Цей, колись заборонений, а тепер уже класичний текст російської літератури, свого часу був культовим саме в тому місті, і в тому середовищі, де Андрухович відточував свою майстерність…" (Олексій Толочко, "Москва-Пост-Волинський" — "Критика", 1997, 4.2). Імперія боїться деміфологізації, тим часом автор відтворює анахронічний сьогодні міф про патологічну радянську свідомість, безсилу розшифрувати знаки присутності Влади. Треба вміти розповідати анекдоти — і жахливі історії теж.
Коли душу Андруховича приведуть на Страшний Суд (нехай це станеться якомога пізніше), то інкримінуватимуть йому не порушення котроїсь із десяти заповідей, а порушення заповідей прозового дискурсу. "Роман не будується за тими ж принципами, що й вірш; використання фантазмів у поезії трактується як виключно поезії властиве перетворення дійсності свідомості; аналогічне застосуванні фантазмів у прозі (привид десантника Руслана, промова в пивному барі тощо) потребує обережності, ощадності і обґрунтування; назвавшись постмодерністом, ти експлуатував інструментарій "химерного роману" на повному серйозі, пишучи на "хибив-трафив", куди вивезе; йди за це до пекла, книгогризе", — так скаже янгол-каґебіст "Сашко", який у тутешньому житті спеціалізувався на вивченні біографії і творчості Андруховича, — чи то пак, Отто фон Ефа.
Безумовно, можна послати до дідька і самого янгола, нездатного, до речі, відрізнити чорний гумор від сірого; тим більше, що існують такі воістину святі й недоторканні речі, як авторська воля і того ж таки автора свобода. Існує практично безмежна кількість можливостей письма, і "Московіада" — одна-єдина крапля в океані таких можливостей. Одначе, коли думаєш про виконання, то кількість суто інструментальних прийомів катастрофічно зменшується — для конкретного автора існує тільки той інструментарій, яким він досконало володіє. По тому йдуть "теми"; якщо скористатися критеріями безпосередньої авторської зацікавленості й компетенції та культурною підготованістю читацького сприйняття, то кількість їхня не перевищить десятка. Чим місткішою є система ("фраза" — "синтагма" — "парадигма" — "тема" — "текст") — тим більше вона тяжіє до цілковитої структурованості й уже осмисленого буття як системи довершеної, Влади, тотальності ("Божественна комедія" Данте). Кожна створена система прагне самодостатності (самозабезпечення), "нікомуненалежності", свободи від творця — і свободи творця, — тобто все більше її інтенцій дедалі частіше спрямовуються або назовні — з метою захопити, освоїти-перетворити, систематизувати довколишній часопростір (система екстравертна), або всередину самої себе (система інтроверта), й тоді система прагне освоїти — перетворити — саму себе, відчужившись у такий спосіб від творця (Батька), який є її прообразом, ідеєю, архетипом. Чудову ілюстрацію такої спроби перетнути ненависну пуповину ми зустрічаємо на останніх сторінках "Московіади", коли Отто фон Ф. упритул розстрілює манекенів "батьків народу", а останню кулю випускає собі в голову, — символізуючи тим самим убивство не менш владолюбного, ніж "Ленін", Автора. Недо-герой виривається на поверхню аморфної авторської свідомості — і перетворюється на героя. Але в цьому іміджі він нецікавий для автора, котрий залишається тим і таким самим, — закомплексованим соціумом (і не тільки), загіпнотизованим сприятливою кон'юнктурою; Андрухович розминається з реальністю власного твору, яка щойно вилущилася на двох останніх сторінках — і "Москвіада" закінчується; можна додати навздогін, що Оттові вдалося те, що не вдалося його авторові.
Кілька слів про неусвідомлену брехливість недо-героя. З одного боку, він залишає Україну, спонукуваний "гіркотою становища": "Покинутий і зраджений майже всіма, крім кількох малоцікавих побратимів по буху, я вибрав нарешті втечу до Москви". Але опинившись в епіцентрі реакційного путчу (те, що путч уявний, тут не є суттєвим), Отто фон Ф. уболіває: "Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої літери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців…". Яких "хлопців" збирається попередити Отто — байдужих йому сусідів по гуртожитку? Малоцікавих друзів-алкоголіків? Автор, заморочений власною "жахливою пишномовністю" й багатослів'ям, не зауважує елементарних розривів акціонального коду, а, зауваживши, абияк з'єднує його з іншими кодами, непридатними для цього, створює сумнівні, м'яко кажучи, опозиції (наприклад, "Москва—Київ" у парадигмі Совдепїї), керуючись при цьому напередзаданими політичною кон'юнктурою настановами. Дилетантські уявлення про когерентність і структуру твору, печерна соцреалістична зацикленість у соціальному, непереборна потреба писати (те, що Барт називав "недиференційованою оральністю")… Ліпше б той Отто залишився поетом. Або коректором. Чи, бодай, хронічним алкоголіком.
Один день Отто Вільгельмовича з усіма його покійниками, турами, пияками, каналізаціями тощо видається нам знічев'я, зате поспіхом відтарабаненою байкою про ніщо. Авторові нема чого розповісти "біля багаття" (за висловом Мірчі Еліаде). Але існує потреба писати, зумовлена тими чи іншими позалітературними чинниками, іншими потребами, іншими різновидами письма. "Врешті-решт можна сказати, що ви написали свій текст без жодної насолоди дія себе; ваш текст з усім своїм белькотінням по суті своїй запишається фригідним, як і кожна потреба, — доти, доки в ньому не виникне бажання, невроз" (Ролан Барт, "Задоволення від тексту").
Можна відзначити про себе блискучі імена персонажів, назви міст (Марфа Сукіна, Мочегонськ, Красножопськ тощо), пригадати найближчі в часі літературні паралелі — "Ласкаво просимо в Щуроград" Юрія Винничука, "Компроміс" Галини Пагутяк (зокрема, запозичені з "Компромісу" конференц-зал, щури, аґент Артур, нічна рада мають означити постмодерну гру з текстами попередників) або "У пащу Дракона" Валерія Шевчука; можна зауважити разючу — й не тільки інтонаційну — подібність Отто фон Ф. із Жаном-Батистом Кламансом ("Падіння" Альбера Камю), — з тією лиш різницею, що суддя на покаянні усвідомлює глибину того, що колись називалося "духовним падінням", а слухач Вищих літературних курсів і не підозрює про неї. Можна побачити кілька спалахів розкішного, направду "андруховичівського" гумору, який не належить повсякденній свідомості совдепівського обивателя і не випливає з "прожекторного" способу письма "під Вольтера"; але все інше — страхи цього обивателя, мрії, фантазми, а насамперед — мовлення, — викликають просто-таки надмір безпросвітної нудьги і невдоволення твором.