Де ж вона живе? Може, десь тут, недалеко?
— Агей! — крикнула Галя.— Де ти, Людино, що керуєш вітрами?
Та вона ж кинула слова на вітер! Вітер полетів і розгубив їх у гуркоті каміння.
Галя збирала всі свої маленькі сили, щоб лізти по каменях, які велетенськими сходами вели вгору. Вузька стежка тулилася до скель, щоб не впасти у прірву, в якій божевільно мчала така ж, як і стежка, вузька-вузька, швидка гірська річка.
Раптом небо зовсім спустилося на гори, і, здалося, всі вершечки гір накрилися величезною сірою ватяною ковдрою. Стало темно, і найдужчий вітер завив так, як сотні вовків у лісі, а грім загуркотів, і гори здригнулися і відповіли луною.
"Зараз буде дощ, треба заховатися",— подумала Галя і за своєю старою звичкою хотіла влізти в щілинку, яку побачила в скелі. Але жах! Вона вже не могла поміститися в ній...
Справді, линув дощ, і блискавка раптово освітила небо й гори. Галя помітила велику скелю, що нависла над стежкою, кинулася туди і там сиділа й тремтіла цілу ніч.
А навколо гуло, гуркотіло, гриміло, ніби сварилися між собою хмари, гори і свавільні вітри.
Отака була третя ніч, остання ніч, коли цвіли чарівні квіти. А Галя була ще далеко від них!
Вранці вона вийшла з своєї схованки. Все спочивало після бурі.
Сиві бороди туманів звисали з гір і ледь коливалися, ніби старі гори зітхали після нічних незгод.
Ах! Іти було ще важче, ніж учора, бо стежка загубилася зовсім. І як обережно треба перелізти через місток над бурхливим водопадом! Він сплетений з гілок і тремтить навіть під Галею, а бризки, що долітають до неї, просто обпікають, такі вони крижано-холодні. Тільки б перейти цей місток! Тільки б перелізти, а там, напевне, легше!
Справді, тільки Галя перелізла через місток, як сонце вже цілком вийшло з-за гір, розійшлися тумани, і на вершинах гір лежить уже не страшна сіра ковдра, а сліпучо-білий-білий сніг, такий блискучий, що на нього так само боляче дивитися, як і на сонце. ,
"Сьогодні останній день цвітуть квіти,— подумала Галя.— Невже я не нарву їх? А як же я повертатимусь тоді додому? Ні, ні, треба швидше йти! Напевне, вже недалеко живе Людина, що керує цими жахливими вітрами. Я нарву багато-багато квітів, я принесу багато квітів лікареві, і він даватиме їх усім, хто хоч трошки боїться. Вже близько. Вчора було ще гірше! Вже близько!"
І тільки вона подумала, що вже близько, і може, дійсно було вже близько, як раптом щось велике, темне, крилате налетіло на неї. То був дужий гірський орел.
— Ой-ой-ой! — закричала Галя.— І ніде сховатися! І нема за що схопитися! Гладкі скелі, і ніде ні деревця! — І несподівано навіть для себе схопилася за міцні крила орла й опинилася у нього на спині. А орел полетів вище, вище і вище — і скоро Галя, напевне, буде там, де вічні сніги...
...Під нею тонкими струменями з різних гір збираються хмари, спочатку рідкі, прозорі, як найніжніший серпанок, потім все густіші, біліші, як величезні клуби вати, і Галя вже над хмарами... А орел не скидає її і не розриває, і не викльовує очей, а тільки невідомо куди несе. І що лишається Галі, як не міцніше триматися за його пружну шию?
Скільки вони летіли, Галя не знала — може, мить, може, цілу годину. Напевне, в цих диких скелях ніколи ще не бували люди.
Раптом орел повільніше махає крилами і починає спускатися нижче. Галя заплющує очі — оце зараз він приніс її до свого орлиного гнізда і розірве на шматочки...
— Звідки ти, дівчинко? — несподівано чує вона, піднімає вії і бачить перед собою невеличкого сивого дідуся, і бачить перед собою невеличку хатинку з високими щоглами, прив'язану до скелі залізними канатами, і орел стоїть поряд, згорнувши крила.
— Я шукаю Людину, що керує вітрами,— лепече вона тихо.— Я хочу нарвати чарівних квітів. Мене послав гострий лікар.
Дід бере Галю на руки, і вона раптом чує, їй дуже-дуже хочеться спати.
— Я так хочу спати,— шепоче вона, ніби просить вибачення.— Я вже стільки не спала: ні на літаку, ні на дні морському, ні в горах... дуже хочу спати. Тільки це ж уже третій, останній день...
Та дідусь несе її в маленьку кімнатку, кладе на ліжко, а сам сідає перед якимось апаратом. І дивне бачить і чує Галя.
Дідусь крутить рукоятку, і в круглих скельцях апарата спалахують вогні, потім вона бачить, як у них тісняться клуби хмар, і дід голосно й чітко говорить:
— Шторм на морі припиниться увечері! Я посилаю південно-західний вітер! Східні пасати уже припинилися!
"Так це він керує вітрами!" — думає Галя, і брівки її здивовано піднімаються, але на півдорозі безсило опускаються, і вона вже спить міцним сном і нічого не бачить і не чує.
* * #
— Так це ви керуєте вітрами? — це перше, що питає Галя, прокинувшись.
— Вони дуже у мене свавільні,— каже старий, хитро примруживши очі.— Я вже знаю всі їхні голоси і пісні і мушу попереджувати людей внизу, в долинах, на морі, скрізь про їхній настрій...
— Але ж це дуже страшно жити тут. Вони, ці ваші вітри, можуть зірвати геть хатинку. Я б боялася...
— Але ж ти добралася до мене!
— Так мені ж потрібні чарівні квіти, щоб ніколи нічого не боятися,— переконано каже Галя.— Якби не квіти, я ніколи не пішла б сюди. От коли я буду сміливою, я приїздитиму до вас у гості. Ах! — раптом схопилася Галя.— Я проспала! Я проспала! Сьогодні останній день цвітуть квіти. Скажіть швидше, де вони ростуть? Ой, уже заходить сонце!..
Старий на мить замислився.
— Сьогодні одцвітають останні гірські фіалки,— сказав він, усміхаючись.— Тобі треба поспішити, щоб нарвати їх. Ось що: мій орел віднесе тебе до них. Його тепер ти вже не боїшся? Не барись! До заходу сонця, може, встигнеш.
І Галя вже спокійно сіла на розумного орла. Виходить, що все на світі можна приручити: і орлів, і вітри, і морські хвилі.
Швидше, швидше, бо вже ховається сонце. Ще кілька хвилин, і знову стане поночі, завиють дикі вітри, пов'януть останні чарівні квіти.
Може, то вони на оцій горі?
Але ні, це каміння біліє на мохових скелях. І вже половини сонця не видно.
Може, то вони коло блакитного озерця? Ні, то пташки сіли спочивати на ніч — а вже тільки Край сонця видно з-за гори.
Швидше, швидше, дужий орле, бо кінчається третій день!
Орел змахнув ще сильніше широкими крилами і підлетів ще вище.
І за горою, у високому узгір'ї, відкрилася зелена запашна долина. Вона була ще залита рожевим світлом вечірнього сонячного сяйва. Над нею лежали сніги, голубіли озера, і між пахучими соковитими травами цвіли чарівні гірські фіалки.
Десь здалека долинув мелодійний дзенькіт, ніби дзвіночки тихо-тихо бриніли. То спускалися з гір отари. Тихо дзюрчали річки, що починалися з вічних снігів, і ледь-ледь плюскотіло блакитне озерце.
Радісна, сама не своя, стрибнула Галя, зірвала білосніжну квітку, піднесла до личка і зачарувалася нею.
Поки зовсім сховалося сонце, вона нарвала цілі купи чарівних квітів...
Закінчився третій день...
Співали гори, річки і сонце — може, то Людина, що керує вітрами, наслала теплих лагідних вітрів? Галя летіла на орлі назад зовсім іншою дорогою. Хоча блищали сніги, та де-не-де виднілися хатинки-станції, проходили люди то на лижах, то з великими альпенштоками — це вони хотіли, напевне, приручити ці дикі гори, щоб ніхто не боявся їх. А коло однієї, трохи більшої хатки, на сніговому майданчику, залитому сонцем, гралися в м'яч хлопчики й дівчатка в трусиках і блакитних майках. То був високогірний табір. Галя підхопила м'яч і кинула його дітям.
— Привіт! — гукнула вона.
— Привіт! Привіт! — закричали діти і замахали руками.— Ми сьогодні вирушаємо брати найвищу гору.
— Не бійтеся! — крикнула Галя і кинула їм білосніжну квітку.
Вони летіли далі, потроху спускаючись все нижче. Де-не-де вони зупинялися, і дівчинка, як весела гірська кізка, стрибала по запашних луках.
— Тепер лети додому, орлику! — сказала вона в долині.— Я встромлю тобі в пера квітку, щоб дідусь знав, що я таки нарвала чарівних квітів, а вниз побіжу сама.
Дівчинка, сміючись, побігла вниз, і всім, хто йшов назустріч, кидала білосніжні квіти. їм же треба було лізти високо в гори, де ще вчора їй було дуже-дуже страшно.
Галя поверталася додому.
Як весело, як радісно стало жити, коли нічого не боїшся! Ах! Тепер вона розкаже всім дітям, голосно розкаже, щоб усі почули, скільки дивного довелося їй побачити і яких сміливих друзів пізнати.
З білих квітів, що залишилися, Галя сплела вінок і наділа на голову.
Вона віддасть їх любому гострому лікареві. Це нічого, що їх мало — їй вистачить!
Вона йшла лісом і співала і сама здивовано прислухалася до свого дзвінкого веселого голосу.
Раптом Галя зупинилася. Край дороги здіймалася висока товста стіна.
"Цікаво подивитися, що там",— подумала Галя. Адже тепер її все цікавило і нічого не було страшно, бо на голові був вінок з чарівних гірських фіалок.
Галя залізла на високе дерево, яке, правда, своїм верхів'ям ледве досягало до кінця стіни. Проте їй було все видно.
Яке страшне, яке дивне місто відкрилося перед дівчинкою.
Там не видно було ні зелені, ні квітів. Маленькі хатки з великими дахами, що насунулися аж на самі підсліпуваті очі-віконця, маленькі дворики з глухими стінами на вулицю.
Сюди давно не заглядало сонце, і навіть вітер намагався обминати це нудне селище, тому рідкі деревця давно-давно посохли і листя їхнє облетіло.
Людей майже не видно було. Зрідка хтось швидко проходив вулицею, а то всі ховалися в своїх хатах, як кроти в норах.
— Та це ж, напевне, місто боягузів! — згадала Галя слова лікаря і хотіла вже злізти і швидше втекти подалі від цього страшного міста. Але в кутку між стінами щось копошилося. Галя придивилася і побачила дітей.
Ой, які страшні, які потворні були ці діти, бо росли без сонця, без свіжого повітря.
Вони боялися глянути в очі старшим, і старші ж привчали їх всього боятися.
— Бідні діти! — стислося серце у Галі.— Невже так і залишаться вони тут і не знатимуть нічого радісного і завжди боятимуться підвести голову?
Ні, соромно піти і не сказати їм ні слова.
— Діти! Доброго ранку! — гукнула Галя дзвінко і кинула їм одну квітку з стіни.
Що сталося з дітьми!
Вони ж ніколи не бачили такої прекрасної квітки, не чули такого свіжого аромату, вони ніколи не бачили такої веселої, чудесної дівчинки.
Діти протягли руки і кричали:
— Дай ще! Іди до нас! Тільки мить вагалася Галя.
"Хіба я не можу? Хіба я боюся?" — подумала вона.
І вона стрибнула з стіни до них.