Вороги помчали за ним.
Зубань, здавалося, кричав йому просто над вухом:
— Штій, бо жаштрелю!..
Антошка знав, що той не вистрелить. По-перше, не так легко стріляти з самопала на повнім скаку. А по-друге, він потрібний ворогам живий.
Хлопчик побіг швидше… Вороги відстали. Він знову підпустив їх близько, а тоді помчав з подвоєною швидкістю. І так кілька разів. Це дратувало Зубаня і Вуханя, і вони ще більше вибивалися з сили.
Довго вів Антошка погоню за собою. А тоді відбіг трохи далі, спинився і обернувся до них:
— Гей ви, бевзики, вас ціла купа, а одного хлопчика наздогнати не можете! Ви не вояки, а драні лантухи з соломою!
Зубань люто пришпорив віслюка, який і без того вже мало не падав.
— А ваш Бевзь П’ятий — мішок із салом!..
— Чики-брики!.. — через силу видихнуло військо.
— Я його вкинув у яму і вас усіх туди покидаю!.. Кукуріку!
Оце "кукуріку!" вчинило щось неймовірне. Бевзики заревли, загули, затюкали… Грізна лавина ось-ось мала зім’яти хлопчика.
Та Антошка раптом підскочив і стрибнув у ліщину. Він навмання помчав поміж кущами. Позаду чув, як затріщав лісок — то вся ворожа армія кинулася слідом за ним.
— Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.
— Штій!.. Штій!.. — все віддалялися погрозливі вигуки.
Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові "малакупи".
Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу — відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.
Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.
Погоня захлинулася.
Що думав Антошка
Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?
— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок. — Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.
— А де всі наші? — підвів лице Антошка.
— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..
Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.
Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.
Хлопчик ішов прискоком, потім скинув свої сандалі і побіг босоніж. Тоді уявив, ніби грає з Дениском у довгої лози, розбігся і підстрибнув! розчепіривши ноги, а потім ще раз.
І все сміявся.
Трава м’яко лоскотала стомлені ноги. Але Антошка не помічав утоми. Він став співати пісню, яку тут-таки й вигадував:
Ми веселі хлопчаки,
Гей, та й веселі!
Гей, та й хорошії
І Ларнска в нас весела,
І весела, і дотепна,
Гей, та й хороша!..
Бевзь сидить у ямі,
Зубань у самоварі,
От і добре!
Хлопчик знову взувся в свої "скороходи" і вже хотів було припустити вперед, коли почув з-під куща:
— Добридень, хоробрий чоловічку!
Маленький їжачок стояв, спершись передніми лапками на патичок, і доброзичливо поглядав на хлопчика.
— Все лісове населення радіє, що ви боретесь з Бевзем і бевзиками.
— А що нам бевзики! Ми їх одним мізинцем! — кинув Антошка і зашарівся: чи ж не він з товаришами стільки товкмачив Кузьці, що хвалитися недобре!
Їжачок, здається, цього не помітив.
— А скажи нам, коли твоя ласка, — промовив він, — чи то правда, що сам Бевзь П’ятий сидить у чорній ямі?
— Правда!
— Вірю. Ти не хвалько.
Антошка почервонів ще густіше.
— Я застерігав тебе й твоїх друзів, коли ви прийшли до нашої країни, бо ніколи не думав, що ви такі мужні й кмітливі.
— Та, чого там… — Антошка зніяковіло колупав носком сандаля землю.
— Якби Бевзь кинув вас усіх трьох до ями і забрав скриньку — не стало б нашого лісу.
— Живіть собі спокійно… — промимрив Антошка.
Їжачок підняв одну лапку.
— Ми віримо тобі й твоїм друзям. Тільки я хочу тебе застерегти: нехай у тебе не запаморочиться голова, бо інакше вони переможуть. Вони за всяку ціну хочуть заволодіти різьбленою скринькою! Не забувай про це, мій хлопчику.
— Спасибі, дядечку, — щиро відказав Антошка. — Я не забуду.
— Щасливої дороги! — загомоніли на вітах білочки.
Антошка вклонився лісовим мешканцям і побіг далі. Він не дуже поспішав, бо хотілося дещо обміркувати.
Що буде далі?
— Я все знаю наперед, — думав собі Антошка. — Далі буде Заздра. Нас оточать заздри і почнуть заздрити. Вони заздритимуть Ларисці, що в неї кіски, і Денискові, що він капловухий, і мені, що у мене… що ж такого у мене? Гм… Це навіть цікаво! Вони заздритимуть Ларисці, що в неї жовте платтячко. Вони заздритимуть Ларисці, що вона знає лічилки.
Тут він сказав собі:
— Повернусь — проситиму у неї пробачення за свою грубість. Який же я піонер, якщо я цього не зроблю!
Балка скінчилася. Тепер Антошка підтюпцем біг широким лугом. Далі виднілися якісь горби і чагарники, а за ними, вже зовсім близько — гори.
Антошка думав: "От Кузька, Кив і Муха. Як швидко вони перевиховуються!.. Якби так всі діти Країни Суниць… Вони б одразу зрозуміли, що таке — погано, а що — добре. І серед них не було б хвальків і підлабузників. І ябед би не стало, і заздр. І тоді б вони зажили, як справжні піонери і жовтенята!"
— Але ж ми не можемо кожному в цій країні все розтлумачити! — скрушно вигукнув Антошка сам собі. — У нас на це просто не вистачить часу!
І тут хлопчикові нестерпно захотілося бути разом з друзями. Він побіг на всю силу своїх сандалів.
Гулька і Гульчин ніс
Заздра мало скидалася на місто. Обіч дороги стояли горби. Їхні схили чорніли печерами. З тих печер визирали голодні обідрані діти. Ото і все місто.
Антошка біг дорогою, чуючи на спині недобрі погляди. Попереду дорога перехоплювалася через витоптаний майданчик. То, мабуть, була міська площа. А на ній галасував цілий натовп дітей. Заздри кричали, билися, плакали, змішувалися купками, розсипалися і знову зчіплялися. Хлопчик ніколи не бачив такої масової бійки.
— Антошко! — почув він радісний вигук.
Його рідний загін сидів край дороги під кущем. Діти посхоплювалися назустріч. Вони сіпали його з усіх боків і так кричали, що нічого не можна було розібрати. Він теж кричав од радості.
Потім всі трохи заспокоїлися, і Антошка побачив, що Лариска знову стоїть одна і дивиться на нього великими сумними очима. І губи її склалися так, ніби дівчинка от-от заплаче.
Антошка підійшов до неї і подав руку.
— Здрастуй…
— Здрастуй, — прошепотіла дівчинка.
— Ти на мене не сердься. Добре? Лариска всміхалася:
— Добре.
— Ну… — Антошка опустив очі. — Я, звичайно, був, звичайно, не правий…
— Я вже не серджусь, — ширше посміхнулася дівчинка. Потім вона взялася своїм мізинцем за Антощин і сказала:
Мир-миром.
Пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні…
Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки, А Антошка рішуче закінчив;
— Поцілуймося!
Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!
— А де ж солдати? — спитав Антошка.
— Пішли на базар, — відказала Лариска.
— Навіщо?
— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.
— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!
— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.
— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.
— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.
— Знову суниці? — Вареники.
— Хочу! А де ви взяли?
— Ти ж знаєш лічилочку "Еники-беники"?
— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.
Лариска сплеснула долонями:
— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!
Антошка здивувався:
— Чий ніс?
— Гульчин.
— А хто це — Гулька?
— А от вона.
Тут тільки Антошка помітив, що з ними була маленька худенька дівчинка. На ній було стареньке-стареньке, все в дірочках, плаття. А ніс таки й справді був просто небачено манюній — як рожева черешенька.
Поки Антошка обідав дрібними, з Гульчин ніс, варениками, друзі розповіли йому все про заздру Гульку.
Вони під’їжджали до міста. Ще здаля на околиці побачили крихітну дівчинку, яка носила дірявою цеберкою воду з рівчака і щось поливала.
Діти злізли з велосипедів, спинилися під кущами і почали за нею стежити. Дівчинка поливала грядку кволих суниць за благеньким тиночком. Там не було жодної стиглої ягідки, тільки ріденька зав’язь.
Дівчинка аж язичка висунула від ретельності.
— Ці заздри не такі погані, як я чекав, — зауважив Дениско.
Та вже за хвилину змінив свою думку.
Коли дівчинка відійшла по воду, з печери на схилі горба визирнув якийсь заздра, побачив грядку і гукнув:
— А в Гульки знову суниці ростуть!..
До грядки підбігло кілька заздр — хлопчиків і дівчаток. Вони порозкидали огорожу і потоптали суниці так, що там не зосталося жодного кущика.
Підійшла Гулька і заплакала. А заздри кричали:
— У нас немає суниць — і в тебе не буде! Ти думаєш, що ти тут найрозумніша?!
Більше за всіх галасувала заздра в білій хустинці. Гулька плакала-плакала, а тоді підбігла до неї, зірвала з її голови хустинку і вигукнула:
— Ні в кого нема хустинки, то й в тебе не буде!..
І розірвала хустинку.
Заздри схвально закричали:
— Молодець, Гулька!.. Нехай ходить без хустинки!..
Дівчинка-заздра теж плакала:
— Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?
Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:
— Зась! Не дозволю!
Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.
— Ну, не плач… Ну, заспокойся.
— Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..
— От біда! — зітхнула Лариска. — Ну, побудь з нами.