Проте найзмістовнішою "родзинкою" російського блоку є вже згадувана стаття ""Срібний вік"…", яка містить вдумливі спостереження над панорамно відтвореним "петербурзьким текстом" 1890–1913 років. Прилучаючи нас до живих джерел бароко та "срібного віку", Вадим Скуратівський не дозволяє, таким чином, остаточно занепасти традиції "говорити про найголовніше", "вправляючи" той час, котрий "is out", у тяглу течію культурницького анамнезису й дискурсу.
2.
Правду кажучи, вже перший розділ книги Івана Дзюби "Між культурою і політикою" (Київ: Сфера, 1998) читається зі змішаним почуттям чи то жалю, чи то незбагненної провини, хоча здавалося б, адміністративні прожекти та директиви на тему "як нам облаштувати культуру" мало сприяють усіляким там емотивним і ліричним спазмам. У чому ж річ? Насамперед, мабуть, у самій назві "Між культурою і політикою", яка з іронічною точністю передає хронотоп даного збірника, або ж анахронічність і атопічність коливань між різноманітними опозиціями: між "західним" і "східним" напрямами культурного обміну; між "гуманізацією культурної діяльності як самоцінної" — і "поєднання центрального координування"; між демонополізацією та роздержавленням індустрії культури — і, одночасно, забезпеченням адекватної державної підтримки тощо.
Звичайно, не можна забувати про той час або, радше, межичасся, коли писалися ці тексти (переважно 1990-92 роки), про функціональне призначення жанру доповіді, про авторитет ідеолога "шістдесятників", який треба було підтверджувати за нових історичних обставин, про посаду міністра культури, яку тоді обіймав автор і яка "обіймала" його, наказуючи створювати концепції, про велику кількість інших речей, про які, поміж тим, бажано було б забувати, зустрічаючись із реальністю тексту. Але, позаяк ці речі вже втрутилися до запропонованих у збірнику статей, то не слід забувати і про інше: державні спроби "концепційно" розвивати живу культуру з її власними, важкопростежуваними ритмами росту, квітування, занепаду тощо, спроби керувати й володіти нею або будуть відторгнуті культурою, або ж виявляться згубними. Можна було б навести не один і не два факти на підтвердження цієї тези, що її сформулювати численні представники самосвідомості європейської культури XX століття — проте кому потрібні такі факти, коли маєш справу не з діалогічними культурфілософськими роздумами, а з мало не магічним викликанням "наукової концепції культури"? Ідею інструментального керування культурою імпліцитно містить уже саме поняття "концепції розвитку"; відтак, маємо суцільну нерозрізненність, бо, з одного боку, Дзюба перераховує біди "штучно інспірованої" державної культури (уніфікація, диктат планів, таке загадкове на наш погляд явище як "субординація творчих чинників" тощо), слушно резюмуючи цю нудну літанію: "це і є наш нинішній культурний стиль, який усім нам сприкрився, але з якого ми не можемо вимкнутися"; з іншого боку, "культура ніде не існує без державної підтримки", отож, усі ці непереливки зникнуть тоді, коли ця підтримка нарешті з'явиться, а вона з'явиться щойно тоді, коли буде створена "наукова концепція культури"; а вона не може створитися без державної підтримки; рух по цьому колу стає дедалі одноманітнішим.
Та й яку, власне, культуру має на увазі шановний автор? Адже сьогодні існує стільки культур, кожна з них є настільки складною і розгалуженою структурою, вони настільки неспіввимірні між собою, що про якусь єдину культуру, а тим більше синтез, чи концепцію "розвитку" бодай у межах однієї дисципліни ні говорити, ні мріяти не випадає (хіба лиш ностальгійно згадувати, а ще краще — вивчати — середньовіччя або бароко, які, втім, також були відкритими й диференційованими системами). Сума "реґульованих соціокультурних процесів та взаємодій, пов'язаних із творенням, зберіганням, розповсюдженням культурних цінностей, їх сприйняттям, а також із організацією дозвілля", — саме так туманно означує "предмет" культурної політики Дзюба, — ця сума аж ніяк не складає єдності, так само, евентуальна "цілісність національної культури" не є якимось самоочевидним "благом", що вже не потребує обґрунтувань. Втім, вимагати культурологічних і філософських рефлексій від доповіді на міністерській нараді — це занадто; але така вимога стає першоумовою тоді, коли "ми", тобто ті, хто, за анотацією, "прагне осмислити образ сучасної України", зустрічаємося з текстом, тим більше — з текстом інтелектуала, наперед віддаючи перевагу в цій зустрічі ratio, а не oratio, свободі вибору (в тому числі й вибору цінностей), а не реґуляції та "організації".
До речі, набір стилістичних особливостей автора, майже без змін демонстрований у кожній статті згадуваного збірника, міг би стати чудовим емпіричним матеріалом для фахівців структурного психоаналізу. Не виключено, що один із них відчитав би ці нескінченні нанизувані переліки загальновідомих фактів, які легко знайти в будь-якій радянській енциклопедії ("інтенсивні торговельні зв'язки з країнами Середземномор'я, Передньої Азії, Кавказу і Закавказзя, Середньої і Західної Європи, з балтійськими і дунайськими країнами"… "прядиво, вовна, збіжжя, селітра, поташ, скляні, текстильні й металеві вироби"… "пауперизована частина робітництва, селянства, ремісництва і міщанства, інтеліґенції; інтернаціонал-революціонери з національних меншостей — плюс альтруїстичні, честолюбні або авантюрні особистості з "благополучних" класів тощо"…) як зразки порожньої мови, так само, як і нездорову синонімічну пристрасть, що вибудовує цілі колони "клонів" ("спотворений простір", "псевдопростір", "антипростір" — с.44), і неусвідомлені каламбури, свідчення того, що автор не чує себе ("Заперечуючи класове розшарування і класову боротьбу в суспільстві (…) мусили б заперечити всю українську класичну літературу"; підкреслення наше. — K.M.) або "мало усвідомлені багато які цінності". Порожня мова є наслідком того, що автор не чує власної самості, потрапивши у розрив "між" символічним порядком підсвідомого і "мало усвідомленими багато якими" раціоналізаціями; останні ж можна витрактувати як результат психологічного захисту від внутрішньоособистого конфлікту, запущеного в дію психологічною травмою. Всі ці перерахунки, вже не риторично — ритуально повторюване "згадаймо" (с.40), синонімічні ряди та інші заворожливі речі — не що інше, як намагання ухилитися від вибору, який один може пов'язати екзистенцію з тим, що колись називалося "долею", з усіма її конфліктами й травмами. Це ухиляння й витіснення, це постійне зволікання — "воркування" мови породжують, окрім притуплення читацької уваги, характерний, упізнаваний топос стилю Дзюби, котрий умовно можна назвати coincidentia oppositorum. За приклад можна взяти врівноважувальне напучування "Про "демократичний" нігілізм", компаративістську статтю "Тарас Шевченко і Віктор Гюґо", численні усправедливлення та примирення, збіги й уподібнення між тими або тими письменниками, найчастіше обґрунтовувані риторичним закликом до об'єктивнішого аналізу, вбачанням однакової вразливості або такого істотного збігу обставин, що в поезії Шевченка, як і в Гюґо, зустрічаються біблеїзми. А ось зразок такого "затирання" висловленої було тези в межах одного речення, де ключова роль у синхронізації різноплощинних явищ належить слову "водночас": "(…) потоки ж між національними периферіями пролягали переважно через Москву і там дозувалися (хоч водночас не можна недооцінювати величезної роботи російських перекладачів і дослідників)". Стилістичний аналіз дозволяє побачити ще один із механізмів витіснення: ідентифікацію з дискурсом влади у вигляді інтеріоризованих форм "владної" мовної поведінки (починаючи від імперативних "згадаймо", "мусимо", "повинні", "не повинні" тощо), 3 виділеними жирним шрифтом рубрикаціями та порядковими номерами біля викладених "телеграфним" стилем головних напрямків реформування культурної сфери. Ще один симптом невротичного уникання власного вибору вимови — підміна її неможливою кількістю гігантичних цитат, чужих голосів: "Замість післямови — без коментарів" — і дев'ять сторінок цитат поспіль (с.356–364). Істотним у даному разі є те, що "говорить" форма, а не власне виклад. Невротичність описаного стилістичного "сюжету" стає зрозумілою завдяки його повторюваності і загальновідомості тих чи тих тверджень, яка нагадує історію з одним пацієнтом, котрий, щоб переконати лікаря у своєму душевному здоров'ї, щодня приходив до нього в кабінет і казав: "Лікарю, земля кругла".
Вислухавши звіт нашого уявного Лакана, ми можемо й не погодитися з ним або навіть обуритися. Але річ не в нашій згоді, а в тому, про що віднедавна ведеться мова і на сторінках "Критики": в дисфункціональності й анахронічності дискурсу гуманістики, сформованого за радянських часів, власне мішанки дискурсів, публіцистичних та розмовних жанрів і обмеженої компетентності (а отже й відповідальності). Проте, читаючи книгу Івана Дзюби далі, майже мимоволі потрапляєш під своєрідний чар інтелігентської бесіди 60-70-х років, слід підкреслити — бесіди в широкому потрактуванні, з усіма цими майже вимерлими на сьогодні листуваннями, чаюваннями, гостюваннями, що несли в собі здатність до розмови — а не наукового дослідження. Під впливом цього ірраціонального чару розмови, котра сама не відає, до чого вона прийде, починаєш сприймати вищезгадані огріхи й дисонанси повторення, "урівноваження", публіцистичності, "державності" тощо не як чесноти, звичайно, але як неминучу топіку вже призабутого феномена дисидентства, яке частіше виникало внаслідок споглядання довколишньої дійсності, інтроспекції, а не "концепції" і, зрештою, внаслідок тієї ж таки розмови — з її непоінформованістю (бо ж "залізна завіса" і спецсхови, і моторошна ностальгія за сучасністю, й танталові муки інтелектуального голоду за духовною модерністю й актуальністю, яка перебуває в плинному часі десь "там" і про яку довідуєшся "у нашій незабутній "Правде", тодішньому основному джерелі інформації про світ"). Незбагненний, неприйнятний для позбавлених тогочасного пекельного досвіду чар розмови, з її мало не мазохістичним вдивлянням у схему лабіринтів марксистсько-ленінської схоластики або соцреалізму ("він був навіть певним кроком до "лібералізації", …в ньому була поступка літературі в бік стильової (а почасти і світоглядної) еклектики, принаймні формальне визнання відносної самоцінності літературно-мистецької сфери"), сумні іграшки поневоленого розуму, разом з фамільярно зниженим, а отже, не таким уже й страшним "несамовитим Віссаріоновичем", міф про якого — такий же емблематичний складник антуражу, й нове число "Всесвіту" на столі, й вічна осінь за вікном, і вбита Алла, й засланий Василь, і небезпідставний страх підслуховування або провокації, безліч інших страхів та цінностей, відомих лише духові розмови, лише колоніальних інтеліґентів, лише в епоху тотальної загроженості, після якої, звичайно, недоречним було би сподіватися від них особливої інтелектуальної жвавості, оригінальності та компетентності.