Буття, притамоване в байдужості позакольорового незримого меону, приходить до тями, пам'яті (або, за Оксаною Забужко, опритомнює). Неочевидне прагне стати зримим, приховане — знайденим; цілком можливо, що це всього-на-всього любовна гра між протилежностями (хоча протилежність між не-очевидним і зримим видається нам Доволі сумнівною); не виключено також, що це навіть любовна гра.
Звісно, говорячи про протилежності, ми пам'ятаємо, що йдеться про одну з мовних конвенцій; насправді ж вода і вогонь, чоловіче й жіноче, верх і низ тощо не протистоять і не проти-лежать одне одному, само-існуючи в рівності (яка зовсім не означає однаковості) своїх значень для байдужості буття; якщо бути точними, вони не суперечать одне одному, а навпаки, притягуються, як притягуються різнойменні сили; різні, але рівні. У площині свідомості це ряд нікомуненалежннх феноменів (в Юнґових термінах — архетипів), організований пам'яттю. Слід зазначити, що, на нашу думку, забування — один із цих феноменів, а не функція свідомості.
Кому з нас не доводилося читати про дослід зі щурами та "клавішею насолоди": вживлений електрод приносить шалену втіху щурові, який натискає на клавішу; тварина безперестану тарабанить по тій клавіші, до повного виснаження і смерті. Спостерігаючи за людством та деякими з його винаходів, особливо ж передруковуючи текст або набираючи його на комп'ютері, мимохіть схиляєшся до певних аналогій — це само-забутнє натискання на клавіші, ці галактики блоків чужої пам'яті-інформації, це відчуження від єдино потрібного існуванню (цьому, конкретному, яке натискає на клавіші, передруковуючи, пере-глядаючи, пере-читуючи, від-творюючи) досвіду неінформативного у загальноприйнятому розумінні зоряного неба; замість співу або безпосереднього споглядання людина виготовляє все більше карт, які необхідно відчитувати. Війна поміж знаком та образом керує часом світу, в якому нам випало народитися. Витіснений у сферу "нічної свідомості" з усіма її сновидіннями, фантазмами, мареннями тощо образ удається до методів партизанської війни, диференціюючи, а згодом повністю розщеплюючи спантеличену й перевантажену замінниками достовірного знання пам'ять, уражену метастазами однієї з власних функцій. Організм пам'яті, в якому атрофувалася потреба образу забування, завдяки протезам касет, компакт-дисків тощо втрачає незайву за умов нашого існування можливість реґенерації або ж актуалізації першого часу "основ нашого буття". Кажучи спрощено: жити далі можна тільки втрачаючи й забуваючи.
Втім, можна зрозуміти і прагнення людини постійно бути притомною, при пам'яті, оскільки пам'ять — одна з необхідних передумов розуміння, а розуміння — одна з умов способу бути людиною; тож у прагненні зберігати й розвивати самість людини в людині нема нічого злочинного. Кримінал полягає радше у підозрілому походженні людини, позаяк уся її історія — це історія внаслідок, а не заради чогось, що повністю простежується як на долі окремої особи, так і на долі окремих культур та людства в цілому. Людина хоче бути всевідаючою, всюдисущою, всемогутньою, безсмертною, одним словом — існувати, а не пере-бувати, тому що таким є Бог. Але людина не є Богом. І тому Ісус Христос має право сказати: "Я знаю, звідкіль я прийшов і куди йду; ви ж не знаєте, звідкіля приходжу і куди йду" (Ів. 8, 14). Людина не має такого знання не тільки про Христа, але й про саму себе; якраз із цим останнім незнанням вона й не може погодитися. Цілком очевидно, що протягом шести тисячоліть більшої або меншої притомності людину дедалі більше не влаштовує її власне пере-бування тут як людини, половинчастої та недостатньої істоти. З цієї невлаштованості постали релігія і техніка, а після теперішньої кризи з неї ж таки постануть явища, про які ми сьогодні можемо тільки здогадуватися. Буття людиною — це невичерпне джерело імпульсів до того, щоб нарешті не бути нею (або, як стверджують деякі з драконових голів, щоб бути нею сповна).