Бо я страшенний брехун, забудько і забіяка.
Бевзики поштиво відступили. — Але це була тільки внутрішня охорона. Ще треба було пройти зовнішні пости. Антошка побачив їх здаля. Там бевзиків було більше. Головний стояв відкрито і дивився просто сюди. Антошка дістав рогатку і прицілився йому в лоба.
Бевзик остовпів. Він не зважився навіть розтулити рота. Антошка стріляти не хотів. Що не кажіть, а якось воно недобре стріляти з рогатки в живу істоту. Хоч і в бевзика. Інша справа, якби той напав.
— Хлопці, я його держу під прицілом. А ви тікайте!
— Ати-бати! — Антошка почув, що солдати побігли кудись убік. Він скосував туди оком і побачив, що край саду проходить високий піщаний горб. Мабуть, дюна.
Бевзик тремтів з переляку. Всі інші бевзики стояли нерухомо, бо не чули наказу.
— Готово… — почулося від піщаного горба. Жовтий солдат уже стояв на самому гребені, Зелений — посередині, а Синій — унизу.
Тоді Антошка пригнувся і щодуху дременув до своїх друзів.
— Стій! — почулося від варти. — Стій! В ім’я нашого найрозумнішого…
— Чики-брики!..
— …вогонь!
Камінці стукали об стовбури і розліталися на всі боки. Влучити у живу мішень у цьому саду було дуже важко.
Синій солдат підхопив Антошку на руки і кинув Зеленому. Той — Жовтому. А Жовтий поставив хлопчика на гребінь горба і задоволено сказав:
— Ати-бати!
Антошка сів штанцями на пісок і швидко з’їхав на той бік дюни. Перед ним відкривалася широка зелена рівнина. Тільки вдалині височіли горби і густо зеленіли чагарники.
Солдати спустилися слідом за хлопчиком, і всі четверо попростували широким полем. Бевзики не зважилися залишити свій пост, а сповістити про порушників не було кого — адже всі радники вирушили в Ябедин. Тому наших утікачів ніхто не переслідував.
Вони проминули рівнину, перетнули широку смугу чагарників і опинилися в неглибокій зеленій балці. Антощині сандалі були повні піску, він вирішив їх витрусити.
Сів на травичку, роззувся. Озирнувся на солдатів. А ті вже сиділи навколо самовара і роздмухували в ньому вогонь.
— От так так! — сказав Антошка. — Нам же ж ніколи чаювати! Нам же спішити треба.
— Твій наказ для нас закон, — відповіли солдати, — але ми без чаю не можемо. Ати-бати.
І продовжували роздмухувати.
— Доведеться чаювати, — зітхнув Антошка. Бо й сам був не від того, щоб підкріпитися міцним чаєм.
Тим часом він обмірковував план дій. Передусім треба було, йти на Ябедин і виручати друзів. Якщо бевзики оточили загін, доведеться вдарити з тилу. Потім рушимо на Заздру, там якось підкріпимося і підемо вже просто на Синю гору.
Десь на шляху до Заздри має бути засідка одновусого. Десять бевзиків. Це не так уже й багато. Нас теж буде немало. А бевзики нападають, тільки як їх більше.
Напилися чаю.
— Тепер скоріш! — сказав Антошка. — Тепер ми не спочинемо до самої перемоги.
— Ати-бати — ми готові.
Антошка почав узуватися. І тут побачив на підошвах своїх сандалів витиснений напис: "Ленінград. Фабрика "Скороход"".
Хлопчик відчув, як серце закалатало йому в грудях. У цій країні творяться дивнії дива. Дитячі лічилочки мають чарівну силу. "Скороход". А що, коли й ця назва?..
— Ідіть за мною до того горба, — сказав Антошка солдатам, — а я побіжу вперед. Треба провести один дослід.
І він побіг уперед. Бігти було легко.
Антошка піддав ходу. Ніякої втоми!
Він уже мчав із швидкістю автомобіля "Москвич". А йому було так легко, ніби він спокійно йшов вулицею.
Сандалі "Скороход" діяли! Це було приємне відкриття.
Антошка озирнувся. Солдати бігли слідом. Вони ще були далеко. Хлопчик сів під деревом. Це була берізка. Срібляста кора світилася на сонці, листочки лопотіли ласкаво над Антощиною головою.
— Хлопчику, поспішай! — почув він.
Озирнувся, Нікого не було. Пригадалася золота змійка. Антошка підхопився на ноги і почав пильно вдивлятися в траву.
— Хлопчику! Твої друзі в біді! Поспішай!..
Голосок був чистий, як срібний дзвіночок. Він наче долинав згори. Антошка підняв голову.
Березове листячко ледве ворушилося, виловлюючи в повітрі нечутний вітерець.
— Хлопчику, де ж ти є, хлопчику!..
Голос звучав десь значно вище.
Антошка відійшов від дерева і тільки тепер побачив у небі жайворонка. Він висів над Антошкою і умовляв поспішати.
— Де вони? — гукнув хлопчик.
— Йди за мною! — продзвенів жайворонок і полетів.
Антошка побіг за ним. Жайворонок полетів швидше, але ж Антошка був у сандалях-скороходах — і не відставав.
Так вони минули березовий гай, потім луг, потім ліщину, а потім Антошка опинився на дорозі. За нею підіймався крутий довгий горб. Хлопчик спинився і глянув угору.
— Твої друзі їдуть цією дорогою! — проспівав жайворонок. — Підіймись на горб — і ти їх побачиш!
Антошка миттю збіг на гребінь. Унизу він побачив ту саму дорогу. Вона звивалася жовтою змією, оббігаючи навколо горба.
Дорогою мчав гурт дітей. На першому велосипеді їхав малесенький хлопчик у пістрявому костюмі. На другому — більший хлопчик у картатій голубій сорочці. Він віз пасажира в рожевій шапці.
На третьому велосипеді їхала дівчинка в жовтому платті. Її кіски маяли на вітрі, і червоні стрічки здаля скидалися на вогники. За дівчинкою примостився пасажир у зеленому киптарику.
Це були Антощині друзі. Він їх упізнав одразу. Тільки того, що в киптарі, не знав Антошка.
Те, що побачив командир потім, примусило його стиснути кулаки. Зовсім недалеко від загону, за найближчим поворотом дороги, мчала ціла армія бевзиків. Попереду скакали два вершники на сірих віслюках. Дітям з пасажирами було важко, і через це вороги з кожною хвилиною наближалися.
— Скоріш! Скоріш! — закричав Антошка. Дівчинка підвела голову і зраділо зойкнула:
— Антошка!
— Скоріш! Скоріш!
Зубань одягається в самовар
Діти проїхали. Антошка дивився на ворогів, що так швидко наближалися. Він думав: як їх спинити? Ще п’ять, десять хвилин — і армія бевзиків навалиться на купку беззахисних дітей. Хіба ж тут допоможе єдина Антощина рогатка!
— Ех, солдати! — скрикнув хлопчику. — Де ви там забарилися!
— Ати-бати — ми тут! — почулося ззаду.
Солдати були вже зовсім близько. Вони захекались і впріли. Їхні гарні мундири вкрилися мокрими плямами. Обличчя були мокрі. Жовтий волочив за собою самовар.
А яка користь від цих солдатів, коли вони навіть зброї не мають? Ото тільки й носяться зі своїм самоваром. Звісно, вони ж із лічилки.
Зубань і Вухань уже мчали просто під Антошкою. Вони розмахували справжніми самопалами. А за ними щільно, як сарана, сунули бевзики. Триколісні велосипеди здіймали таку куряву, що хвіст довгої колони зовсім у ній ховався.
— Самовар! — з відчаю крикнув Антошка. — Хоч самоваром їх трісніть!
— Ати-бати — з задоволенням! — відізвались солдати.
Вони утрьох схопили свій великий мідний самовар, розгойдали і жбурнули вниз. Самовар просвистів у повітрі, як бомба. Він упав просто на голову Зубаневі. Міцна голова радника миттю пробила дно і покришку, тільки чути було, як зламаний зуб прорипів по міді.
— Ні тобі дна, ні покришки, — зауважив Антошка.
Від удару Зубань і його віслюк покотилися дорогою. Передні ряди бевзиків негайно налетіли на них.
І тут зробилася така величезна "мала купа", якої Антошка зроду не бачив. Задні бевзики крізь куряву не помічали нічого і продовжували крутити педалі. Вони налітали на мішанину бевзиків і велосипедів і також летіли сторч головами. А на них налітали задні, а далі ще й ще…
Вухань стояв обіч шляху і жахливо лаявся.
Антошка зробив знак солдатам і швидко збіг на другий бік горба. Діти якраз об’їхали навкруги і вже наближалися.
Побачили Антошку і дружно закричали:
— Ура!..
Дениско зіскочив з машини і кинувся до друга. Вони міцно потисли один одному руки. Дениско сказав:
— Раз ти з нами, ми можемо сьогодні ж дістатися Синьої гори!
— І дістанемось!
— Тільки я от що думаю… — хлопчик смикнув себе за вухо. — Вони за нами так женуться, що ми чи й на гору виберемось. Треба цих бевзиків якось обдурити…
— Треба… — погодився Антошка.
Кузька визирнув з-під Денискової руки.
— А я свою мачуху перевернув у жабу! Мені Лариска підказала закляття!
— Ми їх здорово обдурили в Ябедині! — додав Кив. — А якби ви зволили бути з нами, одурили б ще здоровіше!.. З вашим розумом, з вашою сміливістю!..
— А Кив знову підлабузнюється! А Кузька хвалиться! — вигукнув Муха, — От чесне слово, сам чув!
— А ти хто такий?
— Я Муха! Я тепер з вами. Я вже не ябеда.
— Щось я цього не помітив…
Муха опустив очі. Звичка, як кажуть, друга натура.
І тільки Лариска нічого не сказала. Побачивши Антошку, вона дуже розхвилювалася і відразу пригадала, як він її образив.
І тепер дивилася на нього широко відкритими очима і мовчала. Вона дивилася на його червону футболку і на його кирпатий ніс — і мовчала. Дивилася на його гостре підборіддя і на жовту стрішку волосся над лобом — і мовчала.
Антошка підійшов до дівчинки. Йому схотілося сказати їй щось товариське й ласкаве. Але він знітився і сказав тільки:
— Ну гаразд… Потім…
— Що — потім? — пошепки спитала дівчинка.
— Усе — потім!
Антошка обернувся до загону:
— По машинах. Їдьмо далі!
Він відмовився від місця на Кузьчиному велосипеді.
Діти поїхали вперед, за ними широким кроком побігли солдати, а останнім по шляху, не поспішаючи, біг Антошка.
Погоня тривала. Бевзики були дуже покірливі, і через це Зубаню пощастило відновити порядок у своєму пошарпаному війську.
Попереду скакав Зубань. Він так і не зміг вилізти з самовара. Тільки голова його визирала звідти, де у самовара буває труба. Могло навіть здатися, що Зубань навмисне надягнув на себе самовар, як лицарський панцир. Він розмахував над головою самопалом:
— Я їх ушіх перештріляю!..
Антошка подумав, що Дениско каже правду: погоню треба відвернути.
Попереду дорога розходилась, і обидва розгалуження губилися десь поміж ліщини. А позаду чувся тупіт віслюків і скрегіт десятків коліс.
Антошка зважився. Він наздогнав Дениска, щось йому сказав, а тоді почав відставати. Сандалі-скороходи були дуже слухняні.
Ось позаду нього з-за повороту з’явилися Зубань і Вухань. Вони побачили Антошку. Вухань звівся у стременах:
— Це отой Найперший! Він утік з ями!..
— Штій! — скрикнув Зубань.
Тим часом діти разом з солдатами завернули на одну з доріг, і за мить їх не стало видко за ліщиною. Антошка побіг другою дорогою.