Пишіть нам, ми будемо вам відповідати. Передайте привіт і велике спасибі вашим вихователькам і директору вашого дитбудинку".
Саморобний конверт. На звороті намальовані чорнилом квіти. Зворотна адреса: Нижній Тагіл Свердловської області.
"Привіт, незнайомі нам дівчатка! Ми пишемо вам лист і хочемо з вами познайомитись і подружитися. Ми такі ж дитбудинківські діти, як і ви, і у нас теж нема ні тата, ні мами. У декого з наших є, а у мене і у моєї подруги нема нікого. Так от, будьте такі добренькі і не відмовте нам, відповідайте швидше. Напишіть нам про все ваше життя. І мій, і Нінин тато загинув на фронті. Ми вже давно в дитбудинку. Дітям тут живеться добре, і думаємо ще краще жити, чого і вам бажаємо. Познайомимо вас з нашим дитбудинком. Нас сто п'ять дітей. Усі вчимося в школі. У нас є своє господарство. Дві корови, четверо телят і одна вівця, і у неї два ягнятка, дуже гарненькі, білесенькі, як сніжок. Є свині і маленькі поросята. Ми самі доглядаємо ягняток і поросяток, а корів доїть тьотя Паша. У нас є шефи з заводу, вони подарували нам радіоприймач, і ми слухали про вас по радіо і плакали.
Наш шеф — завод дуже великий. Нас уже водили на екскурсію по всіх цехах, і нам дуже подобалося, як на конвейєрі машини збирають. А на свята нас завжди кличуть до клубу, і ми там виступаємо з нашою самодіяльністю. Нас усі там знають і люблять. П'ятьох наших старших хлопців і дівчат уже прийняли на роботу на наш завод, а ввечері вони вчаться в технікумі. Одна наша Нюся вже буде справжньою робітницею, вона електрозварниця.
А наш старший майстер розповідав, коли під час війни перших дівчат у цех прийняли і були серед них із села башкирки, вони так злякалися цього електрозварювання, що попадали і кричати почали, а тепер вони найкращі на заводі робітниці, і їхні портрети в газеті були. Ми сміялися, що вони полякались, бо нам цей цех теж дуже подобався, там так красиво полум'я займається, коли зварюють, і ми теж хочемо працювати на нашому заводі.
Ми розказали про вас нашим шефам, і вони казали, щоб ви в гості до нас на канікули приїхали. Напишіть нам швидше.
Писали Крамкова Ліда і Соколова Ніна.
Я — Ліда — учуся в 4-му класі, учуся нічого, тільки п'ятірки і четвірки, і вам бажаю так само. Я — Ніна — учуся в 3-му класі, теж нічого, і вам бажаю. Ждемо одвіту, як ластівка літа".
Акуратний конверт, підписаний рівненьким почерком.
"Здрастуйте, дорогі дівчатка! Шлемо вам свій палкий і далекий привіт із славного міста-героя Ленінграда і бажаємо вам усього гарного у вашому житті і найкращих успіхів у навчанні. Любимі дівчатка! У "Пионерской правде" ми побачили ваше фото і читали про вас. Ми будемо вам писати, а ви відповідайте нам. Ми живемо в Ленінграді і дуже любимо наше місто. Майже всі ми прожили тут всю війну і блокаду, і батьки наші загинули, як у вас, на фронті або померли від голоду. А вам довелося побути на фашистській каторзі, і, напевне, ви ненавидите фашистів так само, як і ми. Але про всіх нас піклується Радянська влада і наші дорогі шефи — радянські моряки. Наші шефи-балтійці приїздять до нас у гості і нас улітку катають на своїх катерах. У нас дуже хороший дитбудинок, на Петроградській стороні, у красивому особняку. Ми опишемо вам своє життя. Коли ми приходимо з школи, ми йдемо обідати в їдальню, потім гуляємо, а після прогулянки готуємо уроки. У вільний час у нас працюють гуртки: рукоділля, літературний, драматичний.
Дорогі дівчатка, дозвольте спитати, як у вас працює піонерзагін і хто голова дружини? У нас піонерський загін працює добре, часто бувають піонерські збори. Ми там читаємо книги, робимо доповіді про комсомол, про Жовтневу революцію, Перше травня. Голова дружини у нас Долинова Віра, вона і староста кімнати. А хто у вас? У нас є гарно прибрана піонерська кімната, ми там малюємо гасла і тричі на місяць випускаємо стінгазету. Редактор стінгазети Корнєєва Тома. А у вас?
Милі дівчатка, напишіть, чи є у вас дитрада? У нас є. У нас дуже хороші вихователі, і директор, і завуч. А у вас? Вони передають вам щирий привіт і вашим вихователям, і від нас також.
Любимі дівчатка! Кінчаємо писати, до побачення! Цілуємо вас міцно і тиснемо ваші ручки.
Чекаємо відповіді з нетерпінням.
Долинова Віра — 3-й клас, Долинова Тася — 2-й клас, Осєєва Клава — 2-й клас, Корнєєва Тома — 3-й клас".
У конверті вкладений і другий лист:
"Любимі дівчатка, ми хочемо, щоб ви нам написали окремо. Цілуємо вас ще міцніше.
Дівчатка 1-го класу. Староста 1-ї групи Іра Баранова".
Вузький конверт, манірно підписаний з розчерками і завитушками:
"УРСР, місто Київ. Дитбудинок. Товаришці виховательці. Старшина Кондратенко Євген Іванович. Привіт з берегів Дунаю!
Привіт, вельмишановна дівчино, вихователько сиріт. Перш ніж писати вам наш маленький лист, дозвольте передати вам сердечний привіт і безліч найкращих побажань у вашому житті і виховній роботі. Ви — вихователька дітей-сиріт, які загубили своїх батьків під час Великої Вітчизняної війни. Ми дякуємо вам за те, що ви піклуєтеся про дітей-сиріт, які перенесли так багато страждань у фашистських таборах.
Глибокошановна дівчино-вихователько! Звичайно, наш лист вам буде дивним, чому ми вам пишемо. Ми читали в газеті про ваших дітей і про вас. Ми прочитали про Льоню Лебединського, у якого фашисти-кати взяли більше 4 000 кубічних сантиметрів крові, і про його сестричку — чотирирічну Ірочку, у якої почала сохнути ліва ручка, так багато у неї взяли крові. Ми всі комсомольці, були на фронті і мстили цим гадам за всі муки, які перетерпів радянський народ і діти. Ми зараз далеко за кордоном рідної землі. Двоє з нас із України, а Віктор Таращанський із самого Києва, і нам хотілося б листуватися з рідною дівчиною з нашого любимого Києва, який ми визволяли, з дівчиною, яка робить таке благородне діло.
Не сердьтеся за нашу сміливість і повірте в нашу щиру повагу до вас і гарячу любов до дітей, за яких ми ніколи не забудемо ворогам. Бажаємо вам щастя, здоров'я і успіхів у роботі.
Чекаємо від вас відповіді.
Кондратенко Євген Іванович, Радін Петро Ілліч, Булганов Михайло Петрович, Грибов Сергій Іванович, Таращанський Віктор Васильович".
Марина Петрівна усміхнулася і відклала цей лист трохи осторонь від решти.
Ще кілька листів від школярів з Далекого Сходу. З Донбасу. З якогось села Тариберки Мурманської області, де півроку ніч, півроку день.
Маленький трикутничок, написаний непевною, тремтячою рукою.
"Шановний товаришу директор!
Прошу вас повідомити про мою дочку Валечку Іванівну Листопадову, восьми років. Може, вона у вас. Волоссячко чорне, очі чорні, на лівій руці № 66101. Прошу не відмовити мені одписати. Ми були з нею в одному таборі в Любліні, а потім нас розлучили".
І ще такі ж прохання:
"Товаришу директор, дорогий! Поможіть моєму горю, поможіть зібрати моїх сиріток дрібненьких докупи. Таточко їхній загинув, і я через того клятого фашиста здоров'я загубила. Моя старша дочечка, Танечка, знайшлася, а де мій синок Владик і найменшенька, Лідочка, я не знаю.
Просителька Гончаріна Феня Петрівна.
БРСР. Вітебська область".
Гончарін... Владик Гончарін! У Марини Петрівни урвалося дихання. Владик Гончарін, який малює завжди танки і червоноармійців, кирпатенький, непосидючий, веселий хлопчина.
Що робити? Що робити?
Як вийти до дітей? Вона плаче, Марина Петрівна, яка завжди так уміє володіти собою, яка зазнала сама стільки горя за цю війну, але завжди була така міцна, стримана. А зараз їй не стримати сліз.
Це сльози радості за матір, що докупи хоче зібрати своїх "сиріток дрібненьких" і от зараз знайшла свого малого Владика. Це сльози й великого горя за всіх посиротілих дітей, за матір, яка шукає по всіх будинках Валечку Іванівну Листопадову, восьми років, з номером на ручці 66101.
Витріть швидше сльози, Марино Петрівно! Маленька поштарочка, як перша ластівка, принесла ці перші радісні звістки. І потім, ви ж бачите, ви бачите? Хіба вони сироти, наші діти? З Далекого Сходу, з гарячого Таджикистану, з тихого Дунаю полинули до них такі привітні слова любові й піклування.
Ідіть швидше і скажіть їм про все!
* * *
Проте Марина Петрівна не може одразу підвестися з місця. Вона ще деякий час сидить замислена, підперши голову руками.
Чи заспокоїлися вже діти настільки, щоб не хвилюючись відповіли на ці листи, чи радісно їм стане від теплих, наївних, рідних слів, чи лише засмутяться вони, згадавши минуле?
Адже сама Марина Петрівна і собі, і своїм товаришам весь час казала:
— Згадувати не треба! Не треба нічого розпитувати! Хай швидше все забудуть.
Та не відповісти на такі листи неможливо, і, може, діти поставляться до цього зовсім інакше?
Неможливо ж не зв'язати їх з усіма, хто так щиро озвався до них! І це ж все-таки не та юрба дітей, яку вона влітку зустріла на вокзалі...
Назовсім правда
Влітку Марину Петрівну покликали до відділу репатріації при Раді Міністрів. Вона нещодавно повернулася з евакуації і тільки почала налагоджувати життя в невеличкому дитячому будинку для дітей фронтовиків та партизанів, які загинули під час Вітчизняної війни... У неї теж загинув чоловік і син на фронті... Вона була здивована — чому її кличуть у відділ репатріації. Нікого з рідні у неї не було.
Там уже чекав на неї інспектор дитбудинків.
— Приймайте завтра дітей. Прибудуть визволені з фашистських таборів діти... Знаємо, знаємо, що ви скажете — будинок малий, де розмістити... Все знаємо.
— Ні, я нічого не скажу, — відповіла спокійно Марина Петрівна. — Я тільки спитаю: скільки дітей прибуде і де їх розмістити?
Заввідділу репатріації й інспектор засміялися. Власне, Марина Петрівна сказала те ж саме, але таким тоном, що було ясно — вона розуміє, що так потрібно, її не треба умовляти. Вона не відмовляється, вона тільки питає, як усе організувати. А це вже зовсім інша справа! З такими людьми можна працювати!
— Це все передбачено. Власне, не все, а головне, — сказав інспектор. — Ясно, що в вашому будинку місць нема. Поки що ми їх розмістимо в приміщенні піонертабору в Пущі-Водиці, звідки вже виїхала зміна. Половину свого персоналу ти перекинеш туди.
— Половину з трьох, — зауважила Марина Петрівна. — Гаразд.
— Так, половину. Двох туди і одного залишиш. Тут уже і завідувач не витримав і засміявся.
— Це дві третини.
— Ясно, — махнув рукою інспектор.