Слідами Миклухо-Маклая

Дмитро Чуб

Сторінка 6 з 15

Він був дуже балакучий, чудовий, промовець. Добре орієнтувався в усьому житті Нової Гвінеї. Але його менажер був молодий папуас, а дружина-папуаска працювала помічником свого чоловіка. Цей австралієць був головним керівником туристичних подорожів по Новій Гвінеї.

Коли надворі вже смеркло, приїхав Ґері і забрав нас усіх на якусь нову "показуху". Проїхавши кілометрів з чотири, автобус зупинився десь біля лісу. Спершу були густі кущі. Надворі було так темно, що мусили братися за руки й рухатися стежкою, по якій попереду йшов Ґері. Зупинившись біля якогось низького довгуватого хліва. Треба було добре згинатися, щоб зайти в низькі двері. Будівля мала з вісім метрів завдовжки і метрів чотири завширшки. На долівці, вкритій сміттям, нам прослали праворуч під стіною білувате простирадло чи ряднину, на якій ми посідали. В цій хатині, що була теж без вікон, блимали, стоячи на підлозі, два ліхтарики. Кілька старих папуасів та кілька дітей сиділи навпроти нас під стіною.

Двоє дітей — хлопчик і дівчина років 12-ти почали співати своїх народніх пісень, в яких було багато повторень. Дехто з старших допомагав їм. Спочатку вони соромились, часто сміялись, іноді навіть переривали свій спів сміхом. У приміщенні була задуха, недавно тут горів вогонь, бо з попелища, що було посередині, ще диміло. Дихати було важкувато, а пісні були тягучо-нудну-наті, хоч ці діти мали непогані голоси і, здавалось, непо-

ЧШЇ 49

гано виконували свої пісеньки. Та, мабуть, недаром і Миклуха-Маклай писав у своєму щоденникові, що вони "не співають, а виють". Але все ж цікаво було познайомитися і з "ародньою пісенною творчістю цього народу. Тим часом ситуацію погіршувало ще й те, що поблизу біля старого папуаса лежало двоє псів, які весь час чухались. Я боявся, що наберуся бліх. Щоб подихати свіжим повітрям, ми з Вакуленком вийшли надвір.

Незабаром поблизу загурчало авто, почувся дівочий та хлоп'ячий гомін, а ще за кілька хвилин з темряви виринуло кілька осіб молоді. їх, видно, чекали. Вони швидко зайшли всередину, дівчата щось поскидали з себе чи перевдяглися, бо коли ми зайшли назад, то побачили навпроти кількох дівчат, що1 сиділи лише в трав'яних спідничках з голими грудьми. Вони спершу сміялися, жартували між собою, а потім почали співати, гойдаючись з одного боку в другий. їхні красиві молодечі перса ледь погойдувалися від їхніх рухів. Це були вже дозрілі дівчата, а може й молоді жінки, що виконували свої народні пісні для туристів не вперше. Із змісту та тону пісень, які вони виконували разом з хлопцями, видно було, що там були і жартівливі, й побутові, і весільні. Одну пісню про кохання виконували, сівши попарно: проти кожної дівчини сів хлопець. Вони, спершу, мабуть, соромились, але після погукувань старших папуасів, кожна пара взялася за руки і, співаючи, гойдалася одно до одного так, що торкалася обличчями, ніби цілувалися. Більшість пісень також була дуже тягуча з багатьма повторами.

Цей концерт тривав з півтори години, і ми лише о дев'ятій, трохи стомлені повернулися до готелю.

Уранці 27-го липня ми вирушили своїм незмінним автобусом в нове турне. Виїжджаючи, бачили в місті цементшитові будиночки, деякі були на стовпах з водогінних рур, але це вже були пристійніші й культурніші

хати, а не такі допотопні житла, як були в гірських місцевостях.

На околиці міста зупинились біля базару, де метушилося з дві сотні чорношкірого папуаського населення. Відразу впало в око, що перед самим входом до базару, який був обнесений високим дротяним парканом, стояла жінка, а на голові в неї лежав, як здоровий оладок, широкий шмат свинячого сала разом з ногою, що стирчала набік. Вакуленко відразу цокнув своїм фотоапаратом. Цікаво й те, що жінка стояла й навіть не притримувала рукою того шматка. На базарі були пороблені над прилавками дахи, що прикривали від палкого сонця. Я купив собі авокадо, круглий, як велика помаранча, плід брунатного кольору, також трохи матерії та дитячу спідничку. Цей матеріял приваблював мене своєрідним кольором.

Небо й сьогодні було чисте, сонце вже набирало сили, хоч було ще по дев'ятій годині ранку. Набравши поблизу бензини, автобус ПОКОТИЕ далі по в'їждженій і досить широкій дорозі. Обабіч нас довгенько супроводила долина, і лише вдалині виднілися гори. Понад дорогою то тут, то там ми бачили кавові сади, чайні плянтації, кущики яких були низенькі з гоструватими густими листочками.

По дорозі зустріли багато людей, що кудись мандрували, але на полях їх було мало, а де й були, то майже самі жінки. Чимало з них були з дітьми на руках та з торбами за плечима. Впадало в очі, що —самі торби звисали аж до поперека, а поворозки від них проходили аж поверх чола. Це, мабуть, для того, щоб одночасно були вільні руки нести дітей. Але ще дивніше було спостерігати, що поруч часто порожньом ішли чоловіки, як якісь привілейовані особи.

Після чотиригодинної їзди, що досить стомила нас, ми приїхали в густу тінь заповідника Баер Рівер. Одержавши холодний обід, який був з нами на авті в спеціяльній скринці, поїли, а потім почали оглядати все навколо.

Солодка картопля на базарі в Міпдж. Фото П. В.

Поперше, навколо тут стояли густою зеленою стіною джунґлі. . . Раз-у-раз чути було знані з фільмів телебачення пронизливі крики різних птахів.

Спершу ми пішли до кліток чи заґратованих приміщень з різними птахами. Звернули на себе увагу над-шичайної краси райські птахи різних порід та кольорів. Ііільшість птахів боялись туристів, моталась з гілки на гілку так, що фотографам тяжко було взяти їх на плівку. Але одна райська пташина, що, здавалося, мала найкращі ніжні кольори з багатьма відтінками, сама сідала па гілочку біля самої сітки по другий бік, тріпотіла крильцями, поверталась то одним боком до фотографів, то другим, ніби сама хотіла, щоб вони увічнили її красу. Одночасно вона ніби щось казала нам своєю мовою: "ток-пік, ток-ток". Цю пташину я відразу пізнав — вона була на листівках у багатьох крамницях та кіосках.

Райський птах

В іншому місці ми побачили великого новогвінейського голуба (кравн піджен), що був завбільшки в курку, блакитного кольору, з короною на голові. Поблизу від нього в іншій клітці, мов чорні торбинки, висіли, тримаючись ногами за тонкі гілочки чи за дротяну стелю, летючі лисиці. Іноді вони розправляли свої крила, потягалися і знову згортали їх.

З другого боку у відповідних приміщеннях були пітони, гадюки, кілька порід кенґуру, що живуть на деревах. Одна з них дуже красива, з ясними смугами, що рівнобіжно йшли через усю рудувату спину від голови до хвоста.

Новоївінейський голуб, найбільший у світі

Цей заповідник, видно, був саме в стані дальшої розбудови. Кілька майстрів працювали, роблячи нові приміщення для тваринного світу їхньої 'країни.

На невисокому дереві, поблизу, я побачив здоровенного чорного папугу, що, стрибаючи з гілки на гілку, ніби доповнював пташиний світ заповідника. Я гукнув Пилипа Вакуленка. Папуга, з дьобам завбільшки за добрий Па пан, тим часом злетів з дерева на траву й ходив собі, нікого не боячись. Фотограф наблизився до нього, лагідно закликаючи:

— Камін, кокі, камін, кокі.. .

Але —Кокі" й не збирався тікати, і скоро опинився на пмікці нашого туриста.

Брондзова гадюка готова до нападу

— Він, мабуть, звик до людей тут, що не тікає, —— кажу я, підходячи і простягаючи до пташини руку.

— Не дуже простягайте руки, а то може відкусити вам шмат пальця. Ви бачите, які в нього не дзьоб, а цілі обценьки!

Побачивши поблизу простеньку альтанку з столом і дахом на чотирьох стовпах, де бавились два папуаські хлопчики, я попростував до них. Тут у холодку було краще, бо сьогодні було близько тридцяти ступнів тепла. Я витер хусткою спітніле обличчя, потім почав з ними розмову, давши їм по шоколядній цукерці. Дивлячись на непроглядну високу стіну джунґлів, що ховали в собі багато таємниць дикого життя, я запитав:

— Які ж звірі є в цих джунглях'

— О, там багато є різного, — відповів англійською мовою хлопчина

— А що саме?

— Великі давуни, кенгуру, що живуть на дереві, різні гадюки, вепри, опосуми, касуари ...

Плямистий кускус, подібний до австр. опосума. Споживач плодів лісу

Він назвав ще кілька якихось незнаних назов тварин, яких я не запам'ятав.

— І ви ходите по цих джунглях?

— Ходимо, тільки більше вдвох або втрьох або з батьками. Приносимо звідти дрова, банани, чи кокосові горіхи.

— А сам боїшся?

— Я не боюсь, — сказав худорлявий хлопчина з гарним виразом обличчя, — але батько забороняє, бо були колись випадки, що давун забрав дівчинку і її не знайшли. А минулого року бачили, як невеликого вепра схопив давун, обкрутивши. Почувши крик вепра наші люди прибігли, забили давуна, а вепра собі забрали та зарізали.

— А ви до школи ходите? — питаю далі.

— Ходимо.

— До якої кляси?

— Обидва до п'ятої.

— А скільки учнів у вашій школі? — Сто шістдесят два.

— А що ти робитемеш після закінчення школи? — питаю худорлявого.

— Піду до "гайскул".

— А потім?

— Хочу бути вчителем.

— Справді? А я теж учитель ! — сказав я.

— Ви вчитель? — здивувались вони. — А де ж ви вчите? Я їм розповів, звідки я приїхав і де працював та де працюю тепер. А мрії цього хлопчини мені сподобалися, і я записав його адресу, пообіцявши вислати йому якусь цікаву книжку англійською мовою. І я, повернувшись до Австралії, свою обіцянку виконав, виславши йому "Українські народні казки" в перекладі англійською мовою. Цього хлопчика-папуаса звуть Джії Кун-дакае.

Тепло попрощавшись із ними, я пішов шукати Ваку-ленка та інших наших туристів, боячись відбитися від групи. Знайшов їх поблизу заповідника з другого боку. Дехто з них сидів у холодку на траві, а більшість спостерігала за райськими птахами, що літали та стрибали вгорі по гілках на високих деревах. Звідти долинв їхній легенький писк.

За кілька метрів від нас густою стіною стояли непроглядні джунґлі. Я зайшов, щоб подивитися, як виглядають вони всередині. Правда, до середини треба довго йти та чи й безпечно, але скраю, коли я зайшов, то бачив вузеньку стежку в глиб гущавини. Поруч дерев із землі тяглося догори безліч різних кущів, бур'яну, рослин-ности. Якась тонка витка лоза обвивала спіраллю більші дерева. Той фікус, що в нас росте, як квітка, що прикрашує хати, тут близько двох метрів завтовшки.

1 2 3 4 5 6 7