але весною Розів'ється гай... Може долею ясною Зацвіте й мій край...
В небі мла, а сонце гляне, — Мла розтане вмить... Може й мій народ повстане, Морем зашумить.
Але поразка революції 1905-го року, на яку Олесь покладав надії, приносить у його душу жалі й обурення проти гнобителів:
Стало знов темніше ... хмари позвисали, Вилетіли сови, вибігли шакали, І ревуть, і виють, і шукають тіла...
Полилися сльози, кров зачервоніла... <
Поет боліє також, що наш нарід такий байдужий, хоч і має в собі потужну невичерпну силу; і він закликає прокинутися, скинути кайдани неволі, розвіяти хмари й тумани:
0 дух України! Орел!
Дух вільний, смілий і високий, Злети, стурбуй цей мертвий спокій
1 влий життя з своїх джерел...
Ти дужий в вільності своїй, Розніс би хмари і тумани, Розбив би всіх неволь кайдани, Розбив би ... Чуєш, краю мій?
У 1906-му раці поет побував в Криму, де також написав цикль ліричних поезій, в яких теж пробиваються згадки про Україну:
Літній вечір ... гори в млі, В золоті вершини... А над ними ллється десь Пісня України...
Що да^і. то глибше поет проникається любов'ю до своєї рідної мови, розуміючи велику її вагу для народу, для літератури, дарма що вона була під офіційною забороною. Один з кращих віршів на теми мови серед низки інших, які створили наші поети, це "0, слово рідне":
О, слово рідне, орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співучий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий.
О, слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...
0, слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем встань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним. 1907 р.
Не міг поет байдуже дивитися й на тих безхребетних землячків, що мовчки ходили в московському ярмі і яким байдужа була доля України, культури, і він у 1908 році пише громадський вірш, плямуючи рабство, плямуючи тих, що цураються свого національного імени, рідної мови:
Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, І сам не знаю, де спочину 1 де не стріну я раба.
Зректись себе, забуть ім'я, Всесвітнім соромом покритись
1, не соромлячись, дивитись, — Це дійсність, сон? — не знаю я.
І, справді, поет горів, кресав в своїх поезіях іскри гніву до тих байдужих, яких приспала довголітня московська неволя. Ті слова він висловлював з такою поетичною силою, що, здавалось, кожного мусіли б зворушити. Ті поезії актуальні й сьогодні як на рідних землях, де провадиться нищівна русифікація, так і тут, у так званому вільному світі, де таких безбатченків, що забувають свою мову, що не поси лають дітей до рідних шкіл, не читають своїх часописів, книжок— не знають дороги до своєї громади, стає все більше й більше.
Після 1905 року тимчасово московський гніт ніби зменшився, почали виходити деякі українські часописи, журна ли, в повітрі ніби заблищали іскри майбутньої близької во лі, і Олесь у 1908-му році пише незрівняної краси поезію "Яка краса відродження України", ніби він бачив уже візі ю майбутнього:
Яка краса: відродження країни! Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів, Мовчали десь святі під попелом руїни, І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена, Як буря, все живе схопила, пройняла, — І ось — дивись, в руках замаяли знамена, І гімн побід співа невільна сторона...
Але минуло небагато часу, як московська реакція знову почала ліквідувати українські установи, переслідувати український національний рух, і радісні й бадьорі ноти поета змінились виступом на оборону свого народу:
Наш край в неволі і нарузі, Великі святощі в смітті...
або: Дивіться — люд кона в неволі, В ярмі залізному кричить...
1912-го року Олесь уже стає редактором найповажнішого журнау "Літературно-науковий вісник", що дає можливість йому сказати більше, як він міг це робити досі. Того ж року, щоб трохи відпочинути та набратися сил і вражень, поет їде в Галичину, де було більше волі для українського друкованого слова. Там зустрічається з Іваном Франком. Василем Стефаником та іншими письменниками й діячами. Гам Олесь почув і авторитетне слово славного нашого істо рика й літературознавця Михайла Грушевського, що очолював там українську науку. Побувши у Львові, Олесь їде до Криворівні захоплюється краєвидами Карпат, про які з подивом писав:
Там стали гори, як титани, На варті волі і краси, Там наче цілі океани Шумлять незаймані ліси...
Там він почув безліч легенд про чугайстрів, русалок, лісовиків, і він повернувшись до Києва, випускає збірку но-•ІИХ поезій "На зелених горах". В одній з поезій поет майстерно відтворив ту романтику Гуцульщини, про яку так ба-то написав і славний Гнат Хоткевич, який саме в гой час повернувся з Західньої України. У збірці "На зелених горах" Олесь в одній з поезій "Ой, ще гори у темряві спали", малює чарівну картину згаданої Гуцульщини:
Ой, ще гори у темряві спали, Та не спали тумани на них, Голосили, тужили, ридали, Припадали до скель кам'яних...
І на голос сумної трембіти, На тривожний, розпачливий крик Виглядала Лісовка крізь віти, — / виходив з кущів Лісовик.
Наче велетень з білого снігу, Прокидався Чугайстер зі сну, Перекидував скелі з розбігу, Перескаїсував прірву страшну...
У 1914-му році вибухає Перша світова війна з Німеччиною. Московські війська, вдершись на територію Західньої України, нищать українські установи, Просвіти, книгозбірні, народні доми, роблять труси в мешканнях письменників, арештовують і висилають на заслання низку національних, діячів. На гі події Олесь відгукується розпачем і обуренням:
Надії всі поховані тобою,
0 краю мій, потаврений ганьбою...
1 як душа моя в журбі Пісня співатиме тобі!
Я — мов сурмач без сурми голосної, Я — мов стрілець без зброї золотої, Я — мов орел без сизих крил, Я — мов вістун серед могил.
А в іншому вірші він з гнівом кидає:
Не голосу — громів небесних! Не слів, а каменів важких, Щоб міг я гнівно кинуть в них, Рабів безглуздих і безчесних!..
Але поруч гніву й розпачу поет ганьбив зрадництво й
Олєксандер Олесь
зневіру, попереджаючи голосом трибуна, що ворог може знову придушити Україну, "в залізо знову закують і поведуть на глум, на муки". І він пробує одночасно вдихнути віру в перемогу. Такі оптимістичні думки він висловив в поезії "Хай літають вітри":
Хай літають вітри, хай сміються громи, Ми не звернем з своєї дороги, Ми розіб'єм громи молодими грудьми, Грім заглушить пісні перемоги...
Та, нарешті, прийшов очікуваний 1917-ий рік. Московська тюрма народів розпалась. Україна проголосила самостійність, волю на власне національне й культурне життя. Тепер Олесь, що стільки років будив свій нарід, чекав волі, стає найбільшим співцем національного відродження України. Він пише низку поезій, повних радости й захоплення здобутою волею:
0 Боже, без меж милосердя твоє!
1 правда, о Боже, на світі ще є, Недарма нам снилась вона уночі, Не дарма ми гибли, до неї йдучи...
Один з характерних віршів цього періоду "Живи, Україно":
Живи, Україно, живи для краси, Дія сили, для правди, для волі!.. Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги, І руки не скрутять ворожі: Стоять твої вірні сини навкруги З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях І жити, і вмерти з тобою, І прапори рідні в кривавих боях Ніколи не вкрити ганьбою!
Олесь захоплений і тим, що відразу почала творитись українська армія, яка стане на оборону України. Цій події він присвячує теж оптимістичний вірш:
Українське військо, мов з могили встало, Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло, Розгорнуло прапор соняшно-блакитний, Прапор України! Рідний, заповітний!
Вільну Україну не скують кайдани, В обороні волі наше військо встане, Заревуть гармати, закричать шаблі, Не дадуть в наругу рідної землі.
Від дощу, від грому оживе руїна, Зацвіте квітками вільна Україна, Творчий дух народу із могили встане, І здивують всесвіт лицарі-титани.
Але поруч таких палких патріотичних поезій поет пише гострі й палкі рядки, спрямовані проти московського чер-ионого війська, що вже сунуло з півночі на Україну, бачив, як Москва провадила підривну роботу. Він бачить, що ті, які ще недавно називали себе нашими братами, обіцяли вошо кожному народові на самостійне існування при розвалі царської Росії, сьогодні кинули зброю проти України, яка проголосила самостійність, й запитує: "Невже від братньої руки впадуть підкошені квітки?"
У розпалі боротьби за самостійність поет з болем у серці щоразу бачить національну несвідомість нашого народу, приспану багатьма роками неволі, байдужість до закликів українського уряду, непошану до своїх політичних діячів. Ці мотиви він висловив у майстерній алегоричній поезії "Лебідь"
Та недовго Україна пишалась здобутою волею. Настали знову тяжкі дні боротьби проти большевицької навали, що сунула в Україну. У нерівній боротьбі наша держава впала. Український уряд, військо і численна інтелігенція виїхали на еміграцію. Олесь також виїхав як відпоручник українського посольства, до Будапешту. Пізніше переїхав до Відня, де разом з іншими організував Союз українських письменників та журналістів, ставши його головою. Також організував, з допомогою М. Грушевського, Український Вільний Університет, який пізніше було перенесено до Чехо-Словаччини.
Олесь тяжко переживає трагічний занепад Української Народньої Республіки й пише розпачливі поезії в цьому періоді:
В журбі я сонцю не радію, В сльозах не бачу я весни, В душі ношу єдину мрію, Одну її пещу, лелію, Вночі і вдень ... єдині сни: Це край мій.
Довідавшись про страшне свавілля над безборонним населенням України, що його чинили більшовики, Олесь з обуренням кидає рядки поезії:
Стріляйте, вішайте, катуйте, Пануйте в селах і містах, Стократ з собою федеруйте І розпинайте на хрестах.
Бо він вірив, що такі нелюдські вчинки ворога принесуть тому ж ворогові загибель:
Зерно, посіяне в негоду, Кривавим маком розцвіте, — 1 прийде воля для народу, І зійде сонце золоте.
Переїхавши до Подєбрад у 1924-му році, Олесь деякий час викладає в Подєбрадській Академії українську літературу, продовжуючи одночасно свою літературну діяльність, не втрачаючи надії на поворот у звільнену Україну. Він писав тоді, звертаючись до свого війська:
Ще переможними полками В свій край ви будете іти, І діти стрінуть вас квітками, О, мої лицарі, брати!
В тому періоді Олесь написав і низку суто ліричних поезій, сьред яких зустрічаємо такі, як "Прощай улюблена, прощай" або вірш "Диьлюсь на пройдену дорогу".
Ще в 1923-му році чисельна українська еміграція вшанувала 20-ту річницю творчости Олеся урочистим святом, де з привітанням виступив відомий літературознавець і професор Подсбрадської академії Леонід Білецький, а Відень на чолі з істориком Мих.