Пригоди славнозвісних книг

Анатолій Костецький

Сторінка 4 з 21

Одне слово, можна припустити, що, народившись у місті з такою літературною славою, Оксана Дмитрівна Іваненко просто мусила стати письменницею, тим паче — цьому ледь не з перших її свідомих днів сприяла навколишня атмосфера.

У полтавському домі Оксани Іваненко була чимала бібліотека, тож дівчинка змалку заприятелювала з книгами, і ця щира й вірна дружба ніколи не переривалась упродовж усього її довгого життя. А улюбленими письменниками з перших же кроків самостійного читання стали Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Ганс Хрістіан Андерсен… Отож, напевне, можна досить легко і просто здогадатися, чому свій літературний шлях Оксана Дмитрівна розпочала саме з казок.

Загалом, письменницька доля Оксани Іваненко склалася досить щасливо. Вже у п’ятнадцять років вона вступила до Полтавського інституту народної освіти, бо з дитинства мріяла стати вчителькою. Потім був Інститут народної освіти у Харкові, а після нього майбутня письменниця пішла працювати до колонії імені Максима Горького, якою керував у ті часи легендарний педагог Антон Семенович Макаренко.

У свої дев’ятнадцять літ Оксана Іваненко в часописі для дітей "Червоні квіти" друкує перше оповідання, а перша книжечка для малих читачів "Майка та жабка" благословилася на світ 1930 року. Як бачимо, ще з юного віку письменниця чітко й однозначно визначила напрямок своєї літературної дороги — писати для дітей, що є досить рідкісним явищем, оскільки значна частина тих, хто творить для малого читача, доходить цієї думки вже у відносно поважних літах…

На першу надруковану казку Оксани Іваненко схвально відгукнулися Корній Іванович Чуковський та Самуїл Якович Маршак. Зокрема, К.Чуковський так писав про молоду письменницю: "Серед казкарів Оксана Іваненко посідає особливе місце.

Вона уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним, природничим ухилом. Хоч у сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, й дерева розмовляють у них людською мовою, фантастика — лише ошатне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині".

Мабуть, той факт, що Оксана Дмитрівна мала ще й потяг до науки, — наприклад, після інституту вона вступила до аспірантури й писала дисертацію, — і спричинився до певної "науково-фантастичності" П перших казок, яку й відзначав К.Чуковський.

Цей же потяг до науки, дослідження покликав Оксану Дмитрівну й до створення значного та вагомого як для її письменницької біографії, так і для нашої дитячої літератури в цілому, роману "Тарасові шляхи". Щоправда, першопочатком, першо— поштовхом слід уважати її невеличке оповіданнячко, яке вона написала 1939 року на замовлення — до ювілею Тараса Шевченка. Саме з нього все й почалося!

Довгих двадцять років, навіть дещо більше, присвятила Оксана Іваненко роботі над шевченковою темою, результатом якої і став непересічний роман, який одностайно був названий критиками явищем у нашій біографічній прозі. Його перекладено багатьма мовами інших народів і видано у багатьох країнах світу. Саме за нього, разом із деякими іншими творами, Оксані Дмитрівні Іваненко 1974 року було присуджено найвищу нагороду в царині дитячої літератури — премію імені Лесі Українки…

Так, до речі, склалося, що мені пощастило працювати над останнім виданням "Тарасових шляхів", яке вийшло за життя письменниці…

Ми давно були знайомі з Оксаною Дмитрівною, можна сказати, незважаючи на значну різницю у віці, були друзями, або, як любила говорити сама письменниця, "побратимами по перу, а отже — рівними в усьому". Але такого щирого, щільного й одвертого спілкування, як під час роботи над останнім прижиттєвим виданням роману "Тарасові шляхи", між нами досі, напевне, ще не було.

Не один раз довелося мені бувати у славній Кончі-Озерній під Києвом, на дачі Оксани Дмитрівни, оточеній кленами, берізками, голубою ялиною поруч із горобиною, які вона посадила власноруч. Блакитний столик і дві лавки, що загубилися посеред старого саду, ставали місцем наших розмов на довгі-довгі години, що спливали майже непомітно!..

Чимало я почув у цих розмовах од письменниці про її життя, літературну долю взагалі — і про "Тарасові шляхи" зокрема. І нині з душевним трепетом беру з полиці одну з багатьох книг Оксани Іваненко, подарованих мені письменницею, а саме — збірку її спогадів "Завжди в житті", гортаю її благоговійно та намагаюся реконструювати оту віртуальну реальність, яка витала над нами у Кончі-Озерній…

Вже з першої сторінки на мене своїми променистими блакитними очима, в яких виграють пустотливі бісики непідвладної рокам душевної молодості, що так ніколи й не пригасла, не притлумилась у її погляді дсГ самої смерті, дивиться з фотографії Оксана Дмитрівна…

На жаль, у книзі не зазначено, що це — світлина самого Юрія Яновського, тож Оксана Дмитрівна на подарованому примірнику власноруч позначила це — проставила рік, коли побратим по перу фотографував її — "1959".

Такою — "нелегкою, але прекрасною" — роботою і лишалася для Оксани Дмитрівни Іваненко до її останнього подиху література для дітей, якій вона служила чесно й самовіддано все своє свідоме життя, вважаючи її найголовнішою.

Ось що розповідала мені письменниця про народження "Тарасових шляхів"…

"Якось восени 1938 року редактор дитячого радіомовлення попросила мене написати невеличке оповідання про Тараса Шевченка. Я пообіцяла спробувати — і написала!.. Так почалися мої "Тарасові шляхи" — з радіопередачі.

Образ Кобзаря настільки привабив мене, що я вирішила продовжити роботу над ним. Я зрозуміла: мені слід неодмінно побувати в тих місцях, де Тарас народився, де блукав од дяка до дяка, де був на панському подвір’ї, побачити ті села, ті шляхи-дороги, нехай уже змінені.

Був листопад, досить холоднючий, але й це не зупинило мене. Я знала, що мені ще треба встигнути з’їздити до Ленінграда— Петербурга, де я вже бувала чимало разів, але жодного разу не відвідала Академії мистецтв і, звичайно, не бачила того горища, на якому спав Тарас…

Так почалися мої мандрівки Тарасовими шляхами…

З кожним черговим виданням книги вони поширювалися й поглиблювалися — давалася взнаки моя праця в бібліотеках та архівах. Понад двадцять років я провела в такому надзвичайно чудесному товаристві, в такій близькості з рідним Кобзарем.

Одне слово, більш як за двадцять років праці з невеличкого оповідання, написаного на замовлення, що вперше прозвучало на радіо, виріс роман, який, зрештою, став книгою з п’яти частин, що склали понад вісімсот машинописних сторінок!

Мій роман з великою любов’ю та увагою видали повністю вперше у 1961 році, і знову славетний Василь Ілліч Касіян, як і досі, зробив до нього нові ілюстрації, за які потім одержав Державну (тепер Національна! — А.К.) премію імені Т.Г.Шевченка…".

А потім, як я вже згадував, роман виходив іще не один раз, і з останнім прижиттєвим виданням пощастило працювати мені. Додалося тоді ще кілька непересічних сторінок. Я поцікавився в Оксани Дмитрівни, чи не зосталися за берегами "Тарасових шляхів" якісь епізоди, які свого часу так і не пропустила цензура, — і почув радісне: "Дещо є!" "Тоді несіть, надрукуємо все-все!.." Отак воно і вийшло, що це останнє за життя Оксани Дмитрівни Іваненко видання можна вважати найповнішим, так би мовити, авторськи канонізованим…

І сьогодні, у двадцять першому столітті, славнозвісна книга Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" про непересічну долю нашого Кобзаря веде його стежками та дорогами наших дітлахів і вестиме — я не сумніваюсь у цьому! — ще не одне покоління дітей України!..

У ДОРОЗІ МОЛОДІЙ І ВІЧНІЙ

Микола Трублаіні

Дуже й дуже важко знайти дітей, у яких був би відсутній потяг до пригод і мандрівок.

Зрозуміло, з багатьох причин діти не можуть безпосередньо мандрувати, де їм мріється, от і приходить на допомогу задовольняти їхню "мандрівну спрагу" та "пригодницький голод" гарна книга, створена талановитим і щирим письменником.

До когорти таких належить і наш видатний дитячий письменник, нині — трохи незаслужено призабутий, Микола Трублаїні.

Вже не одному поколінню відомі книги письменника, який і свою творчість, і власне життя присвятив мандрівкам і пригодам, щедро, щиро, талановито розповівши про них у своїх книгах для дітей, яких захоплює романтика і відвага.

Коли я думаю про життєвий шлях Миколи Петровича Трублаїні, людини славної долі і непересічного таланту, пригадую розповідь Оксани Дмитрівни Іваненко, котра була знайома з письменником. Ось що я чув од неї…

У далекі тридцяті роки минулого століття, тобто двадцятого, серед читачів дитячих бібліотек України проводили чергове анкетування. Було серед запитань анкети і таке: "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?"

І от в одній із анкет хлопчак-п’ятикласник дав промовисту, категорично чітку та однозначну відповідь: "Коли я виросту, я хочу бути… Миколою Трублаїні!!!" Не більше і не менше!..

Та й справді, з ранньої юності і до останніх днів свого багатого пригодами й подіями життя Микола Трублаїні перебував у постійному творчому горінні, у неспинному неспокої. Як влучно висловився про нього друг і однодумець, відомий письменник Олександр Ільченко, "Микола Трублаїні належав до отої казкової породи невми— райлів, що над ними, либонь, не владна і сама вельможна пані смерть…".

Але звернімося до життєвого і творчого шляху письменника, аби краще та глибше зрозуміти суть його книг, які й сьогодні користуються незмінною популярністю серед малих читачів…

Народився Микола Петрович Трублаєвський (таке справжнє прізвище письменника) 25 квітня 1907 року в селі Вільшанці на Вінниччині.

У 1915 році Микола вступає до Немирівської гімназії, але довго в ній учитися не довелося: хлопчак тікає на фронт першої світової війни! Напевне, цим фактом і було яскраво виявлено одну з головних рис його характеру — непосидючість і прагнення до пригод.

Та, на жаль — чи на щастя? — втеча не вдалася: хлопчак зірвався з підніжки вагона, до якого причепився, так би мовити, "зайчиком", пошкодив ногу, а тому й не дістався до фронту.

У сімнадцять років юнак, якого переповнює романтика, починає співпрацювати з вінницькою міською газетою, а вже наступного року його посилають на Всеукраїнські курси журналістики до Харкова, тодішньої столиці України.

Після закінчення курсів починаються для нього нові, найвищі курси, суворі та безжальні, — курси життя.

1 2 3 4 5 6 7