Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.
Тут всі заздри загомоніли:
— Женіть її! Вона погана!
— Чому ж вона погана?
— Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!
— То й що?
— Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.
— А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.
— А як хто нарве більше?
— То й нехай.
— Ні. Нехай краще нікому не буде!
— А чом ви собі не побудуєте будинки?
— Один тут попробував! — засміялися заздри. — Ми йому до цурки рознесли!
Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.
Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:
— Ти хороша дівчинка. Гулька знову заплакала.
— Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала. — А ти будь з нами.
Після цього діти згадали лічилку "Еники-беники" і дістали цілу купу дрібненьких вареників. Заздри стояли мовчки і ковтали слинку. Очі в Гульки враз висохли. Вона не відводила їх від незнайомої страви.
Дениско й Лариска відібрали вареники для себе й Антошки, а те все віддали заздрам. Багато віддали — куди більше, ніж собі залишили.
…Коли Дениско розповів Антошці усе до цього місця, він знітився:
— Ми не подумали як слід. Ми хотіли як краще… А тепер он що вийшло…
Він кивнув головою на майдан, де ще й досі тривала бійка. — Невже б’ються за вареники?
— Скоріше проти вареників. Не дають одне другому. Спершу кричали: "А в тебе більший вареник!", "А у нього з м’ясом, а в мене з картоплею!..", "А він вже один з’їв, а тепер хоче з’їсти ще одного!.." Та й почалося. А вареники порозкидали, позатоптували…
— Куди це вони? — враз занепокоївся Дениско.
Біля загону пробігло кілька заздр. Вони так поспішали, аж захекались. Бігли вони до майдану і мимохідь кидали на наших друзів погрозливі погляди. Це й не сподобалося Денискові.
— А он і солдати! — повідомив Кузька. — Я перший помітив!
— Щоб ти осліп… — пробурмотіла Гулька. Їй ще навіть не встигли пояснити, що заздрість — ганебна річ.
Антошка підхопився.
— Ати-бати — що купили?!
— Ати-бати — самовар! — радо відказали солдати.
— То не гаймо часу! Всі — по машинах! А ми з солдатами — пішака, така наша служба, — додав хлопчик і підморгнув друзям.
Та в цю мить на загін налетів цілий натовп розлючених заздр.
Знову перший радник!
Перший радник і не збирався робити засідки на дітей. То він усе набрехав.
З десятьма бевзиками виїхав він до Заздри і неподалік од міста сховався в густій ліщині.
Безвусий радник — ви ж пам’ятаєте, що йому в бійці відірвали єдиного вуса? — вирішив за всяку ціну сам заволодіти різьбленою скринькою. Він сказав собі так:
— Якщо розбити яйце-райце, а Оті Самі Троє гулятимуть на волі, ніяке бажання не здійсниться. Коли ж посадити Отих Самих Трьох у яму, а яйця не розбивати — теж нічого не здійсниться.
Брехун поторкав пальцем те місце, звідкіля раніше ріс рудий вус. Там ще й досі боліло… Він зітхнув.
— Значить, треба і посадити, і розбити, — сказав він собі далі. — То чому б не поділити обов’язки між радниками? Нехай Зубань і Вухань зловлять дітей і посадять їх у яму. А я залізу на Синю гору і розіб’ю яйце-райце!
Після цього він скосив обидва лупатих ока на кінчик свого носа і знову зітхнув.
— Тоді я міг би вернути собі свою вроду… Та не хай вже буду й такий! Я краще зроблюся Бевзем Шостим! От бажання, гідне розумного чоловіка! Як мені буде добре!.. А як їм буде погано!..
Поки перший радник сидів на траві й мріяв, бевзики з кущів стежили за шляхом. Безвусий похилив голову на гусячій шиї до плеча:
— А звідки я на Синій горі знатиму, чи діти вже в ямі?
І, подумавши, сам собі відказав:
— Дуже просто. Зубань і Вухань не прийдуть на Синю гору, аж поки не впораються з дітьми.
Він посміхнувся. Але з-під носа-лопати посмішки все одно не було видко.
— І тоді нехай вони кусають од злості себе за лікті! Зубань ще може і вкусити, у нього зуб довгий. А Вухань — нізащо не дістане!..
Брехун дуже тішився своїм розумом і хитрістю. Він так сміявся з дурних Зубаня і Вуханя, що бевзики почали оглядатися.
Якщо дітям пощастить втекти з Ябедина — нехай собі, він їх не спинятиме. Ці діти знають такі слова, що ліпше не зв’язуватися. А то ще зроблять з тебе не знати що.
— Чики-брики, їдуть! — доповів один з бевзиків.
Безвусий не наважився навіть наблизитися до шляху.
— Скільки їх?
— Раз… Два… Три… — відказали бевзики. — Раз… Два… Три… Їх більше трьох!
— А скільки у них велосипедів?
— Раз… Два… Три… У них три! — відказали бевзики.
Тільки коли безвусий почув, що діти вже проїхали, він визирнув з-за куща і глянув услід. Так, то були вони.
— Ще солдати якісь біжать позаду, — пробурмотів безвусий. — Де вони тільки в біса взялися!
Ну, нічого. Їхній перший вже сидить у ямі, а цих двох все одно спіймають. Треба поспішати!
Перший радник віддав наказ і на чолі бевзиків поїхав до Заздри.
Близько околиці лишив загін і далі рушив сам. Він скрадався понад дорогою, поки не побачив неподалік гурт заздр, що стояли над рівчаком і дивилися, як тече вода.
— Заздри! — покликав безвусий.
Ті подивилися на нього і, дуже задоволені, підійшли. Вони вперше зустріли істоту, якій не було за що заздрити. Такого страхітливого опудала, як безвусий, ніхто з них не стрічав ніколи в житті.
Заздри відчували себе надзвичайно гарними поруч нього…
— А скажіть, до вашого міста приїхали чужі діти на велосипедах?
— Приїхали.
— Ви їм заздрите?
— Заздримо.
— Тим дітям є за що заздрити. Заздри зітхнули.
— Вони так гарно вбрані, що ой-ой-ой!.. Заздри понуро мовчали…
— У них такі велосипеди, що уй-уй-уй!.. І вони щодня їдять. А вчора — це я точно знаю! — вони їли аж двічі!
Заздри проковтнули слину.
— Але все це — тьху! — як порівняти з тим, що буде. Кожен з них матиме не один, а три велосипеди. Перший — червоний. Другий — блакитний.
Заздри розгубилися.
— А третій — рожевий!
Заздри були приголомшені.
— І це ще не все! — натхненно продовжував безвусий. — Кожен з них матиме будинок і садочок, де ростиме так багато суниць, що їх можна їсти безперервно, і все одно не з’їси!
Так скажено заздри ще нікому не заздрили:
— Найголовніше! — тут безвусий підняв пальця. — Вони щоденно, вранці, вдень і на ніч, їстимуть цукерки "Ведмедик клишоногий" і "Білочка". — Безвусий притишив голос і вкрадливо спитав: — А ви б хотіли, щоб чужі діти ніколи цього не мали?
— Хотіли б!
— Так-от, вони все це матимуть, якщо піднімуться на Синю гору. А коли ви їх туди не пустите — вони назавше зостануться жалюгідними, задрипаними, голодними й нікчемними. Вони стануть такі нещасні, що на них гидко буде дивитись!
Заздри трохи пожвавішали. Але вони все ще не взяли до тями, куди гне безвусий. А він знав куди:
— Не випускайте їх із Заздри — от і все!
Заздри від радості підстрибнули і притьмом помчали до міста, щоб підняти всіх своїх земляків проти чужих дітей.
Безвусий хижо мугикнув і свиснув бевзикам:
— За мною! На Синю гору! В обхід міста!
Скочив на віслюка і гупнув його ногами під живіт.
Єдиний випадок, коли рогатка принесла користь
Не встигли наші друзі посідати на велосипеди, як їх оточили заздри. Спочатку в їхньому галасі нічого не можна було розібрати. Потім діти почули, що найчастіше заздри повторюють одне:
— Не пустимо!.. Не пустимо!.. Не пустимо!..
Кілька найсміливіших заздр ухопилися за велосипеди. Машини зникли в натовпі.
Антошка спробував їх умовити:
— Що ви робите? Нам треба їхати на Синю гору!
— Не пустимо!
— Чому? — спитав Антошка як тільки міг лагідніше. — Нам уже давно час вертати додому! Ми не можемо назавжди залишатися у вас.
— Не пустимо!
Дениско підняв руку.
— Послухайте, — сказав він, — ми нікому не хочемо зробити погано. Ми хочемо, щоб усім, і вам теж, було добре…
— Не пустимо!
Дениско розважливо продовжував:
— Ви собі тільки уявіть: ваші рідні пішли в ліс по суниці і не повертаються два дні і дві ночі! Так і ми. За нас удома дуже, дуже хвилюються…
Звісно, заздри не могли собі уявити, як це люди хвилюються, коли хтось довго не повертається з лісу. Вони самі ніколи не хвилювалися за інших.
Над галасом звився дзвінкий Ларисчин голосок:
— Дівчатка! Заздри-дівчатка! Ну, скажіть же хлопчикам! Навіщо нас затримувати? Ви ж добрі, дівчатка, ви ж хороші, я знаю…
Заздри-дівчатка розгублено змовкли. Але хлопчики закричали ще голосніше:
— Не пустимо!
Тоді з натовпу вийшла дівчинка-заздра, котрій Гулька сьогодні пошматувала хустинку. Вона заклала руки за спину і витягла до Лариски своє худе обличчя. Очиці у неї світилися холодною цікавістю:
— А скажи, якщо ви поїдете на Синю гору, — ви тоді станете жити у міцних затишних будинках?
— Авжеж!
Заздри загули. Дівчинка криво всміхнулася і запитала ще:
— І ви тоді їстимете двічі на день?
— Чому ж двічі! — здивувалася Лариска. — Тричі або й чотири рази. Це в кого який режим.
Знявся несамовитий лемент.
— Не пустимо!..
Антошка не витримав. Він розсердився.
— Дурні заздри! Та якщо ми поїдемо на Синю гору, ми зробимо так, що ви житимете, як усі наші Друзі.
— Не пустимо!.. — тупнула та сама дівчинка-заздра. І всі підхопили: — Не пустимо!
У натовпі знялася якась метушня, почулися Дзвінкі удари і сопіння. Дениско перший зрозумів, У чім справа, і зблід. Юрба розступилася, і під ноги дітям кинули уламки велосипедів.
Тепер їм доведеться йти пішки. Та хоч би й пішки! Але заздри і не думали відпускати загін. Хтось запропонував відвести дітей до печери і завалити вихід каменем. Інші радили їх зв’язати.
— Хлопчику… — почув Антошка поруч себе.
То була Гулька. Вона позирала полохливо і допитливо.
— Ну, чого тобі?
— Вони вам заздрять. А якщо їм дати щось таке, щоб вони заздрили один одному, вони б про вас забули…
Та що ж було їм дати? Антошка озирнувся. Навколо натовп, позаду прямовисний горб, на якому стирчить обідране дерево. А на тому дереві сидить сорока-білобока. От і все.
Потім Антошка подивився на сороку ще раз. Це ж вона принесла на них доноса Бевзеві! Вона й зараз може покликати сюди Зубаня з військом!
Хлопчик вихопив з кишені трофейну рогатку, заклав камінець і прицілився. Заздри враз замовкли. Сорока-білобока злякано сіпнулася на гілці. Та, мабуть, з переляку забула злетіти.
Антошка вистрілив. З сорочиного хвоста полетіло пір’я. Вона розпачливо скрикнула. А тоді таки знялася і, насилу здіймаючи крила, полетіла геть.
Відтепер сорока-білобока стала куца.