Хлюпаючи, ширшає смужка між нами і все дальшим берегом; журавлі летять мовчки, як намальовані, свіжо пахне вода.
Це треба говорити поволі: "І сіється життя крізь пальці, мов зерно, у чорну всепрощаючу планету Бога; бо ж Він теж живе тут; ще б трохи отакого часу золотого в людському тілі, дарма, що в ньому я Тебе не осягну".
Але перевізник хитає головою. "Вродило все", — говорить він і цигарковий дим летить над рікою, а потім заплутується у червоних верхівках верболозу, які де-не-де стримлять із Сейму. За кожним помахом весла ближчає Матіївка, ближчає вечір; уже чую, як повертається череда, як тихенько подзвонюючи, вищає зоря; ось ми пропливаємо повз самотню стару вербу, її волохаті квіти вологі і останні бджоли збираються з силами, щоб перелетіти води.
І нічого не страшно.
Ось уже й берег, дві жінки, Марта й Марія, чекають перевозу. Шукаю в кишені мідяки, приготовлені ще з Батурина, простягаю їх перевізникові. Він замислено дивиться на гроші, а тоді на мене. Металеві кружальця пересипаються в мозолясту долоню. "На тому березі вип'ю пива за твій святий супокій", — каже перевізник. Я стрибаю на мокрий пісок, а жінки всідаються в човні і ось уже немає нікого, тільки тиша, тільки зоря — одна, і друга…
Усе вродило, нічого не страшно.
До мене підходить хлопчик, обома руками тримаючи високу тонку свічку.
— Добрий вечір, — вітається він.
— Вечір, — відказую.
— У вас є сірники? Мені треба запалити свічку.
Сірники в мене є. Свічка спалахує золотим, як вербова квітка, вогником. Теплий легіт обережно погойдує його, наші тіні у такт похитуються на хвилях.
— А тепер ідіть за мною, — каже хлопчик, — я вас проведу. Тут уже недалечко.
І тоді вперше за весь вечір у переповненому зорями небі озиваються журавлі.
II
Електричка поволі котиться між засніжених лугів. Поклавши під голову "Осінь Середньовіччя" Гейзінґи, лежу на лаві, мріючи про те, як добре і чисто заживу після повернення. Повний місяць угорі затягнений світлою габою.
І вже нема неприязні, і вже зникають недовіра та нехіть, поступаючись місцем великому бажанню: здобути спокій, кожною ціною, не спокій посмертної маски на зношених рисах, а мудру сумирність живого обличчя.
Пора вже вчитися мудрості, годі нищити тіло, досить зраджувати душу. Це ж вона, моя душа, проказує такі слова опівночі, під перестук коліс, душа змучена і злякана, як земля; ти зраджував, а вона залишалася вірною; ти голосно брехав, а вона пошепки казала правду; ти грішив, а вона спокутувала.
Давно це почалося, довго так тривало.
Розсуваються двері, до вагону заходить хлопчик, тримаючи незапалену свічку.
— У вас є сірники?
Я підводжуся з лави, обмацую кишені. Сірників нема.
— Спитай іще в когось, — раджу.
Порожній вагон потопає у місячному сяйві.
— Мені треба було у вас, — неголосно відповідає хлопчик і виходить.
А я залишаюся.
III
Треба тихесенько прочинити дерев'яні двері, обережно зазирнути всередину. Стіл. Лава. Ікони. Рушники. Піч. Так ось вона яка, моя нова хата. Свіжа долівка, притрушена татарським зіллям, за столом сидять два діди.
Це мої діди.
Так ось вони які, мої діди.
Свічка капає на пальці, пече. Гойдаються вишиті рушники на стінах, у такт похитуються тіні дідів і тільки ікони нерухомі.
— Насилу добрався? — питає один з дідів, підводячись назустріч.
— Ну, здоров, — обіймає мене.
Сейм десь недалечко, — у прочинені двері долинає шум його темних хвиль, запах торішніх водоростей. Я озираюся на небо і не впізнаю жодного з сузір'їв; дуже близько, можна рукою доторкнутися, світиться зелена зоря, велетенська куля.
— То Земля, — каже дід. — Зачиняй двері, щось воно холодком потягує.
Вечеря вже на столі.
Скоро усі посходяться.
Кінець дев'ятого концерту
Кóда
У небі спалахи дерев; за небом сяєво фавору зірок. На зелений світ, живий, тьохкаючий — бренний у своєму бруді, вічний у чистоті своїй — сиплються черешневі пелюстки. Ми літаємо не для того, щоб збирати нектар; задля лету збираємо нектар.
Золоте джерело, на якому тримаються дерева у вишитих сорочках, у якому купається місяць, із якого сходять, щоб ніколи не зайти, зорі.
Це котра вже ніч отак — перебіг літер, перегляд думок, цигарки, чай, манускрипти? І доки триватимуть оці студії — над чим? пощо? Все менше заспокоює думка про їхню самодостатність; все меншають літери, все швидшає почерк — наче боюся не встигнути, наче втече від мене оте, чого я, врешті-решт, і так не спіймаю, чому, врешті, й імена немає або ім'я йому Протей, який радо вдягає всі форми й ознаки, а поміж тим лишається босий і голий, такий собі король, що не втрачає, однак, свого високого стану самості.
Золоте джерело, із якого п'ють дикі гуси, повертаючись.
Проте, я не винен, що історії, навіть вигадані, повторюються; якраз у цьому я не винен, Ін-Анно; я тільки подряпинка на склі, шрам, який бозна-звідки взявся і нічого не означає своїми свідченнями про забуте.
(Підсвічене незримим сонцем небо випромінювало гірке сяйво і на хвильку захотілося, щоб усе залишилося отак, — а над дорогою летіли кущі квітучого терену, а далі стояли гори, а далі — Бог пильно і сумно дивився на мене та бджіл, що перелітали з квітки на квітку, з дня на день: мало в світі речей, існуючих отак вдало, красиво і своєчасно).
Не вистачає часу і, мабуть, уперше в житті я за ним не шкодую. Деталі не потребують часу, вони вічні і неперехідні. Такими є яскраво-червоні деталі крові на тлі вибляклих жовтих-та-білих тонів. А день сьогодні був світлий, з вітрами, конями і рожевими хмарами під небом. Це така сама правда, як і те, що кожного подібного дня я поволі розлучаюся з загальноприйнятим розумом.
XVII і XVIII століття, порожні зали з ніччю за вікнами і флейтою, Моцарт, Схід, — ці квіти призначені не для того, аби їх зривали; вони — непридатні, безпричинний привід для веселості і мужності: спітнілі коні, червоне яблуко в санях, білі айстри, Марія і Марта, сосни.
Бог живе у деталях.
Повинна існувати бодай вузенька смужечка землі, де не стріляють.
І вона існує, — треба тільки переконатися, що часу у нас вдосталь, якщо тільки все робити своїми руками. Бо роблячи щось, концертуючи, ми створюємо час — і несемо його далі.
Ми квітуємо.
Ми є.