І початок був такий, що одразу зацікавив Ліну.
— Видатний французький письменник, великий гуманіст, наш друг Анрі Барбюс сказав: "Коли визволене людство відзначатиме дати свого визволення, то з найбільшим піднесенням, з найбільшим ентузіазмом воно святкуватиме день 25 жовтня 1917 року".
...Таня і Ліна переглянулися, і Таня махнула густими віями — це був необумовлений, але вже звичний для них знак: "Увага! Цікаво!" І що далі говорив Льова, то напруженіше слухали і Ліна з Танею, і кожен, хто був у залі. У доповіді було багато цитат з творів Маяковського та інших сучасних поетів, і Льова читав їх напам'ять, з запалом і любов'ю. Але й цифри, і фактичні відомості він також додавав як незвичайні відкриття і з таким юнацьким натхненням говорив про прекрасне життя, яке творять радянські люди і в якому вони, всі піонери, всі комсомольці, беруть участь, що кожен із старших і молодших слухачів починав відчувати якусь гордість, якусь відповідальність за свою поведінку, свою роботу. Він, звичайно, трохи хвилювався. Але ж він сам, сам готував цю доповідь, добирав вірші улюблених поетів, сам виписував висловлювання Леніна і так міцно вірив у кожне сказане слово, що і всі слухачі проймалися цією вірою, цим натхненням.
— От Льовка! От здорово! — казали після доповіді навіть найбільші урвиголови — "дезорганізатори", як їх називали.
Після доповіді, що тривала недовго — хвилин 35, усі були в піднесеному настрої. Ліна потай стежила за Льовою. В хорі він був заспівувачем, заспівував весело, бадьоро, і в очах блищали вже інші задерикуваті вогники, а після концерту він був одним із завзятих танцюристів... Правда, на жаль, він танцював лише з старшокласницями... Навіть директор з любов'ю дивився на гордість своєї школи — відмінника Льову, який вчився тут з першого класу. В цьому хлопцеві не було й тіні від хвалька, балакуна, а було завжди щире бажання організувати щось цікаве, корисне і самому не керувати, а робити нарівні з усіма — і робити якнайкраще.
— Він справжній комсомолець, — задумливо промовила Ліна.
Весна в Києві... Дніпро розлився, і з Володимирської гірки, з Піонерського парку розкрився такий обрій, що можна говорити лише про щось натхненне, найтаємніше, омріяне, улюблене.
І зустрічні мимоволі звертали увагу на їхні очі, бо очі в них обох, як і в усіх тринадцятирічних дівчаток навесні, стали великими, глибокими. Адже найпалкіші думки, найвеличніші прагнення переповнювали їхні серця. Багато вчитися, багато їздити, бачити і всі сили віддати, щоб було справжнє нове життя, світлий комунізм! Вони гаряче сперечалися, вирішуючи, які питання ставити на піонерських зборах, які цікаві зустрічі влаштувати, але, звичайно, найбільше говорили про своє майбутнє.
І тут, соромлячись і червоніючи, призналися, що мріють про неможливе. Але чому неможливе? От Таня ходить в морський гурток в піонер-палаці, вона не уявляє свого майбутнього без моря, далеких подорожей, наукових досліджень.
— Я думаю, я буду, врешті, здорова.
— Звичайно, — підхопила Ліна. — Ти обов'язково зовсім видужаєш, і я певна, що на морі ти будеш зовсім здорова.
У Ліни не було ще такого певного плану. Звичайно, вона ніколи не кине грати. Їй здається, що це її шлях. Але вона дуже любить і вчитися.
Коли б можна було поєднати... Вона дуже любить мови. Вона вільно розмовляє німецькою і англійською. Може, їй піти на західний? Література її захоплює, але хотілося б робити щось дуже, дуже корисне.
— А література, мови хіба не корисні? — спалахнула Таня. — От мій тато, — ти знаєш, він якийсь природжений лінгвіст. Я думаю, Льова теж піде на літературний! Хоча ні, він казав, що піде на будівельний. Ой, скрізь цікаво!
Вони могли без кінця бродити і вирішувати безліч проблем: як ітиме життя тоді, коли не буде всього дрібного, темного, що тягне назад, а всі свої сили люди прикладуть до розквіту культури. З цих високих проблем перестрибували на свої шкільні питання, і все було однаково важливе, цікаве, і його треба було розв'язати негайно.
Після іспитів Таня, як завжди, поїхала з піонертабором в Одесу, а Ліна з мамою гадали пробути літо в Криму. Але таке щастя! По дорозі, в Одесі, мама дозволила Ліні поїхати до Тані на Великий Фонтан.
Цих днів вона ніколи не забувала.
Уже не видно було дач. Простягався лише степ з вигорілою на сонці травою та пустинний берег, порослий жорстким чагарником та м'якими ведмежими вушками. На березі де-не-де стояли рибальські халупки. Розвішані на кілках сіті сушилися під сонцем. Над самим морем раптом виникав тінистий старий парк з акаціями, чудернацькими кленами і альтанками на схилах. У парку стояв затишний, просторий дім з білими колонами і пласким дахом-верандою. Тут був будинок відпочинку для дорослих. А поряд, на сонячному майдані, де посередині стояла висока щогла з червоним прапором, не стояв, а ніби зупинився на деякий час легкий будиночок з маленькими верандами, прибудовами, сходами. І там на бильцях, на сходах, на легких лавочках сиділи хлопці і дівчатка в синіх трусиках, білих майках і червоних галстуках.
Таня, засмагла, вся вишнева від сонця, боса, в трусиках і майці, кинулась на шию Ліні. Вони верещали від радості, Ліна знайомилась з Таниними товаришками. Ліна з заздрістю дивилася на кімнатки дівчат, — майже без усяких меблів, з білими розкладушками, нефарбованими ослінчиками і столиками.
Як би весело було лишитися тут, збиратися за горном на лінійку і так само, як Таня, урочисто, зосереджено опускати прапор!
А вогнище! Як добре, що вона потрапила саме на вогнище! Прийшли моряки. Дівчатка розповіли з гордістю Ліні, що моряки до них часто приходять.
На вогнище прийшов дехто і з батьків, і Танині тато і мама, приязні до всіх, веселі і зовсім молоді. Танину маму всі звали "тьотя Галинка", і видно було, що вона їм усім дуже близька, а Андрій Сергійович жартував з хлопчиками і, кумедно склавши руки, казав піонервожатому Льові — їхньому Льові, який приїхав сюди знову на літо працювати піонервожатим.
— Льово, прийміть і мене в табір, у вас тут веселіше!
На вогнищі один з моряків розповідав про цікаві події з їх життя, і всіх захопило оповідання, як він спіймав шпигуна. А потім усі співали "В гавані, в далекім плаванні" та інші морські пісні.
Таня спитала Льову, чи може Ліна лишитися в таборі на ніч, чи мусить піти до її мами. Вони про все питали Льову і слухали його, хоча були з ним усі "на ти", адже він був ще учнем їхньої школи. Льова дозволив, і Ліна з Танею стягли матрацик з розкладушки на підлогу і, сміючись, полягали.
— І ми, і ми так само! — засміялася Оксанка і Ема. — Дівчата, ми з вами!
Дівчатка стягли матрацики, і всі лягли покотом.
— Ну що за охота, — пробурмотіла п'ята дівчинка з цієї кімнати — Золя. Її звали дуже пишно — Ізольда, а прізвище було Зозуля. — Просто як мавпи.
— Ти не хочеш — не треба, — сказала Ема.
— їй там самій зручніше їсти мамині пиріжки, — зауважила Оксанка.
— Ну, і що з того? Маю повне право. Мені треба поправлятись!
— Ну, чого ви, справді, — заступилася Таня, — хто як хоче, так і робить.
...Чому вона згадала її... Золю? Як не згадати! Це була їхня перша зустріч — і як можна було знати, що така невинна зустріч обернеться так жахливо!
Ніколи не забути цей щасливий табір над Чорним морем...
Потім їй довелося зустрітися з Золею — Ізольдою Зозулею і з Льовою піонервожатим... Але це пізніше...
Нещастя почалися восени. Їй раптом стало важко дома. Вона ще дужче полюбила школу, товаришів, Таню. І їй здавалося — дома життя зовсім не таке як слід. Вона замислювалась. Тато дуже зайнятий, заспокоювала вона себе, він дуже багато працює і не звертає уваги на всі дрібниці побуту. А мама завжди каже: "Я мушу йому створити умови, щоб ніякі дрібниці не заважали його важкій роботі".
Тато став похмурішим, якимось розгубленим. Але дома він не звик розмовляти про свої неприємності. Дома мусило бути "все гаразд". Ліна намагалася бути більше часу поза домом. Вони з Танею захопилися академічними і учбовими концертами в консерваторії, любили ходити вдвох у дитячу бібліотеку, у піонерський палац. Часто готували завдання у Тані, а потім Ліна завжди грала дідусеві.
Коли вночі залунав дзвоник, вона тільки перевернулася з боку на бік. Батько часто повертався пізно вночі, інколи до нього вночі приїздили у справах.
Але Ліна більше не заснула. Вона чула чиїсь кроки, стриману розмову. Раптом двері в її кімнату відчинилися і зайшла мати, в халатику, непричесана, з тремтячими губами і руками. Вона сіла на ліжко і через силу вимовила:
— Батька заарештували...
Ліна схопилася з ліжка і, як була, в піжамці, побігла з кімнати в коридор.
Там стояли незнайомі люди. Батько зробив крок до неї і сказав тихо:
— Я завинив перед партією і народом. Я недоглянув... я мушу спокутувати. Прости і ти мене, дочко. Не забувай ніколи, що тебе звуть Леніною.
Отак обернулося життя.
У тресті, яким керував батько, виявилася величезна розтрата. Його обплутали негідні люди.
Кілька днів Ліна не ходила До школи. Як вона зустрінеться з Танею, усім класом, вона — горда, незалежна Ліна? Другого дня подзвонила Таня:
— Ліно, що задано з літератури і фізики? Мама хвора, і я не була в школі, мабуть, і сьогодні не піду. Мамі дуже погано, а тато в командировці.
Значить, Таня не була в школі і нічого не знає. Цікаво, а решта?... Напевне, знають, напевне...
Вона пересилила себе і зібралася до школи.
Контрольну з літератури вона написала в той день трохи гірше, ніж завжди, але нічого... Потроху знову втяглася. Важкий камінь давив-давив. Як жити? Треба вчитися, бути справжньою піонеркою, готуватися до вступу в комсомол. А чи приймуть її тепер? А чому ж ні? Коли вона доведе своєю роботою, що гідна цього?
Як дивно, Ліні легше, коли приходить Сергій Леонідович... Він спокійний, лагідний, витриманий, він не втручається ні в що, але непомітно, наче мимохідь, порадить саме те, що потрібно.
Дратує тільки те, як він дивиться на маму і з занадто вже запобігливою усмішкою на Ліну. Взагалі, в присутності Ліни ніяковіє і губиться. Але він зовсім не такий вже противний...
З Танею їй дуже важко було зустрітись. Так вийшло, що вони довго не бачилися. Таня не ходила до школи кілька днів. Вони зустрілися в неділю в бібліотеці і пішли любимою, зовсім не найближчою дорогою у Піонерський парк.