Власне, по суті, то був заповіт мого чоловіка…
— І що ж сказав Андрій? — Олексієві ця розмова давалася нелегко. Перед його очима і досі стояло неприродно бліде обличчя Андрія, яким воно запам’яталося під час похорону. — Це стосується еліксиру?
— Так, — підтвердила його здогад Оксана. — Він розповідав мені про "Амброс".
— І що ж він казав? — насторожився Трач.
— Казав, що з вашою "чудодійною" рідиною виникли великі проблеми, — криво посміхаючись, заявила Оксана.
— Вибач, давай по-порядку, — Олексієві дуже не сподобалася посмішка Оксани. — В чому ж ці проблеми полягають?
— Андрій запевняв мене в тому, що переконався: препарат "Амброс" і справді викликає оздоровлення й омолодження організму людини…
— Але… — перебив її Трач.
— Справді, є одне "але", — вела далі Оксана. — В Андрія накопичувалися докази того, що час так званого омолодження організму, його зовнішнього нестаріння досить швидко змінюється, причому раптово, на стрімку руйнацію організму і, зрештою, смерть.
— Це неправда! — вигукнув Олексій. — Андрій… Він був чудовим дослідником… Проте — химерною людиною. Він помилився. Жодного такого випадку не було! Клінічні дослідження і висновки європейських експертів…
— Можливо, поки що смертельних випадків і не було! — обірвала його Оксана. — Але незабаром будуть! І ти, чуєш — саме ти відповідатимеш за смерті людей.
— Ти брешеш! — раптом неначе щось зрозумів Олексій. — Жодних таких висновків не було і ніяких досліджень Андрій не проводив! Він би мені сказав про можливі небезпеки відразу!
— Я брешу?! — Оксана впритул підійшла до Олексія, торкаючись його своїм тілом, і наказала: — Ану, глянь мені у вічі!
Оксана пильно вдивлялася в сіро-блакитні очі Трача своїми чорними очима. Той не міг відвести погляду від її бездонних зіниць. Так тривало кілька секунд… хвилину… Нарешті Олексій безпорадно опустився на крісло біля свого столу.
— Чого, чого ти хочеш? — мляво запитав він у дівчини.
— Я хочу працювати у твоїй лабораторії замість Андрія, — твердо сказала Оксана. — Чим я буду займатися — не повинно обходити ні тебе, ні інших. Зрозумів?
— Добре, — схиливши голову, погодився Олексій. — Хай буде по-твоєму.
— Отак краще, пане бізнесмене! — Оксана презирливо дивилася на морально розчавленого чоловіка. — Навзаєм обіцяю, що нікому не скажу про можливі побічні ефекти вашого чудодійного зілля.
У відповідь Трач тільки махнув рукою: мовляв, домовилися.
Олексій не розумів, що з ним коїться: розум йому підказував зовсім інші слова й дії, а сам він робив те, чого бажала ця маленька чорнява жінка, на вигляд — підліток із антрацитово-чорними очима, безодню яких лише іноді приховував тьмяний, "олійний" полиск на їхній поверхні.
Глава 18
Київ, квітень 2008 року
Володя, Людмила і Сашко були вкрай здивовані, коли Олексій представив їм нову співробітницю фірми "Локус", Оксану. Вона, за словами Трача, мала працювати в лабораторії за своєю, окремою темою. Безпосереднім керівником її в науково-дослідницькій роботі мав бути сам Олексій, а не Володя, який координував роботу інших. На німі запитання колег-підлеглих Олексій пояснив, що Оксана навчається в медичному університеті, і її фах, мовляв, потрібний фірмі саме зараз, після такої несподіваної смерті Андрія. І взагалі, вона надзвичайно талановита дівчина…
* * *
Оксана обрала місцем своєї роботи в лабораторії найдальшу, маленьку і незатишну кімнату, яку до неї ніхто не хотів займати. Зачинялася в ній і проводила якісь досліди, часто аж до глибокої ночі. Працівники лабораторії бачили, що дівчина щодня приносила з собою велику чорну книгу і, звіряючись із нею, змішувала в хімічних посудинах різнобарвні рідини. Цей, вочевидь, дуже цінний фоліант Оксана ніколи не залишала в своїй комірчині, завжди забирала з собою. Людмила, якій було цікаво знати все про всіх, так і не змогла жодного разу заглянути в ту книгу чи принаймні подивитися на обкладинку, аби прочитати назву.
Між тим із співробітниками фірми, точніше — з працівниками лабораторії, — почали коїтися дивні речі. Володя і Сашко марніли просто на очах. А Оксана, навпаки, за якийсь тиждень роботи, на подив тієї ж Людмили, просто розцвіла.
Молода жінка і до того мала вигляд дівчинки, а тепер її обличчя стало на подив матово-рожевим, без жодної зморшки, мов у дитини. Чорне волосся і очі блищали; навіть голос набув виразно дитячої дзвінкості й висоти.
* * *
Першим із науковців захворів веселий і контактний Сашко. Одного дня він подзвонив Володі, й сказав, що з ним коїться щось зле, проте лікарі допоки не змогли встановити точний діагноз.
Володимир розгубився: саме сьогодні вони мали розпочати серію дослідів, спрямованих на істотне поліпшення препарату "Амброс". Олексій Трач висловлював незрозумілу для Володі й Людмили тривогу з приводу можливих побічних ефектів "еліксиру молодості", як його називали в пресі. Чому їхній шеф раптом почав хвилюватися, він своїм підлеглим і колегам водночас так і не сказав. Але наполягав: "Амброс" має бути абсолютно безпечний в будь-якому розумінні. Тому й слід провести досліди на наявність можливих невиявлених домішок і продовжити випробовування щоденних гранично допустимих доз препарату на самих собі. Так! Адже всі співробітники фірми приймали власноруч створений засіб — хто перш за все для зміцнення здоров’я, хто для омолодження (Людмила і ще кілька жінок, не виключаючи й Оксану), а хто — і з подвійною метою.
І ось під час прийому чудодійного засобу Сашко тяжко захворів. Трач відразу ж згадав попередження Оксани, точніше — Андрія, передане їй і відтак — Олексієві. Хазяїн фірми нервував: адже будь-яка підозра щодо якості "Амбросу" означала в кращому разі кінець його бізнесу, а в гіршому… Про такий розвиток подій він не хотів і думати.
Людмилу ж історія з хворобою Сашка стривожила зовсім через інше. Вона виразно згадала, як марнів, як кепсько себе почував Андрій останні місяці перед своєю несподіваною смертю. Добре пам’ятала вона і те, як хлопець ходив до ворожки. Жаль, що він чомусь не хотів розповісти Людмилі, що ж та бабця йому сказала… Андрій ухилявся від запитань своєї колеги, хоча саме вона й дала йому адресу ясновидиці… Людмила не могла пояснити, чому переконана, але вважала: причиною смерті Андрія, і відтепер — хвороби Сашка, була Оксана. Інтуїція підказувала Людмилі, що вродливиця недарма працює ночами в своєму закапелку. Незрозумілим лишалося: чому така прискіплива і обережна людина як Олексій узяв молодичку без закінченої вищої освіти на роботу, ще й надав їй повну свободу дій? І що за книгу Оксана носить із собою на роботу і з роботи? Чому саме на дівчину так чудово діє "Амброс"?
Запитань у Людмили було більше ніж досить. Вона розуміла, що мусить діяти. Але як? І жінка не вигадала нічого кращого, ніж почати таємно слідкувати за Оксаною.
Невдовзі Людмила знала всі її традиційні шляхи з дому на роботу і з роботи додому; вона дізналася, які хімічні препарати, їхні компоненти, реактиви Оксана використовує у своїй роботі. Одного разу Людмила, попросивши Володю якось відволікти молоду дослідницю, взяла проби виготовлених нею дивних сполук. Тепер лишалося встановити, що то за готові суміші…
І головне — постаратися зазирнути до таємничої Оксаниної книги.
Така нагода трапилася за кілька днів. Олексій покликав Оксану до свого кабінету, і та хутко пішла до шефа. Про що вони говорили? Хтозна…
Але двері до своєї кімнати-лабораторії Оксана не замкнула. Людмила зорієнтувалася швидко: попросила Володю постояти біля дверей таємничої кімнати на випадок повернення Оксани, а сама зайшла до маленької лабораторії. Перше, що побачила Людмила — то була велика старовинна книга в чорній палітурці, що лежала розгорнута на лабораторному столі, поодаль від колб, реторт і рідких та сипких речовин.
Розгорнуті сторінки книги були вкриті таємничими знаками. На берегах виднілися й затерті малюнки: ліворуч хлопець, разюче схожий на Андрія, неначе виганяв потворних бісів зі старої потворної відьми; а праворуч страшнючих вигнаних бісів уже поціляв з мушкету бравий вояк у чудернацькому строї. Нижче хтось прималював схему набою із кулею. На саму кулю вказувала стрілочка і було написано: "Nota bene! Argentum!" "Запам’ятай добре! Срібло!", — прошепотіла-переклала Людмила.
Утім, весь текст на сторінках виявився написаним латинською мовою.
Латину Людмила пам’ятала з часів університету, де вона так не любила, до речі, вивчати мертву мову! Але ж… мова науки і, як бачимо, таємничих манускриптів має стати у пригоді! Людмила збагнула, як діяти. Вона вибігла з кімнати Оксани, кинула Володі, що стеріг вхід: "Я миттю!". І кинулася до своєї, сусідньої лабораторної кімнати. Там вона взяла цифровий фотоапарат, повернулася в лабораторію Оксани до чорної книги і швидко, розворот за розворотом, почала фотографувати її. Скільки часу вона фіксувала сторінки фоліанту, Людмила б не могла сказати, їй лишилося тільки сфотографувати обкладинку, але тут за прочиненими дверима кашлянув Володя. Це означало: він чує кроки. Хтось спускався з другого поверху, від кабінету Олексія.
Людмила прожогом вискочила з Оксаниної робітні, вхопивши за руку Володю. Той лише встиг прикрити двері таємничої лабораторії. Вони забігли до сусідньої кімнати і сіли за столи, неначе поринувши у роботу. Невдовзі в коридорі процокотіли підбори Оксаниних черевичків.
* * *
Кілька днів Людмила і Володя розбирали рецепти чудодійних варив, ліків, магічних мікстур, описаних в старовинній книзі. Дещо із написаного в ній було ледь зрозуміле: адже, скажімо, з перекладеної фрази "взяти півнігтя товченого вуса далматинського печерного дракона" — була зрозуміла хіба що кількість невідомого компоненту чарівного трунку.
Але найбільше колег вразили нотатки на берегах книжкових сторінок, написані рукою Оксани. Там значилося, наприклад: "Андрій. Виготовити…"… І далі йшов перелік трав, мінералів, рогів і копит, хутр і пір’я, що їх слід було взяти… Для чого?
Здається, відповідь на останнє запитання розкривалася тут-таки. Навпроти імені Андрія чорніла грубо намальована п’ятикутна зірка двома різками догори; навпроти рецепту й імені Сашка зірка була лише намічена. Так само невиразно була позначена зірка біля слова "Олексій".