— Ти маєш знати... У тебе є дочка... Я назвав її Вєєю. Знайди її.
Луснув обруч, що сковував серце Лаоланта, як останні крижини віднесло течією, розсипались чари.
— Я... Я знайду її, Явконде, — обіцяв Лаолант, стоячи на колінах, але очі Явконда вже оскляніли.
Вітер приніс духмян яблуневого квіту, наче з тих розлогих дерев у Дайрані біля королівського палацу. І заспівав шпак, забіякувато заплигавши по землі.
Лаолант встав, підняв забруднений своєю і чужою кров'ю королівський прапор. Шовкове полотнище затріпотіло майже так само високо, як і в руках Явконда. З чорного поля злетів золотий яструб, розчинившись у сонячному світлі.
Королева Грейж ще стояла над Вєєю, коли завалився другий стовп, на який спиралися її чари. Тепер залишилася тільки ця зачарована дівчина, майже дитина, на чиї груди впало золоте диво з пір'я.
— Геть! — крикнула чаклунка, та птах вже дзьобнув людське тіло і відлетів у трави.
— Тінтірлат, — прошипіла Грейж, зламуючи мітелку трави, що перетворилася на смарагдовий меч. — Чому ти так не бажаєш вмирати, королево? Я все одно тебе вб'ю.
— Не вб'єш.
Вражена чаклунка повернулася. Вєя тримала в руках такий самий смарагдовий меч, невагомий, як шпилі зруйнованого палацу, зброю, що відгукується на кожний рух душі.
— Вєя... — чаклунка розгубилася лише на мить, а наступної секунди нанесла удар, цілячись дівчині в серце.
Вєя відбила, вдаривши у відповідь.
Кажуть, що людина не може здолати чаклунку, але весна перемагає зиму, і якою міцною не була б крига, сонячні промені розколюють її броню, як не важко паростку, але він проб'ється до світла, які б випробовування не випали на долю кохання, але кохання залишається чистим до загибелі.
Повертаючи світу весну, Вєя кликала її для себе в останню чергу. І коли Лаолант вдихав духмян яблунь, в полі, де зійшлися у герці жінки, вбрані в біле, щойно зійшов сніг.
Вєя віддавала мечу, що виріс з травинки, яка першою торкнулася її шкіри, усю свою любов, віру, молодість і жагу до життя. Хитався останній стовп і повільно падав, і летів золотий птах над полем бою. Його тінь накривала загарбників, й ясноокі оберталися на тварин з людськими очима. Вовки, олені, козулі, лиси бігли в ліси, щоб стати здобиччю людей або часу.
Так вже було колись, але тоді встояв палац, і залишилася у знекровленого народу королева.
Тепер королеви не стало.
Вєя вибила чарівний меч з рук Грейж, приставивши смарагдове лезо до горла переможеної чаклунки.
— Вєє, — материнський голос просив пощади не словами.
Секунди зволікання вистачило, щоб чаклунка обернулася совою. Та Вєя встигла чиркнути лезом по крилу.
Сова зашипіла.
— Ніхто з вас не знатиме щастя і спокою, — чаклунка полетіла.
— Ти назавжди залишишся птахом! — крикнула їй вслід юна весна, і струнами зазвучали в знак підтвердження сонячні промені.
Пір'я золотого яструба втрачало блиск. Торкнувшись тінню всіх, він повернувся на нічне полотнище прапору. Так і застиг яструб на сторожі у вікна в ніч, коли наново народжується світ.
А Вєя сіла на землю, вронивши смарагдовий меч, танучий, наче марево передрання.
Але і сидіти не було сили. Дівчина лягла на траву, притулившись до землі, як до матері. Розпускалися квіти на її сукні, і волосся розтікалося струмочками, а душа злетіла до неба коноплянкою, незугарною, але такою дзвінкоголосою.
В колисці під дахом бідного дому плакало немовля-весна, в палаці більше не було королеві, і ніхто більше не зустрічав провісницю.
ЕПІЛОГ
Сонце мало визирнути з-за виднокраю за лічені хвилини. Небо вже бачило його, море вже бачило, та не бачили люди. Всю їхню увагу поглинала сова, що одним оком слідкувала за друзями.
— Але Лаолант так і не знайшов дочку, сонце обернулося на червону зірку і більше не зійшло, а міста змертвіли, — закінчив замість вожатого птах. — Досить блукати світами, навіть кістки її змішалися із землею. Ходімо зі мною, Лаоланте, в зачарованій долині ще не скінчилась осінь.
Лаолант зробив крок до сови, та Христина вчепилася в його руку, не відпускаючи.
— Ти збрехала! Ти сказала: він помре, але він з нами!
— Дурненька дівчинко, він давно помер, і в світі, звідки він родом, світанок не настав.
— Ні, — прошепотіла Анжела і скрикнула: — Ні! Ми були там, ми бачили, ми знаємо їх...
— Нікого ви не знаєте! — урвала дитяче слово чаклунка. — Нічого! Порожні слова історій, в які ніхто не вірить!
— Але ми віримо, — обурився Митько.
— І ми знаємо Лаоланта, він класний, — підтримував молодшого брата старший. — І Явконда знаємо.
— І Вєю зустрічаємо кожної весни, — додала Христина.
— І Тінтірлат ми знаємо, бо мріємо бути птахами, — Анжела не боялася зізнатися в цьому навіть чаклунці.
— І тебе ми знаємо, королево Грейж. Ти ночами часто зазираєш в наші вікна, — з викликом говорив молодший. — Ти курка обпатрана!
— Не треба... не називай мене королевою... не визнавай мене...
Птах позадкував зовсім не по-пташиному, потрапив лапою між галькою, змахнув крилами, щоб втримати рівновагу. На одному чітко вирізнявся шрам.
На гальці лежала жінка, напівпрозоре біле вбрання тягнуло до землі, наче важило більше обладунку, власне бунтівливе чаклунство скувало її.
Лаолант стояв в оточенні дітей, і очі його змінювались: ненависть тонула в презирстві, страждання перетікало в світлі спогади.
Сонце не сходило, мить зупинилась, обличчя лишалися сірими.
Спогади перемогли. Лаолант підійшов до чаклунки, пропонуючи допомогу.
— Чому? — в її рисах все ж лишилося щось совине.
— Я пробачив тобі замість Вєї, одне прокляття зняло інше, і тепер я змогу виконати обіцянку, дану Явконду.
— Ти знав, що історію можна розповісти лише один раз, — навіть не запитання — твердження.
— Знав. Не закінчи я оповідь, ти б відняла моє життя. Я ж бо і тобі давав слово. Але все інше я згадав і зрозумів, лише коли почав розповідати.
Вони піднялися з гальки. Діти мимоволі позадкували, одразу згадалось усе, що накоїли Дочка Місяця і Син Ночі.
— Не бійтеся, діти.
На березі стояла провісниця, така, якою вона являлася королеві Тінтірлат. Солоні краплі ще блищали на світлому волоссі, бо вона вийшла з моря.
— Історія не заподіє шкоди тим, хто став її частиною, — провидиця всміхнулася дітям і звернулася до дорослих. — Я прийшла забрати тебе, Грейж, море поділиться з тобою спокоєм, а на Лаоланта чекає невиконана обіцянка. Країні потрібна нова королева, і кличуть її так само, як юну весну. Більше не буде шпилів і балів до рання, забудуть жах перед провісницею. Але чарівництво не розчиниться в сірості, якщо ви самі цього не допустите, — вона глянула на схід і додала:
— Сонце затримується, не варто йому бачити тих, що загубилися в часі. Прощайтеся.
Анжела підбігла до Лаоланта, повисла у вожатого на шиї. Христина теж була б не проти його обійняти, але місце зайняте.
— Якщо зустрінеш Явконда, скажи йому, що я обожнюю шпаків, я зроблю шпаківню, — пошепки торохкотіла молодша дівчинка.
— Ми зробимо, — виправив Влад, Лаолант відпустив Анжелу і з повагою потиснув братам руки.
— Я сьогодні ж виріжу меч, біля корпусу класний дрючок валявся, — вже думав вголос Митько.
— Христино, — Лаолант поклав долоні на плечі дівчинки і поцілував у волосся. — Будь щасливою.
— Будьте і ви щасливі, — відгукнулася дівчинка.
Небокрай ставав гарячим. Колишні вороги і союзники подивились один на одного в останній раз. Провісниця повернулася обличчям до моря, і тут діти не витримали.
— Візьміть нас із собою!
— Візьміть нас!
— Візьміть!
— Заберіть нас із собою!
— Забрати вас? — провісниця більше не була ласкавою, в ніжному голосі почулася погроза, що застерігала від нерозважливості.
— Як ми можемо повернутися? — видихнула Христина. — Як? Після всього? Ми не хочемо!
Друзі помотали головами, погоджуючись, що дійсно не хочуть.
Провісниця осміхнулась.
— Ну добре, — в її долоню влетіли чотири різнокольорові камінчики з пляжу. — Хто наважиться?
Діти перезирнулися, але вона одразу ж пригрозила:
— Кожен сам обирає свою долю!
Узяти щось з рук провісниці, знаючи, чим це може обернутися? Здається, вони погарячкували. Діти застигли, розгубившись, боючися порадитись між собою.
— Зрозуміло, — камінчики впали назад. — Сміливість буває мудрою.
— Але що нам робити? — Влад запитав раніше, ніж вона встигла б відвернутися.
— Пам'ятати, — просто відповіло море вустами провісниці. — Слухати світ і бачити його таким, який він є. Складним і барвистим. Бо навіть мені не відомо, що гірше: сонце, яке обернулося на червону зірку, чи ваші змертвілі міста.
Троє дорослих щезли з першим золотим променем, але Христині здалося, наче Лаолант зник останнім, сказавши на прощання: "Бувайте".
Перезирнувшись, діти, як один, кинулися на землю шукати камінці, що розкотилися.
— Мені здається, я знайшла, — Христина притискала камінчик до грудей.
— А цей, дивіться, з малюнком! — натхненно гукнув Влад.
— Я теж знайшов! — радів Митько.
— Ми їх збережемо, — Анжела міцно стискала свій камінчик.
— Звісно, збережемо, — пирхнув Митько.
— А що скажемо вихователям? — Влад вже вирішував нагальні проблеми.
— Що ми заблукали, — припустила Анжела.
— А про вожатого?
— А хіба він був з нами? — награно здивувався Митько.
— А одноліткам?
— Одноліткам скажемо правду, — серйозно попередила Христина.
— Скажемо, — погодився Влад, з цікавістю роздивляючись білий камінчик з прожилками у вигляді рожевої зірки або сліду від пташиної лапи, якщо повернути.
Здавалося, камінчик світиться в промінні ранку.
Сонце золотилося в брижах, море зовсім заспокоїлось, це означає, що усіх поведуть купатися, а їх, звісно ж, покарають, залишивши в корпусі. Діти неохоче поверталися до улюблених вихователів і смакували подумки сидіння за північ і розповіді пошепки зі схованками від дорослих, обриваючи оповідь на найцікавіших місцях. Прикидатися вони чудово вміли.
Діти йшли до табору, гріючи в кулачках свої камінчики. Або це камінчики їх зігрівали, женучи хвилювання.
Коли прийде зима, це вони дізнаються напевно.