перестав.
— Нема! Ху! — сказав Змій Горинич.
— Як у воду впало! — просичала Баба Яга.
— Це ж треба! — почухав потилицю Кощій Безсмертний.
Деякий час вони шукали мовчки.
Потім Кощій Безсмертний сів на траву, задумливо подивився в небо і сказав:
— Сьогодні знову НЛО бачив… Яскраве таке. Фіолетово-жовте. Летіло по небу. Потім зупинилося. Випромінило вертикальний сніп світла на землю. Постояло, потім розвернулося, швидко полетіло назад і — зникло. Це ж треба!
— Та! — махнув рукою Змій Горинич. — Мабуть, звичайнісінький людський супутник. Або космічний корабель. Ху!
— Наче я не знаю людських супутників. Або космічних кораблів! — ображено сказав Кощій Безсмертний. — НЛО! Нерозпізнаний Летючий Об’єкт! Інопланетяни!
Глечик здригнувся.
Буквально вчора і в їхньому четвертому "Б" відбулася розмова про НЛО та інопланетян.
Стьопа Балабайченко клявся та божився, що сам на власні очі бачив НЛО. Причому розповідав про це точнісінько тими самими словами, як оце зараз Кощій Безсмертний.
І фіолетово-жовте. І летіло, потім зупинилося, випромінило вертикальний сніп світла, постояло і швидко полетіло назад…
Точнісінько так!
Вітя Кулачковський реготав і казав, що все це дурниці, вигадки, ніяких НЛО нема, а є видумляка й брехун Балабайченко.
Ніна Закидон сказала, що брехунами обзивати одне одного неввічливо, але інопланетян, звичайно, не існує.
Леся Попеляста сказала, що взагалі-то інопланетяни можливі, але те, що бачив Балабайченко, навряд чи НЛО.
Валера сказав, що в НЛО та інопланетян він у принципі вірить, але Балабайченко, звичайно, брехун і навряд чи бачив НЛО на власні очі.
Вася промовчав. Він теж сумнівався, що Балабайченко каже правду, але йому було шкода того бідного Балабайченка, на якого всі накинулися.
А тепер і Кощій Безсмертний теж каже про НЛО. Отже, правда…
— Та облиште ви тих інопланетян! — роздратовано сказала Баба Яга. — Шукайте! Бо, от побачите, скажу Шефові! От скажу!
— А що ми робимо? Ну, Бабо! Ху! — сердито глянув на неї Змій Горинич.
— Шукаємо ж! Весь час шукаємо. Але ж нема… — Кощій Безсмертний зітхнув. — А може, його взагалі… не той… не було…
— Що?! — визвірилась Баба Яга. — Ви ставите під сумнів агентурні дані самого Шефа?! Ну, цього я вже приховати не зможу. Мушу доповісти!
— У нього під кожним кущем агенти — темники-таємники. Ху! — озираючись, тихо сказав Змій Горинич. — Де темно, там і таємник.
— Тю! То чого ж ми рачкуємо? У мене вже коліна болять! — скривився Кощій Безсмертний. — Хай та агентура й шукає. Для неї це ж…
— Ні! Мовчати я не буду! — вигукнула Баба Яга. — Шеф усе одно дізнається. Нащо мені неприємності?
— А я хіба що?! Та я ж… навпаки! — намагався виправдатись Кощій Безсмертний. — Де ж логіка? Раз під кожним кущем таємник, значить, вони все бачать, їм же це просто — тьху! — раз плюнути.
— Тсс! — Змій Горинич знову сторожко озирнувся. — Все правильно, але… Ті таємники, по-перше, ледарі… По-друге, страшенні боягузи. Бояться зі своєї темряви носа вистромити. Тому вони не все можуть. Але — тсс! — тихо! Бо ще почують, образяться. Можуть наробити неприємностей. З ними краще не зв’язуватися.
У цей час Баба Яга підрачкувала під самісінький кущ, де ховався Вася Глечик. Розсунула гілки і…
— Ой! — верескнула вона і так сахнулася, що перекинулась на спину.
— Ху!.. Що таке? Що з вами, Бабо? — перелякано хукнувши, спитав Змій Горинич.
Баба Яга, мов нежива, лежала горілиць із заплющеними очима, схрестивши на грудях руки.
— Що трапилось? — спитав Кощій Безсмертний, завмерши навкарачках, з однією піднятою рукою, як мисливський собака.
— Таємник… Таємник… Наврочили… — не розплющуючи очей, прошепотіла Баба Яга.
— Ну… Ну то й що?.. Ми ж нічого такого… Ми ж… Гей! Друже! Дорогий! Ху! — гукнув Змій Горинич і став підповзати до куща. — Палкий привіт! Гей! Виходь! Друже! Ах, ти ж без темряви не можеш…
Вася завмер, не насмілюючись подати голос.
Нарешті Змій Горинич підповз, розсунув гілки і аж рота роззявив від подиву. Навіть хукнути, як завжди, забув. А тоді став реготати, хапаючись за живіт:
— Га-га-га! Ну, Баба! Ну, Яга! Га-га-га! Який темник?! Який таємник?! Це ж Васька Глечик, про якого ми забули зовсім!.. Га-га-га!
Баба Яга підхопилася як ошпарена і підскочила до куща:
— Ах ти! Ти що тут робиш?!
Вася зацокотів зубами:
— Так ви ж сказали не рипатися… Поки свисту не почую…
— Правильно! Сказали! — засміявся Змій Горинич. — І забули. Ху!
— Це ж треба! — тільки й вимовив, чухаючи потилицю, Кощій Безсмертний.
Баба Яга скреготнула зубами і раптом підняла вгору палець:
— Я знаю, хто дзеркальце знайшов! Він! — тицьнула пальцем на Васю.
Змій Горинич і Кощій Безсмертний перезирнулися.
— Знайшов? — пильно глянув на Глечика Змій Горинич.
— Ні-ні! Н-не знаходив! — замотав головою Вася.
— Неправда! — просичала Баба Яга.
— Ти не обманюєш? Кажи чесно! Ху! Бо, як знайдем, пощади не жди! — грізно прогарчав Змій Горинич.
— Не знаходив! Слово честі! — вдарив себе у груди Вася. "Я ж таки не знаходив! Спокійно можу поклястися", — подумав він.
— Не вірю! От не вірю — і все! — тупнула костяною ногою Баба Яга.
"Робити обшук вони не будуть, вони ж тоді казали, що не можна", — згадав Вася і вигукнув:
— Ах, не вірите? То шукайте, шукайте! — Він почав вивертати кишені, висмикнув з-під ремінця й потрусив сорочку. — Ну, де воно? Де?
Потім розкрив портфель, висипав з нього на землю все — і зошити, і підручники, і щоденник, і пенал.
Він брав по черзі кожен зошит, кожен підручник і трусив над землею. Одним з перших потрусив підручник математики, де лежало дзеркальце. Навіть під обгортку демонстративно зазирнув:
— Ну де? Ну нема ж! Нема! Бачите?.. Нарешті витрусили останній підручник.
— Нема! Ху! Таки нема! — сказав Змій Горинич.
— Нема! — погодився Кощій Безсмертний. — Якби він знайшов, то віддав би. По очах видно. Хлопець чесний…
— І боягуз! — сказав Змій Горинич.