Боже, сніг іде; як я радий йому, справді радий цьому ранньому снігові, що йде жовтневої ночі, вибілюючи порожній город, пролітаючи навскоси у світлі електричної лампи на ґанку; сніг нічний, сніг, як останній і єдино можливий порятунок від безумства, депресії і занепаду. Така тиша панує у хаті. Тільки гуде полум'я у грубці, тільки вітер зривається, кидаючи у вікно пригорщі нових сніжинок, тільки годинник цокає. Іде сніг, і час іде. Дочекався таки. Звісно, до ранку він, мабуть, розтане. Але це нічого не міняє. Головне те, що можна написати сторінку до щоденника у той час, коли йде сніг. "Упродовж снігопаду" — як назвав свою книжку Ігор Римарук. Це наш сніг іде. Вони безвладні перед снігом, вони безпомічні перед ним, вони нічого не зможуть зробити, щоб перешкодити снігові. Вони не зможуть заарештувати його, відправити на допит, примусити працювати. Вони не зможуть переконати його, заґітувати, обдурити. Він — сніг, всевладний, вічний, чистий, сніг-у-собі. Він однаково падає на голови праведних і нечестивих, він приходить і відходить тоді, коли йому цього заманеться. Він — це тиша і сяйво серед ночі, він — це любов ("Ty jesteś śniegiem, со bieli szczyty kontemplacji і lagodzi żary zmyslowości". F. de Osuna), він — посланець Божий, так довго, з такою тугою очікуваний. Він падає на матіївські ліси; він падає у холодні темнозелені води Сейму; він падає на бані батуринської церкви, на колони палацу Розумовського, на мою маленьку хатинку. Тільки сніг порятує мене. Тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилав Бог сюди, щоб остудити мої пекучі рани, щоб очистити його чистотою мій бруд, щоб надати форму свідомости, як надав Він її кожній окремій сніжинці. Христос — це сніг, який приходить серед ночі. І так пливемо ми в сніговій завірюсі, повертаючись назавжди до небесної своєї батьківщини.
23 жовтня
Потужний вітер торгає сухим листям і сміттям, пливуть хмари, мало не торкаючись антен на дахах, і голі каштанові віти та велетенські калюжі нагадують про березень, про передчуття й інтуїції; деяким із них судилося справдитись, інші ж виявляться минущими ілюзіями, обманом почуттів, марнотою. Тільки те, що справдилося, не є марнотою. Те, що здійснилося, проявилось, увиразнилося… А сніг, про який я писав на попередній сторінці, розтав наступного ж дня. Сиджу у Бахмачі, в батьковому кабінеті, пишу. Ось уже п'ятий день я тут. Гортаю "Всесвіт", бавлюся з малим Сашком, дивлюся інформаційні передачі. Пишу ці риторичні фрази, шукаючи зосередження. І полум'яніє горобина під вікном, і шумить на буйному вітрі тополя, і закінчується жовтень, дуже швидкий, дуже важкий, один з найважчих місяців цього року. Втік із Матіївки, втомившись переборювати постійну сонливість і неприкаяність, самотність і відсутність праці. Втім, чи праці? Над чим я працюю? Я не працюю, я є. Часом це "є" важке, часом — легке, проте воно — не праця, не обов'язок; воно — незадоволена потреба бути, нереалізована можливість бути, бути зараз, тепер (О. Пас), вже, бути тут-і-тепер, а не десь-і-потім. Що таке "бути" у моєму розумінні і чим воно відрізняється від "є"? Тим, що "бути" — це осмислене "є", а існування — "є" неосмислене, Осмисленість думок, слів і вчинків, осмислення довколишности, наявність ладу і гармонії, відвойованих у внутрішнього тісного хаосу, темної порожнечі, — задля внутрішнього просторого простору, сповненого ясним і чистим світлом.
Буття як присутність і наявність, наочність, а не навпаки; чому? Чому, адже я все одно є? Що означає осмислення, чого саме воно вимагає від мене? Зосереджености духу. І просто: духу, бо присутність і наявність його — це вже зосередженість. Зосередженість, "увага" Сімони Вайль — це не передумова й не засновок, а вже наявний вияв присутности духу, зримість його й очевидність. "Все, що видиме, — мертве" (Г. Чубай). Осердя. При-сутність. На-явність. Явна сутність. Суттєва явність, смислом наповнена яв, реалізований, зримий акт. Буттєвий і духовний акт. Видобута іскра, вирощений хліб, збудована хата, написана сторінка. Буттєвий акт, а не робота. Чому не робота? Тому, що буттєвий духовний акт — вияв свободи, можливо, надмір, надлишок свободи, перехлюпування її через край, спонтанність. Невимушеність, безумовність, обезумовленість. Організована спонтанність — чи це можливо, чи це дієво — маю на увазі ритуал — видимий ритуал як організація, свідома, життєво необхідна організація свободи або, точніше, викликання свободи, заклинання дощу, магія. Саме під цим оглядом я писав "Воскресіння чаю", статтю про ДАК. Але писав про це так, як воно мало би бути, а не є тут-і-тепер. Неусвідомлена нещирість, велетенські кредити. Жоден з нас, а я в першу чергу, не осягнув уміння ритуалу, достатньої покори перед ритуалом і довіри до нього та до себе. Адже ритуал — це обов'язково освячена дія, дія, яку неможливо не виконувати; це певна послідовність, щоразу одне й те саме задля досягнення одного й того самого — тотожности. Тотожність собі, тотожність оцьому Тут і оцьому Тепер, тотожність свободі. Але все це треба виконувати, цього треба досягати в дійсності, а не моделювати в теоретичних міркуваннях, хоч би якими цікавими й багатообіцяючими вони були. Отже — робота? Чи акт свободовиявлення? Для того, щоб виявляти щось, треба його мати, і мати з надлишком. Проте свободу неможливо мати, її можна тільки бути. Знову одне й те ж саме (тотожність).
Для того, щоб бути вільним, треба бути собою сповна; для того, щоб бути собою сповна, треба бути вільним. Замкнене коло. Тотожність. І в першому, і в другому випадку насамперед треба бути, що ми вже маємо, бо ми є. Такі умови можливости ("для того, щоб… якщо, то…"), такі замкнені кола випливають з уже-існуючої ситуації, наперед-заданої тим, що ми вже є. Наша свідомість-мова заведена на зациклювання; вона тяжіє до циклічности, тому що вона постала в циклічному світі і є ним. Лише ця циклічність природного універсуму — єдиний видимий лад; але вся справа в тому, що дух і розум не є природними. Зациклювання розуму засобами мови — це не лад і не гармонія, а щось на кшталт обтяжливих наслідків першородного гріха. Циклічність — це зумовленість причинами й наслідками. Свобода — нециклічна й незакономірна. Свобода — неприродна. Тіло прагне циклічности й закономірности, дух прагне свободи і спонтанности. Чому дух прагне свободи? Тому, що він — вияв свободи; він прагне бути, бути вічно, а оскільки лише свобода породжує його, тож і прагне він тільки її — передовсім.
26 листопада
Довго не міг учора заснути. Згадував день свого хрещення — сніг, що тане, хмари, знаки хреста на чолі, грудях, руках і ногах, які проставив старенький священик із білою бородою у своїй хаті, де тихо і спокійно пахло ладаном та воском, де лежали такі таємничі і привабливі фоліанти; як повертався від нього, почуваючи якусь ніяковість перед людьми — мені здавалося, що всі бачать ті знаки хреста і через це звертають на мене увагу. А ще той настрій упевнености в собі, сумирности і безстрашности суміш, а ще ті хмари, повні весняних дощів і квітів. Мов уперше в житті, читав Євангеліє, яке взяв у Марії Хрисантіївни, матері моєї хрещеної, — кишенькове дореволюційне видання, дуже дрібний шрифт і, знову ж таки, запах тієї книги — віск і ладан, запах чужого житла і чужої долі, і весна, така рання, березнева, юна-юна, ще майже дитина.
А потім — Таня і Кирилівська церква, врубелівська Мадонна з немовлям, вузенькі й круті сходи на хори і музика Березовського; а потім — Таня і Лавра, вузесенький серпик місяця в руїнах собору, липень, вишита сорочка і довга й запашна дівоча коса, яку розплітав; а потім — Еклезіаст і опале жовтогаряче листя на сліпучо-чорній землі; а ще потім — проводи в армію, і хрестик, який я загубив у автобусі, що привіз нас до Чернігова на призовний пункт. І два роки пекла. І повернення, і катедральний собор у Львові, у якому стояв разом із Галею, дивлячись на золоті окуляри ксьондза, слухаючи вперше у житті живий орган, який згодом, через шість років, озветься до мене пізно ввечері з-за зачинених дверей Маріяцького костелу в Кракові, у травні, серед буйної зелені, під тихий плюскіт водограю.
І все це тут, у мені, вічноминуле, вічнонезнищенне. Чому ж я зупинився і так страшно розгубився? Адже треба йти далі і далі, до вічного Собору, до вічного неба над ним, адже все ще тільки розпочинається, невже не зрозуміло?
9 грудня
Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла "Сповідь" Авґустина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог — живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце "тепер". Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова — у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий і окремий простір Царства Божого; Авґустин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії.
Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури — все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, — не більше й не менше. Треба бути глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі — потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це — основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.
Відсутність очевидної українськости і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося або видаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом. Хоча ця неможливість здається незначною, коли приїздиш до справді чужої країни — Росії або Англії. Україна здається барвистою ковдрою з безлічі клаптиків: Галичина, Правобережжя, Лівобережжя, Південь. Невже не існує чогось єдиного для нас усіх? Мова? Вироджена, занедбана, якою ми нічого не вміємо сказати. Віра? Але російська церква повсюди. Економіка? Але вона державна. Суцільні парадокси й абсурди. І все одно я — українець. Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ — вигадану Україну і вигаданий народ.