Можна, я побуду з ним... з граченям?
— Звичайно, можна! — щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.
— Я трошки, поки ти вчиш, — зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.
А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди. А потiм тато розповiв менi про гракiв.
Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво — їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.
— Тату, а давай Гриню навчимо, — попросив я.
— А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..
— Здорово! — погодився я. — А як його вчити?
— Не так i просто, — зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
— Та вiн кращий за всiх! — захоплено вигукнув я.
— Навiть за нас iз мамою? — примружився тато.
— Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.
— Коли так — навчиться! — погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру — раптом їсти схоче! — i пiшов спати.
Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.
Гiмнастицi — ура!
Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.
Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих — бiлi.
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але...
Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.
— Гриню, ти не захворiв? — схвилювався я.
Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:
— Кр-ри-iт!
— Що?! Що ти сказав? — не повiрив я власним вухам. — Ану повтори!
I Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:
— Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси — на завтрашнiй снiданок — i помчав у двiр дiлитись новиною.
— Вигадуєш! — не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.
— Пiшли, самi почуєте! — запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.
Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:
— Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!
Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.
Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.
Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.
— Досить! — зупинив нас Сергiй. — Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.
— Схоче, схоче, — заторохтiла Вiтуня. — Вiн такий хороший! — Вона погладила Гриню.
А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.
— А давайте його у двiр винесем, — запропонував Славко. — Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!
— Не вигадуй! — обурився я. — А коли дремене кудись, тодi що?
— Не дремене, не дремене! — загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.
Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.
— А вiн не застудиться? — вагався я. — Надворi ще снiг.
— Не крути! — зрозумiли всi мою хитрiсть. — Ти сам знаєш: для гракiв снiг — нiщо. Ходiм!
I ми пiшли...
Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.
Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду — хлопцi пiвколом, про всяк випадок.
— Запускай! — скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.
Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами — i помчав через нашi голови!
Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!
Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.
— О-ох! — видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.
Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився — хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.
Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.
— Ну й дав! — захоплено вигукнув Славко.
— Вищий пiлотаж! — закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".
А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.
— Гриню, — покликав я лагiдно, — а йди-но сюди! Нiякої уваги.
— Гриню, любесенький! — заблагала Вiтуня. — Будь хорошим, ходи до нас.
Те ж саме...
Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!
— Ну от що! — рiшуче мовив Славко. — Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, — звернувся вiн до нас, — станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.
Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.
— Але ж вiн може втекти! — злякалась Вiтуня.
— Мовчи, — обiрвав її пошепки Сергiй, — бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.
— А про що? — поцiкавилась Вiтуня.
— Про що хочеш. Казку розкажи.
— Яку?
— От недотепа! — скипiв Сергiй. — Та хоч "Плескачика".
— Я знаю тiльки вiршами...
— Це те, що треба! — встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
— Добре, — погодилась нарештi Вiтуня й почала:
Якось каже дiд бабусi:
— Розпали вогонь в печi
та для нашої Ганнусi
ти плескачика спечи...
Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.
— Ставайте навшпиньки! — просичав Вiтько, який керував операцiєю. — Не дiстає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.
— Є! — почувся Вiтькiв радiсний шепiт.
Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить — i Гриня був у нього в руках!
— Славi — слава! — закричали ми. — Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!
I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього — вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув — аж п'яти заблищали!
"Так це ж вiн, — одразу здогадався я, — колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"
Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.
— От що таке гiмнастика! — гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!
Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.
— А дiвчат беруть? — захвилювалась Вiтуня.
— Вiзьмуть, — заспокоїв її Славко. — Я за тебе попрошу.
Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках — уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.
Канiкули — це добре, але...
Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.
Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" — казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.
А з малюванням сталася прикрiсть.
Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.
Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.
— Малюєш? — поцiкавився вiн.
— Малюю, — вiдповiв я. — Вже кiнчаю.
— А в мене не виходить.
— Чому? — здивувався я.
— Та знаєш, — пожалiвся Славко, — спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.
— Та невже? — посмiхнувся я.
— А ти сам спробуй! — розсердився Славко й пiшов.
А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й — i_з ц_у_к_р_о_м!"
— Почепцов! — викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. — Це що за жарти? — i вiн тицьнув менi мiй малюнок.
— Це не жарти, а "Чай iз цукром", — сказав я.
— А де видно, що вiн iз цукром?
— Так я ж написав!
— Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! — обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi — четвiрка у табелi.
Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив — про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.
А наступного дня...
А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.
Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо.