Знову полетіли камені.
Дивні ці назореї: живуть окремою громадою, приймають туди навіть жінок та молоденьких дівчат, втім, блуду у них ніхто не завважив. Живуть тихо, скромно, подають милостиню, доглядають хворих, допомагають бідним. От тільки віра в них дивна — якийсь Розп'ятий, який взяв на себе всі гріхи світу.
Вони би ще довго лопотіли, радіючи землякові з йорданських берегів, та Апостол скоро відкаснувся, відмовився тим, що втомився. Він таки втомився од людської сліпоти та нерозуміння. Оці двоє щодня могли чути Слово Господа там, в Єрусалимі, звідкіля зараз проганяють його вірників. Могли, та не захотіли. Може... Може... Він помолиться за них сьогодні вночі, та люди на берегах цієї великої Рай-ріки, як іменують її венеди, Борисфену, як покликають її греки, поки що мають змогу почути Благу Вість тільки від нього. І знає він, що довго буде його самотній голос відлунювати в їхніх серцях і в серцях прибутніх поколінь.
Апостол відступив у тінь. Він поки що не може повернутися з ними, як вони пропонують. Він ще потрібен тут.
Повертався на дрібні вогники Венедії, його притримував за руку Янек. Філдей та Марія кудись несподівано зникли, він трохи стривожився: чи не намислили вони полишити цей край на грецьких кораблях, а потім спокійно розміркував, що не його на те воля і не його право примушувати їх залишатися далі на цій неспокійній і не надто привітній до них землі.
Вибирав дорогу так, аби пройти мимо Священного дуба. Там справді шелестів гурт юнаків в оточенні світлоголових дівчат. Молодий ясноокий Гримич заводив свої безкінечні співанки:
Весь двір на горі,
Явір на дворі.
На тім яворі
Сив сокіл седить,
На море гледить.
Зобачив рибу чечуру:
Ой рибо, рибо чечуро,
Побратаймося, посватаймося...
Дівчата стрічали його спів недружним реготом. Веснянкувата, дрібненька Квітослава стріпувала косичками і виводила у відповідь своїм грудним сильним голоском:
Накладемо кіп, як на небі звізд. Стоїть господар межи копами, Як ясен місяць межи звіздами. Поставимо стожочок, В споду широчок, В споду широчок, в верху височок, Та завершимо сивим соколом. Сив сокіл сидить, далеко видить, Далеко видить, в Дунай ся дивить, В Дунай ся дивить, Виз-рибу видить,
Виз-рибу видить, із нев говорить: Ой визе, визе, де би нам бути, Де ж би нам бути ой на вечері. Ой тобов, рибко, юшки перчити, Ой мнов, соколов, стожки вершити.
Його побачили, переспіви урвалися. Зустрінуто його було войовничим побрязкуванням новеньких мечів, величалися своїм набутком. Незважаючи на клопітний день, його чекали. Сіробаба гукав його деренчливим басом і заклично махав куцими руками. Прилаштовувалися, горнулися до нього. Вирвихвіст, Корінь, Лебідь, Губокопилка, Знайда — він уже розрізняв імена цих дружинників з молодої ватаги. Сьогодні вони увесь день чатували на підступах до торгових кораблів, були потомлені, стривожені. Намагалися розважитися пісенним герцем Гримича з дівчатами, та справжніх веселощів не було і не торгові діла їх хвилювали, заснувалася у їхніх серцях тяжка тривога опісля наглої смерті Носа. Гор? Вірилося й не вірилося. Молоді були, ще діти у своїй щирій довірі один до одного. Побратими.
Апостол опустився на колоду перед гуртом. Почав одразу, без передмови, підготовки, немовби щось ударило в нього і вибило слова.
— Істинно кажу вам: не було і не буде у віках і родах проклятішого імені, аніж ім'я Іуди з Каріота. Він був учнем Йому і братом нам. Учитель, прощаючись з нами в останній вечір, і йому помив ноги, і в нього попросив прощення. Ми прийшли тоді до 'усалима...
Глава 11 ІСТИННО КАЖУ ВАМ...
Вони прийшли в Єрусалим з тривогою і страхом. Знаки судьби уже проявилися чітко і грізно, але їм не хотілося вірити, та й не могли вони повірити в неминуче. Ніколи ж бо Він не був до них таким лагідним та уважним, ніколи так привітно не відгукувався на кожне їхнє слово, кожне запитання, навіть просто здивований чи запитальний позирк. Своїм чаром і ніжністю він заполонив їх до останку. Перекори, пересвари, сумніви — все залишилося у далекому минулому. Все, що було у Ньому звичайного, плотського, земного, випалило жалюче сонце Кесарії, вивітрили вітри Ґалілеї. Він поставав перед ними — тендітним, кришталевим, налитим сонячним тремом. Він щодня тепер проповідував на людських торжищах, та, здавалося, перестав шукати знаків уваги і визнання інших, а звертався тільки до них, шукав розуміння тільки в них, своїх учнів. І нарешті! О! Нарешті — належав тільки їм — цілковито і безроздільно. Вони аж розгубилися од цього безцінного дару любови та доброти. Це був повний дар великої і мудрої душі, й вони залопотіли біля Нього, як діти, вже не відштовхуючи один одного, як це бувало напочатку, вони воістину боялися порушити бодай звук у цій безмежності, сповненій гармонії, в тому існуванні, виповненому колихким світлом і добротою. Хто посмів би це порушити, хто посягнув би перевернути, хто міг знищити цей світ?
Іуда мовчав.
Він мовчав з часу їхньої останньої сутички у домі Симона, коли Марія вилила на Ісуса, не міряючи на краплі, дорогоцінні духмяні масла і витерла Його ноги своїм волоссям.
Іуда тоді збунтувався: як же так? Та за гроші, що пішли на цей ладан, ми б нагодували тисячі таких любих вам жебраків.
— Жебраків ви завжди з собою маєте, а мене ні...
Як сказав це Ісус? Як Він це сказав?
В світлиці раптово пройшла паморозь, і всі затерпли, бо страшно заглядати у розкриту могилу, куди кладуть найдорожчого — ні! — коли тебе самого ще живого опускають туди.
Вони залементіли, обурюючись, але того гніву, тих почуттів Він не завважив, на мить почужіле Його обличчя знову засвітилося такою благістю, що вони всі, усі, навіть Іуда, щиро позаздрили отій некрасивій старій жінці з довгими куделями і покрученими пальцями.
Вони жбурляли слова обурення на Іуду навіть сплячого. Він мовчав.
Після того він скаже лише два слова, які тільки він, Андрій, почує. Він скаже, скинувшись посеред ночі, у відчаї хапаючись за повітря довгими, кісткуватими руками.
— Він — Господь!
Вони потім опісля всього заведуть довгий і безконечний спір: чому? Згадають його скнарість і водно проречуть: тридцять срібняків. А ще скажуть, що ніколи не вірив він у Господа, не було в його душі місця для Істини. Таж ні, Андрій чув, яким тоном сказав Іуда, син Симона з проклятого міста Каріота, як він згукнув пересохлими од пекельної суші губами.
— Він — Господь...
Се уже всі знали. Темна душа темного Іуди, звичного до повсякденних чудес і дивацій, чутки про які долинали звідусіль, хіба він міг так одразу — і що для нього три роки, впродовж яких він ходив за Ним, що для нього три роки? — таж хіба за цей час міг він збагнути, що не з простим, хитрим чудотворцем він має справу.
Се — Господь!
Се — Бог!
Як? Звідкіля? Господь жебраків. Синів рибалок Петра і Андрія, синів Зеведеєвих, придуркуватого Хоми?.. Іуда не спав, не спав Андрій. ...Хтось повинен був не спати.
Хтось повинен був почути, як до них в убогу та привітну оселю Симона прийшло зло.
Князь світу — він, той, хто з'являється у громі і тріску, криках, зойках, страху і риданні, затемнений кривавими блискавками, цього разу прийшов тихо, майже непомітно, безшелесно обійшов убогі ложа, на яких спочивали Він та Його учні, невидимий, безгучний, схилився над узголів'ям одного з них. Що він нашіптував Іуді з Каріота? Якими словами, якими мислями переконав його?
Народ Ізраїлю завжди сповідував віру в Бога — Єдиного, Передвічного, жорстокого, могутнього і всевладного Господа Мойсея та Авраама. Для Господа були скинії і храми, жертвоприношення, суворі пости, покаяння, свята субота, розкішні ризи первосвящеників, для Господа — покірні молитви і ритуальні очищення, величні свята. Коліна Ізраїлю сильні вірою в Нього і страхом перед Ним. Та ось з'являється Він — Його Син і відчиняє дорогу до Царства Божого злидарям, нечистим митарям, навіть язичникам. Він, той, хто одним своїм зором мав би жахом потрясати світ, терпить наругу од різного наброду, в Нього кидають каміння, лихословлять, а Він тішиться любов'ю причмеленої іудейки, коли мав би приймати почесті та славу од людей багатих, мудрих, славетних. Як міг Господь, Вседержитель землі і небес, не посісти земний трон, не покарати грішників, відступників, не проголосити нові справедливі закони не з ґалілейських берегів чи генсарійських скель, а з священних храмових амвонів й високих царських палат? Навіщо Йому — владиці земних стихій і людських душ, бродити запилюженими дорогами і терпіти злигодні? І головно чому — чому Він проповідує їм Свій страшний кінець, Той, кому немає ні початку, ні кінця?!!
Він слухає здитинілого Петра, пестить безумного Іоанна замість того, аби наблизити до себе його — Іуду — мудрого і розмисливого. Іуда би Йому порадив, що нагая потрібно не до отих поважних торговців, яких Він розігнав у Храмі Господа, що грім повинен гриміти не над головами благосних сандуклеїв і фарисеїв, кара та гнів повинні спати і спопелити оцих ницих, голодних шарпаків, які хочуть представляти народ Ізраїлю перед Господнім троном. Які з них люди? Який з Нього Господь? Навіщо?
Іуда метався на своєму ложі, стогнучи, хриплячи од розпачу і досади. В ім'я любови до Нього і до величі майбутнього народу Ізраїлю він, Іуда, примусить Його показати свою силу і свою могуть. Інакше Він програє війну Князю землі, інакше Він слабший за нього. Тоді навіщо Він?
Чи знав Спаситель, що сподіялося в серці Іуди?
"... Істинно кажу — один з вас мене продасть'".
Чи знав Він, хто приходив до Іуди цієї ночі?
"... Чи не дванадцять я вас вибрав? Та один з Вас диявол."
Ісус не раз повторював ці страшні слова, Іуда сам не раз здригався од них, але тоді, вночі, Андрій у цьому тепер переконаний, саме тоді Іуда вперше побачив націленого в нього незворотного кривавого перста судьби.
Світ завершив своє коло, розпочалися пекельні муки породіль.
Вони стали перед Ним усі дванадцять. Уже все було сказано, все відчинено для них, обраних, але ще не відкрито...
Надходили сутінки.
Єрусалим одходив од спекотного дня. Над Антонієвою вежею курілася золота пилюга. Перегукувалися легіонери у золотих доспіхах. Гордо марширувала вузькими вуличками Сирійська когорта, демонструючи напередодні пасхальних безумних іудейських свят свою силу і владу.