Джефе, перекажи базі підтвердження і подяку й заступай на вахту. Родіон відпочиває, я готую "Нейтрино" до польоту.
А за кілька хвилин по тому до дверей Родіонової каюти стиха постукали. Командирова Мар’я кликала його назад, до Центрального відсіку, на розмову, і рішуче відмовлялася переступити поріг каюти. Здивований більше, ніж стурбований, другий пілот пішов за Мар’єю.
У Центральному було напівтемно. На тлі освітленого пульта і оглядового екрана величезна чорна постать Джефа карбувалася нерухомо й велично. І жодного звуку в салоні — це значить, що Джеф оповився віброзавісою. З-за овальних дверей шлюзової камери прорізувалося біле світло — як сонце, бува, світить крізь шпарини у ставнях. То командир порався біля "Нейтрино".
Мар’я сказала:
— Земля вимагає контролю за здоров’ям. Ти звернув на це увагу? Людина здатна на найстрашніші перенапруження, якщо вони доцільні. Перспектива згоріти через три доби безглузда, це руйнує волю і здатність тверезо мислити. Ми повинні уникнути негарних сюрпризів від себе самих.
Родіон дивився не на Мар’ю, а кудись у спину Джефові. Похмуро зронив:
— Висловлюйся чіткіше.
— Гаразд. — Обличчя Мар’ї було сумне. — Психологічна сумісність — тонко розрахована річ. Вона порушилася. Придивися до кожного з нас. Лі вкрай знервована, її дратують усі...
— Чому ти розповідаєш про це мені, а не командирові?
— Бо Артур... Він теж у тривожному стані. Він збуджений, нерівний, ладен вибухнути, він розлючений на всіх і на. себе самого...
— Чому цього не бачу я?
— Але ж я лікар, Родіоне... І його жінка.
— Про твою із Артуром сумісність варто було подумати до шлюбу.
— От бачиш, я дратую всіх без винятку, насамперед — тебе.
— А Джефа? — Родіон глянув уїдливо.
На її щоки впали рожеві плями. Але дивилася просто в Родіонове обличчя, на сухі його вилиці, на кошлаті чорні брови, зазирала в глибокі западини очниць і мало не підводилася навшпиньки від щирості.
— Я прошу поставитися до моїх слів серйозно. Я кажу це тобі офіційно як лікар експедиції.
Другий пілот прикрив долонею очі й різко опустив руку, немов стер з обличчя павутиння.
— Пробач, Мар’є. Кажи далі.
Жінка похилила голову, біле волосся завісою зімкнулося над її лобом. Труснула головою, обережно, ніби із заплющеними очима, сіла на стілець, зімкнула і стисла перед собою пальці.
— Родіоне, послухай. Лі хвора. Командир також.
— Хворі... по-справжньому?
— Вони пережили Цереру. Не тільки радіація, а й нервове потрясіння. Принаймні, жодного морально-психологічного тесту на дальні експедиції вони б сьогодні не витримали. За інших умов я б про це не казала. Але антиракета...
— Ти як все це знаєш?
— Ставила досліди. Відповідний набір професійних і побутових запитань, поставлених за певних умов, у певному порядку, — це дуже просто.
— І мене досліджувала? І Джефа?
— Ні! Ви здорові. Сподіваюся, я теж.
— Ти небезпечна істота, люба моя командирша, — Родіон усміхнувся безрадісно. — Про свої спостереження поки що мовчи. Так... Так-так, Артур і сьогодні фактично ухилився від оголошення Загальної ради, а підстави були.
— Ти пам’ятаєш? — Мар’я звела на нього довірливий погляд. — Тоді, після Церери... Він погоджувався з усіма, він без слова прийняв мій вирок на два тижні усунутися від роботи, аби не оголошувати Раду.
— Але чому?
— Перед лицем Загальної ради він — всього лиш один із п’ятьох. Тільки Рада перебирає на себе права командира. Комплекс. Після отого смертельного жаху, коли його покинули на астероїді... Він про те пам’ятає кожним нервом, я знаю. Повір, Родіоне, — це дуже-дуже тяжко — казати таке про свого чоловіка. Але мені буває моторошно.
— Ти б могла приспати хоча б Ліліан, без попередження?
— Досі ми до такого не вдавалися. Я поміркую.
— Гаразд. Дякую, —сказав Родіон. — Знатиму, буду готовий. І... — він торкнувся її плеча. — Будь ласка, не випробовуй мене.
4
Минула доба. Пообідали. Другий пілот був на вахті. Чорний Джеф сидів біля апаратури і вимацував безодню. Рудий Артур вів обчислення.
— То й що ж там чути? — глянув на Джефа. Той скинув навушники, повів білками:
— Що? Кумкають жаби, співають цвіркуни. Шумлять прерії. Всесвіт як Всесвіт.
Рвучко зайшла Лі, оббігла товариство гарячковим поглядом. Голосно і вимогливо гукнула:
— Чуєте всі? Я хочу бачити птаха! Щоб він ходив, крутив головою, потім розкинув крила і полетів. Щоб він опирався крилами на густе синє повітря. Чуєте?!
Відкинулася спиною до стіни і так заклякла. Джеф із тривогою дивився на дружину, шукав нового в її обличчі. Смаглява, вона зблідла і через це здавалася сірою, ніби зовсім вицвіла. Рудий командир скоса глянув на екран і відсторонено сказав:
— Добрячу зброю вміли вони робити...
Лі насмішкувато пирснула. Ледве процідила крізь зуби:
— У нашого командира з’явилася схильність до медитацій. Натомість він мусить вирішувати і диктувати, а ми — виконувати. От і все!
Родіон озирнувся, зачекав, що скаже Артур, і тоді подав голос:
— Командир наказує, а не диктує. Він подає розумні і зрозумілі для всіх накази. Диктатором намагається стати лише той, хто вважає себе найрозумнішим. Але такого переконання доходять тільки прямолінійні, обмежені люди.
Лі різко заперечила:
— Або люди, які не бояться відповідальності! Мар’ю жахало, коли люди казали одне одному прикрощі:
— Лі! Одна людина просто не в силі зробити, що всі!..
— Я за колективну мудрість, — мовив Чорний Джеф. — Тільки не варто забувати, що з десятка дурнів не зробиш одного розумного.
Командир Артур вагомо сказав;
— Чиста правда, Джефе. Але якщо ситуація вимагає насильства, відповідальність бере найсильніший.
Всі голови звернулися до нього. Дружина його Мар’я притисла до грудей стиснуті кулачки. Вона стиха перепитала:
— Насильства? Ти сказав так?..
Другий пілот Родіон хруснув суглобами довгих пальців і примирливо мовив:
— Є випадки, коли насильство можна виправдати. До тих, хто завдає шкоди всім.
— Шкоди — тобто зла, — сказав командир. Його ластовиння швидко темнішало. — А хто знає, де воно — добро, а в чому — зло?
— Насильство особи над собою, людини над людиною — межа аморальності, — дзвінко сказала Мар’я. — Далі вже починається тваринний світ.
Артур іронічно скривився:
— Саме на насильстві споконвіку тримається в світі порядок... і... як його... добро?!
— Ти кажеш про нас? — Мар’я аж підвелася од хвилювання. Вона ніколи не чула від чоловіка таких слів. — Ти кажеш про сучасний світ?
— Я кажу про людей взагалі.
— Але ж це неправда! Люди повинні любити одне одного і всіх людей. Діяльно любити! Творчо любити. В житті і роботі. Оце і є добро.
— Більшість дуже любить, щоб їх любили. — Отут Артур засміявся. — Ти, Мар’є, поглянь на екран. На оту іграшку, що нас переслідує. її зробили люди.
— То були... зовсім не такі люди!
Всі мимоволі глянули на екран. Артур сказав:
— Такі самі. Достобіса наївне ти пташеня, Мар’є.
Антиракета займала центр екрану. Можна було розгледіти корпус, підсвічений далеким Сонцем, білі кружечки локаторів, циліндр боєголівки.
Артур несподівано подав голос:
— Сядь, Мар’є. Слухайте всі четвертий варіант. Ми його застосовуємо, якщо Земля не підкаже нічого кращого. Слухайте.
Його слухали.
— Ми не тільки відправимо на Землю "Нейтрино" з людиною. Ми звільнимо корабель від резервів продовольства, від культурного і спортивного вантажу, від деяких систем життєзабезпечення, від усіх матеріалів, якими зважимося пожертвувати заради порятунку. Це все суттєво зменшить вагу "Сонячного", створить додатковий резерв пального. Тоді спробуємо ще раз.
— Треба рахувати, — сказав Родіон.
— Треба демонтувати установку активації атмосфери, медичну апаратуру...
— Ой-ой-ой! — сказала Мар’я. — Про це й не думай.
— Викинути у простір недоторканні резерви кисню...
— Що-о-о?! — то закричала Лі. — Ти хочеш викинути кисень? Джефе, ти чув, що він собі надумав? Розкажи їм, що зі мною коїться щоночі! — її обличчя зібгав страх. — Краще згоріти від вибуху, ніж задихнутися, як риби на піску! Я дивуюся, чому ти, наш відважний командир, не пропонуєш постинати голови наші й викинути їх у простір — це значно зменшить вагу, бо наші голови завантажені силою всіляких знань, упереджень, спостережень, забобонів! Інтелектом, ідіотизмом, прекрасно-душшям, ідеалами й ідеями, жорстокістю. Спогадами, мертвими надіями, шаржами на любов, відразою, егоїзмом, низькими помислами, марнослав’ям, егоцентризмом! От-от, ти просто егоцентрист, я знаю! Перш, ніж викидати за борт резерви кисню, ви викинете за борт менеї Чув, командире?!
— Якщо ти наполягатимеш. — Артурове обличчя стало бліде, як сметана, ледь-ледь жовтіли розсипи ластовиння. — Якщо ти наполягатимеш, ми це зробимо.
Джеф сказав гучно і м’яко:
— Лі, заспокойся і не кажи таких речей.
— Добре. Добре. Я негайно замовкну. — Вона часто дихала. — Вважайте мене божевільною.
Швидко вийшла. Джеф підвівся, щоб піти слідом за дружиною, але Мар’я спинила його поглядом: "Не треба, краще я..." — і вислизнула з Центрального.
Чорний Джеф поклав голову на підпотиличник крісла і заплющив очі.
У той день вони зависли супутником навкруг Церери, і тоді Артур зловжив командирською владою: оголосив, що на планетку висадяться планетолог Ліліан і — він сам, командир "Сонячного"! Джеф здивувався. Родіон насупився. Командир мусив залишатися на кораблі.
Із "Сонячного" було добре видно, як сяяла маленька ракета "Нейтрино" на базальтовому кряжі, у тьмяному світлі зблискували, як кульки ртуті, шоломи Артура і Лі. У динаміках на борту чулося їхнє дихання, і голоси лунали поруч.
Вони брали породу. Артур оперував ультразвуковим буром, Лі лазерним лезом стинала кусочки мозаїкових розсипів із вертикальної брили.
Потім та брила почала падати. На "Сонячному" це помітили раніше і разом закричали: "Стережися!" Лі кинулася тікати — незграбними довгими стрибками, а брила наздогнала її у своїм падінні, повалила і при-тисла донизу.
— Артуре! — роздратовано гукнула вона. Подія все ще видавалася їй простою перешкодою.
— Іду, іду, тримайся! — він щосили стрибнув до неї, пролетів мимо і повільно опустився між країв чорної щілини.
Споконвічна рівновага на поверхні Церери порушилася, і тепер, повільно і статечно, як величезні тварини, на ній ворушилися і плазували брили, уламки і цілі скелі, шукаючи собі нової рівноваги.