А чи не змінилися б вони на краще в країні Навпаки?
– Що ж, давай спробуємо! – запропонувала Сльозинка і попросила Вітра допомогти їм.
– Гаразд, – погодився Вітер, – тільки треба утворити чималий вихор. Бувайте!..
Вітер зник, а подруги вирушили в мандри країною Навпаки. Вони зустріли відмінника Петруся. Щоправда, він ще не досягнув найвищого балу з математики, але ж закон "Навпаки" продовжує діяти і Петрусь, який ще зовсім недавно був двійочником, одержує 11-12 балів!
– Чудово! – зраділа Смішинка і подивилась на нерухомі хмаринки на небосхилі. – Швидше б повертався Вітер.
А тим часом вони зустріли вовка, який носив з магазину продукти добрій бабусі.
– А ось на Червону Шапочку закон "Навпаки" вплинув так, що вона захотіла пошити собі з вовка шапку, – сумно всміхнулась Сльозинка, – вона часто влаштовувала засідки біля бабусиного будинку, з мисливською рушницею очікуючи на сіроманця.
Вовкові доводилося щоразу щось вигадувати, щоб приспати пильність Червоної Шапочки та прослизнути в хатинку до бабусі з валізою харчів. Одного разу, йому довелося навіть тікати через комин1, коли Червона Шапочка дізналася, що вовк пробрався в будиночок. Зате наступне "навпаки" знову зро-било Червону Шапочку доброю та чуйною.
Та ось і вітер! Влетів вихором, здіймаючи куряву і стих, опустивши на землю стільки страховищ, що аж Сльозинка засмутилась. Добре, що лиходії від несподіванки розгубилися. Звідусіль линув спів пташок про красу світу, про силу доброти. Зміни на краще розпочалися…
Не можна було не посміхнутися, коли Змій Горинич вирішив стати міжнародним перевізником, Бабуся Яга – вихователькою в дитячому садочку, а Хрящик Невмирущий – працівником архіву в бібліотеці.
– Нам уже пора додому. – мовила Смішинка. – Тепер і моя країна стане країною радості, веселощів та добра.
Україна на вiдстанi серця i безмежного всесвiту
Фантастичне оповідання
– Україна... Батьківщинонька! – пролетів повітряною кулькою стишений голос дівчинки з-поза рожевого дерева, схожого на осінню вишню.
– Ти ж сьогодні відлітаєш, Марійко. Скоро будеш дома, – це пролунало утішливо, але трохи заздрісно.
Я сиділа неподалік, на рожевому різнотрав’ї далекої планети Немезиди, де була у відрядженні. П’ятикласниця Марійка прилетіла сюди на практику з космонавтики – ох, і предметики нині пішли в школі! Двадцять років минуло відтоді, як я була п’ятикласницею. І стільки змін! Доведено, що екологія довкілля, тобто чистота повітря, рік, озер, морів, розкіш лісів, залежить ще й від людської доброти, чистоти сердець, благородства помислів. То ж нині злу немає місця в нашій Вітчизні. Україна – держава добра і злагоди.
Розумію Марійку – хочеться, ой, як хочеться додому, в Україну. Звідси, з далекої планети, Вітчизна здається ще ближчою, ще ріднішою!
Під час практики моя юна землячка потоваришувала з хлопчиком-андроїдом Даньком, який з Немезиди спостерігає за Всесвітом, і його чергування тут ще не завершене.
– Даню! – почувся винуватий голос дівчинки. – Твоя робота на Немезиді скоро добігає кінця, і ми з Олександрою (це про мене, звісно) зустрінемо тебе на рідній Землі, в Україні.
Розмову перервав різкий сигнал тривоги:
– І-і-і!
За мить Марійка, Даня і я стояли перед екраном Всесвіту.
– Б-біда! – Данько від хвилювання завжди трохи затинався. – З глиб-бин Космосу до З-землі л-летить велетенська к-комета. З-змінити напрямок її польоту може тільки сила т-тяжіння іншого к-космічного тіла.
Ми кинулись до пристрою, який мав виштовхнути в космічну далечінь невелику кулю – штучну зірку. Речовина в ній була так міцно спресована, що її вага перевищувала вагу Місяця.
Сила поштовху мала бути величезною. Допоміжним рушієм же стане – уявіть собі! – сила слова. Ось тому сюди й було відряджено мене як письменницю, а значить і володарку сили рідного слова. Дослідження таємниць мови довели її неперевершену енергетику, яка стала в пригоді й під час вивчення Космосу.
Марійка з Даньком клопотались, налагоджуючи пристрій до негайної дії, а я наснажувала його чарівною силою улюблених слів:
– Земля, Батьківщина, Україна, Дніпро, Карпати...
Ще мить – і штучна зірка зринула у Всесвіт, а на екрані ми помітили зміну напрямку руху комети. Тепер можна було помилуватися чудовими барвами її розкішного "хвоста". Нарешті ми полегшено зітхнули – людству більше не загрожувала небезпека.
– Ура! Ура! – ми підскакували, наче м’ячики, адже сила тяжіння тут менша від земної.
– Даньку, нумо налагоджувати "доріжку" білого світла! – нетерпеливилася Марійка. – Уявляєш, це винахід старшокласника нашої школи!
Я задумалася: як багато змінилося в шкільному навчанні. Тепер вивчення нового матеріалу проводять через почуття учнів. Діти добре вчаться, а їхніми винаходами гордиться Україна.
– Олександро! – гукає Марійка.
Прощаємось з Данею, ховаємося в світлові капсули, і промені білого світла, які відбиваються від поверхні Немезиди, підхоплюють нас і несуть у космічні далі, до Землі.
Нас очікує незвичайний космодром – барвінковий! Річ у тім, що поверхня Немезиди поглинає блакитний колір, а інші частинки світла відбиває. Земний же барвінковий космодром вбирає решту веселкових барв. Величезні штучні квіти, поглинаючи промені, бережно приймають у свої пелюстки капсули, в яких ми з Марійкою приземляємося.
По стеблу, мов по дитячій гірці, з’їжджаємо в м’яку запашну траву і разом видихаємо радісно:
– Україна!
ЛЕГЕНДИ
Легенда про Вiнницю та сузiр’я Пасiку
Було це в сиву давнину, коли ще річку Буг люди називали Богом, а на місці нашої красуні Вінниці було тільки невелике селище.
Жила в тому селищі дівчина-сирота Катруся – гарна, роботяща, а голос мала такий, що ангели небесні прислухалися, коли співала. Тож ні щедрівки, ні веснянки, ні обжинки не обходилися без неї – не минали любі подруги її невеличкої хатинки – бідно жила дівчинка, звісно – сирота.
Якось, коли Катруся співала з подругами веснянок за селом побіля річки, а парубки поруч налаштовували музики для танців, підійшов до сільської молоді ясночолий юнак у білому вбранні. Лице його сяяло, а очі світилися, як зорі.
– Та це ж Лель! – упізнала Катруся.
– Лель, Лель!.. – зашепотіли усі і стояли, мов зачаровані. Тільки Микола, закоханий у Катрусю, підійшов до дівчини і взяв її за руку.
Лель вийняв сопілку і заграв веснянку. І такою веселою була та музика, що ноги самі просилися до танцю. Ніколи ще не веселилася так молодь, як того вечора з Лелем. А коли розходилися, Лель підійшов до закоханої пари Катрусі та Миколи і благословив їх. Низенько вклонилися юнак та дівчина Богові і раділи, що щастя всміхнулося їм.
Та не так сталося, як бажалося. Батьки Миколи були багачами і не схотіли собі бідної невістки. Заборонили сину й на вулицю виходити та й напитували для нього багату наречену.
Засумувала Катруся, задумалася та й вирішила піти на пораду до самого Леля. А жив він, казали люди, аж ген на горі, порослій непрохідним лісом.
Страшно було Катрусі заходити в лісові нетрі, боялася диких звірів, та все ж виру-шила в нелегку дорогу. Тільки зімкнулося над нею зелене лісове море, як дерева ніби розступилися, вказуючи шлях мандрівниці. Сірий вовк виглянув з-поміж сосон, але не зачепив її. Лисиця промайнула сяйливою блискавкою в кущах та й зникла. Ось тільки білочка налякала Катрусю, коли стрибнула їй на плече:
– Ой! – вжахнулася дівчина. Коли ж дивиться – білка! І засміялася зі свого страху та й більше не боялася вже, простуючи лісом. Зійшла аж на гору, а там широка галявина. На ній пасіка, і саме Лель порядкує біля вуликів.
– Покровитель бджолярства! – пригадалося Катрусі.
Вклонилася вона, привіталася.
– Знаю про твою біду та все буде гаразд; – посміхнувся Лель. – А це тобі віно, придане від мене. І подав Катрусі золоту шкатулку: – Відкриєш її аж вдома, у садку.
І махнув рукою:
– Щасти тобі, дівчино!
Зашарілася Катруся, подякувала Лелю та й не зчулася коли, була вже дома. Зайшла до саду, а там вулики стоять, тільки без бджіл. Від-крила Катруся золоту шкатулку, а з неї вилетіли бджолині рої, загули садом, обживаючись на новому місці. Отак і стала Катруся пасічницею. Жодна бджілка ніколи не вкусила її. Співають свої пісні, золотяться проти сонця, несучи мед у вулики.
І був той мед такий цілющий, що найтяжчі недуги лікував. З найдальших сіл приходили люди по мед до Катрусі. Усім вона рада була допомогти. А тільки злодії чи грабіжники задумають лихе, як бджоли-охоронці (був один такий рій у Катрусі) уже й чекають на них. Отож усіляке зло й обминало Катрусине обійстя.
Та ось сталося лихо в Миколиних батьків – захворіли вони. Посилають сина до Катрі:
– Віддай усе наше багатство, нехай тільки меду свого цілющого дасть пасічниця.
Передала дівчина мед батькам Миколи, і ті скоро одужали. Тепер іншої невістки, ніж
Катруся, й не хотіли собі. З батьківським благословенням одружилися молодята, а віном нареченій стала Лелева пасіка. Відтоді й донині та місцевість, де це діялося, називається Вінницею. Це наше улюблене квітуче місто обабіч кучерявих лісів та зеленоводого Бугу.
Сяє над містом сузір’я Пасіка – стали ним сім бджілок із чарівної шкатулки Леля.
Легенда про сон-траву
У королівстві Соньків захворів учитель спання. І що тут почалось.
– Ура! – як буває зазвичай, закричали учні, і це слово наче стало сигналом до ігор та біганини. Такий гармидер зчинився, що й дорослим сонькам спокою не стало. Позіхають, протирають очі, а дітям дати ради не можуть. Тільки згадують крізь дрімоту: наше ж королівство понадхмарне, протовче дітлашня м’які перинки хмарок і полетимо всі
в бездну… То ж почали снитися їм страшилки. Жах поселився в міжгір’ях скуйовджених хмарин. А дітям від цього ще цікавіше стало. Граються в піжмурки, у війну з жахіттям.
– Гей! Та він же сам своєї тіні боїться! Страшко якийсь, а не жах, – сміялися вони.
Бойові там дітлахи! Як тільки учитель спан-ня справлявся з ними?! Щоправда, у нього ж снів ціла торба, та все цікаві такі, казкові. Звісно ж, діти й дивилися їх уві сні, як мультики.
Отож, веселиться малеча, а того й не знає, що хмарки все тоншають.
І ось настав час, коли бешкетники, весело підстрибуючи на хмарках, мов на батуті, попроривали їх і посипалися, як груші, на землю. Добре, що хоч хмарки-перинки від їхніх гицань опустилися низенько.