— Ти така маленька, і стеблинка в тебе м’яка — він не зломить тебе. Тримайся міцніше.
І справді, нічого не вдіяв вітер з кульбабкою, повіяв, посердився і полетів собі далі, а вона стала тільки міцнішою. За ніч ще трошки підросла кульбабка і ще трохи підросли всі квіти, що жили на луках, — медок, сон-квітка, дзвіночки, зірочки.
Стеріг їхнє поле старий жук. Вранці загудів він, і прилетіло в гості багато метеликів, бджіл, жуків.
— Доброго ранку, бджілки! — закричала кульбабка. — Доброго ранку, метелики! Доброго ранку, жуки й бабки!
І всі квіти привітно порозкривали СВОЇ чашечки і давали гостям солодкого квітчаного соку досхочу.
Раптом низько-низько пролетів над квітами старий жук-сторож. Полохливо прислухалися до нього всі: і комашня, і квіти, і навіть тополинка. Вона знала, що жук-сторож так сповіщає їх усіх, коли змінюється погода, і одразу кульбабка почула, як щось захитало її, і вітер заговорив до не :
— Ти знову не привіталася до мене!
Досадно йому було, що така гарна кульбабка не помічає його, вітру!
Я ж не бачила вас! — знову відповіла йому кульбабка.
— От нажену я зараз хмари, поллє дощ — і ти загинеш — закричав вітер і полетів гнати хмари.
Я не хочу гинути! Мені так добре жити! — затремтіла кульбабка.
— Нічого, ти тільки нап’єшся води, умиєшся і освіжишся! — заспокоююче прошепотіла тополинка.
І справді — раптом почав падати прямий дощ. Він лив, і половина сонця заховалася за хмари, а половина визирала: а що робиться на землі, бо там весною завжди дуже весело, і сонцю хотілося все бачити. Всі краплинки сяяли на сонці від його проміння і сліпили очі. Це був веселий сліпий дощик!
Прилетів після дощу вітер, а кульбабка, вмита, свіжа, ще краща стоїть і сміється. Не може витримати вітер.
— Я зірву тебе,— каже він,— мені сумно літати самому по горах і по луках. Полетімо разом!
— Я не хочу літати з тобою,— засумувала кульбабка,— я зав’яну, умру.
— А, так ти не хочеш літати зі мною, з найдужчим у світі! — закричав вітер. — Так я полечу геть, і хай сонце пригріє так, що ти сама покличеш мене. Подивлюсь, як ти розмовлятимеш зі мною завтра! — і подався ген за гору.
Злякалася кульбабка — і вірить, і не вірить вітрові.
— Ну, що ж,— каже, — прилітай завтра!
Прилітає вітер назавтра, бачить — нема кульбабки, на її стеблинці якась кулька з пушинок.
— А, так ти обдурила мене!
Залютував вітер, дмухнув, і розлетілися пушинки по всій луці.
Забули всі кульбабку: і трави, і квіти, і метелики, і старий жук-сторож. Адже старий він був, йому найлегше було забути.
Одна тополинка згадувала та сумувала за кульбабкою, бо ніколи раніше не бачила вона такої сонячної привітної квітки.
Минуло літо, настала осінь, прийшла зима, і раптом знову пригріло сонце, із снігу зробилася вода, і прибігла весела весна. Ще стрункішою стала тополинка, була вже вища за всіх дівчат, що підходили до неї.
Зазеленіли луки. І раптом побачила вона, що скрізь, де впали торік пушинки з кульбабки, виросли жовті кульбабки, такі точнісінько, як її подруга.
— Добридень, сонце! Добридень, травичко! Добридень, тополинко! — закричали всі вони разом, і всі дзвіночки задзвеніли їм у відповідь, і все листя загомоніло.
— А, вас багато тепер! — закричав вітер. — І ви знову не шануєте мене! Я зірву вас!
Але, як і торік маленьку кульбабку, не зірвав їх вітер, не змив їх дощ, не схотіло палити сонце, а зробилися вони за кілька день легкими пушинками. Тільки тоді вітер спересердя розніс їх навколо.
Це було багато років тому...
Тепер тополинка висока-висока, її й тополинкою незручно називати, а всі звуть тополею, і вона бачить далеко-далеко навколо, що рік — то далі. І цього року вона побачила: навіть на сірій далекій скелі зацвіли жовті сонечка — кульбабки.
А вітер уже пересердився. Не можна ж стільки сердитися! То він уже за звичкою їх скрізь розносить.
* * *
НА ДОБРАНІЧ
Був собі, жив собі невеличкий жучок.
Де він жив — хто його знає. То у лісі літав, то на луках. Де ніч застане, ——там і засне. Такому малому хіба багато треба! А який він був — може, хочете знати? Ох, важко сказати про це... Як сідав він на гілочці, пташки казали:
— Он зелений жучок, зловімо його!
І пурх-пурх до нього. Та хіба він дурний був, щоб так і дати себе з’їсти! Він — дж-дж — розправив крильця і полетів.
Летить проти сонечка на луки, а квіти й кажуть:
— Що то за гарний золотий жучок летить!
А ввечері, десь у холодочку, в затінку, він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже — жити було весело, їсти було досхочу. Все він навколо облітав і знав і з усім був знайомий. Сонце гріло, пташки співали. Отак би все життя!
Якось уранці прокинувся він і полетів навпростець, над лісовою галявинкою, до ставка. Це була весела зелена галявинка, і на ній росли квіти. Навколо старі дерева вели спокійні розмови, а молоді берізки жартували з вітром, завжди ніби вабили його своїм легеньким листям.
— Ой, що це таке? — раптом закричав жучок. — Хто це ловить мене?
Справді, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув — і невидимі пута порвалися. Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі срібні ниточки літали в повітрі.
— Цікаво, цікаво, — мовив жучок, — я ще цього не бачив.
— Хіба ви не знаєте, що це таке? — спитала з жахом маленька комашинка. — Краще цього і не знати. Ненажери-павуки тчуть свої сіті, щоб ловити нас, маленьких, невинних комашок, і висмоктувати нашу кров. Так загинули дві мої сестри. Тікайте геть, як побачите це жахливе плетиво!
— Ви помиляєтесь, — почав говорити старий жук з рогами.
Але комашинка полетіла так швидко, що її в одну мить не стало видно. До того ж вона була маленька, і її взагалі важко було помітити.
— Вона помиляється, — звернувся старий до маленького жучка, — можеш мені повірити, що ті сіті зовсім інші. їх плетуть старі хрестовики справді для своїх ловів, а ці плетуться для повітряних мандрівок.
— Для повітряних мандрівок? — здивувався жучок. Але не повірити він не міг. Жук з рогами був найрозумніший з жуків. Його навіть квіти слухалися, бо він завжди знав, коли буде дощ, а коли година.
— Якщо хочеш, ти можеш сам побачити,— запропонував старий. І вони сіли на гілку широколистого клена. — їх надто багато тепер народилося, і вони розлітаються в різні сторони... Дивись! — прошепотів він.
На сучку того ж дерева, трохи нижче від них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок. Раптом він повернувся трохи набік і посунувся проти вітру — за ним тяглася тоненька срібна ниточка.
— Ой, яка довга! — закричав жучок.
— Тихше! Дивись, що буде далі, — спинив його старий.
Павучок швидко прибіг назад, відкусив ниточку вгорі і, підібравши всі свої вісім ніжок, піднісся на ній у повітря.
— Ой, і я хочу погойдатися на такій ниточці! — закричав жучок, підлетів, схопився за якусь срібну ниточку, бо їх літало багато в повітрі, склав ніжки й крильця і враз... упав на землю. Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вміли літати.
Підвівся він з землі, почухав ніжкою бочок і знову відкрив здивовано очі: адже він упав під кленом, і завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.
"Що воно робиться, що воно робиться сьогодні в рідних місцях!" — ніяк не може зрозуміти жучок.
— Дядю! — закричав він до старого жука. — Що ж це таке? Якісь нитки літають, листя жовтіє — що таке?
— Осінь, синку, осінь! — мовив старий жук і похитав рогами.
— Хм,— сказав жучок,— подивимось, що то за осінь.
Справді, полинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід березами й кленами. І де не пройде — там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив.
Вже не впізнати було рідного лісу, рідної галявинки, рідного ставка. Квіти зів’яли і посохли, травиця пожовкла. Усі були заклопотані, всі готувались до зими. Жучок літав то туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже не так, як улітку,— весело та дзвінко, а так сумно, журно:
Осінь ходить по діброві,
Золотить листки кленові.
Прощавай, наш рідний гай.
Летимо в далекий край!
Ось пташки знялися високо-високо і зникли за хмарами. Щодня відлітало їх усе більше та більше.
— Невже всі з лісу відлітають? — затурбувався жучок. — А як же я? Мабуть, і мені треба летіти.
Опало листя. Жучок полетів до ставка. Товста жаба та п’ятеро жабенят сиділи на лататті.
Жучок присів оддалік на пеньку — все-таки обережність не заважає — і спитав чемно:
— А коли ви збираєтесь відлітати?
— Відлітати? Ква-ква! Які дурниці! Хто ж розумний відлітає? Ми ляжемо спати на самому дні, у себе вдома, в м’якому мулі. Правда, дітки?
— Так, так! Ква-ква! — заквакали жаб’ячі діти на знак згоди.
— А що ж мені робити? — перелякано спитав жучок.
— Якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами — місця в нашому домі на всіх вистачить. І не бійся: таких, як ти, ми не їмо. Ну, ходімо, дітки! — І жаба стрибнула в ставок, а за нею її п’ятеро жабенят.
Жучок глянув на воду — і аж моторошно йому стало: він же потоне, коли пірне глибоко, та й вода така непривітна, холодна.
Сидить жучок і журиться:
З пташками високо,
З жабками глибоко.
Де ж моя хатонька?
Де ж мені спатоньки?
А тут ще вітер подув, і жовте листя попливло за вітром по воді. Холодно, невесело жучкові.
— Полечу, пошукаю і собі хатку, — вирішив він.
Під корінням пенька, серед зелені, він помітив невеличку дірочку.
— Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!
Він встромив голівку в дірку і побачив, що дірочка — не дірочка, а справжня нірочка. Він сміливо вліз увесь і раптом зупинився. З тридцятеро змій спали там, переплівшись. А в самому кінці спала, скрутившись, найстаріша змія, а біля входу — одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетень-велетенський, порівнюючи з жучком.
Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тільки могли його нести ніжки.
— І де ти загинуло, мале, дурне? — почув він коло себе. Обернувся і побачив старого жука з рогами.
— Дядечку! Я потрапив до страшних змій.