"Та вони ж хочуть моїх жуків-музик поцупити!" — враз зрозумів Ілько. І, як ошпарений, кинувся вперед. Поспішав з усіх сил! Та загрібати було важко, бо в одній руці затис здоровенну скойку. Та й течія, чим ближче він підпливав до правого берега, ставала сильніша та зносила його вниз.
А тут ще під якийсь човен він ледь не потрапив! Весла пронеслись над його головою. Ще й веслярі страшенно його вилаяли, що він у них попід ногами теліпається.
Але він нічого їм не відповів — треба швидше дістатись до берега і прогнати ворон.
Та хоч як поспішав Ілько, врятувати очеретину йому не вдалось. Коли він уже біг, спотикаючись, по піску до одягу, одна ворона висмикнула з-під штанів очеретину і низько полетіла над водою. Дві інші кинулись за нею, намагаючись відібрати здобич.
Ілько роз'ярився від люті! Адже він так хотів показати Іванкові та іншим хлопцям тих жуків вусачів-музик!
Спересердя Ілько вгатив черепашкою об кривий сосновий стовбур, який чомусь лежав наполовину у воді, наполовину — на піску. Скойки черепашки розбились, і відкрилась її оранжево-рожева м'якоть.
Ілько вдяг штани, добре обкрутив очкур і запхав чопик в петлю на штанях. Вирівнюючи очкура, повертався навколо, щоб плечі, спина і груди обсохли під палючими променями. І побачив, що ці чортові ворони знову з'явились неподалік. І почали боком, боком підскакуючи наближатися до розбитої черепашки.
Такого нахабства Ілько вже не міг стерпіти! Схопив невелику глиняну грудку і, не цілячись, щосили жбурнув у найближчого птаха. Певно тому, що намагався якнайшвидше вдарити ворону, удар був несильний. Але ворону таки збив з ніг. І вона одразу ж підскочила, відчайдушно каркаючи. І швидко полетіла геть.
За нею інші підстрибнули і знялись на крило.
— Ільку! — Покликав батько. — Ану облиш ворони ганяти! Піди краще подивися, що там біля Глибочицьких воріт діється?
— Ви, батьку, про Стефана?
— Авжеж!
— Я — зараз!
Але озирнувся Ілько. Всі три ворони знову бочком наближались до розбитих скойок черепашки.
Тоді Ілько вирішив краще кинути черепашку рибам у воду, ніж її м'якоть з'їдять ворони. "Риби хоч з'їдять, так виростуть, і потім їх можна вловити і засмажити. А ворону?.."
Піднімаючи розбиту черепашку, він раптом відчув, як зі слизької м'якоті йому на долоню наче біб викотився.
Хлопчик переклав потрощену скойку в другу руку і подивився на те, що в нього лишилось на долоні. А це виявилася велика намистина, як яєчко, округла, рівненька. Один кінчик тупіший, другий — гостріший! І дивного кольору: якогось сріблясто-золотавого! І слів не підбереш, щоб точно назвати, якого вона кольору була!
Ілько поколупав її нігтем — тверда, наче скляна. Але от світилась ізсередини. А от скло так не світиться, це точно.
Ілько поклав розбиту скойку до ніг, щоб нахаби-ворони не схопили. Та й почав катати ту намистину на долоні. Тільки тоді збагнув, що в ній нема дірочки для нитки! І з кожним рухом по долоні та дивна намистина спалахувала все новим і новим відтінком то золотавого, то сріблястого.
Ілько не міг відвести очей від намистини.
— Ілько-оооо! — Долинуло до нього. — Я тобі що загадав?
— Тату! Я таку намистину знайшов! Вона вся світиться! Я вам її принесу
— Іди, куди тобі сказано! Потім покажеш.
Ілько злякався сердитого батькового голосу та чимшвидше побіг до Глибочицьких воріт. У лівій руці він так затис намистину, що йому аж пальці стерпли.
Біля Глибочицької брами на березі стояв віз-кола із височенним плетеним кошелем. Із того лозового кошеля вантажники обережно виймали величезні корчаги. Та й несли їх до великої купецької лодії з широкими нашитими боками. Там, у самім човні, теж стояли носії. І вони обережно вкладали корчаги боком на солом'яну підстилку. Обережно закривали згори сіном, а тоді — шаром соломи. При возі стояв високий чоловік у вишиваній сорочці. Ніби буденна сорочка, а вишита, як святкова. Здоровенну кобилу він пригощав чимось зі своєї широкої долоні.
Сьогодні в нього, як і в усіх на Хоревиці, будній день. Та Стефан завжди в чистій вишиваній сорочці, рудих вовняних штанях і справних чоботях. Тільки дьогтю він на них не шкодує. Де з'являється візник Стефан, там одразу дьогтем за версту несе. Ось що в Стефана ще дивне: візник, а ні батога, ні ванди* в нього нема. Ількові давно кортіло про це взнати. Зрештою, він не втерпів і спитав у візника Стефана, чому його син з вузлова-ним батогом править конем, а в нього навіть хворостини нема.
Візник Стефан огладив довгі вуса і коротку бороду і вирік, піднявши вгору палець:
— Сказано давно, і то мудрими людьми: жінкою та конем найкраще правити словом! Але хто ж це розуміє? От!
Ілько з такого пояснення нічого не зрозумів, але ще випитувати не наважився. Негоже дорослим .понад міру докучати.
Ще біля воза тупцював чорнявий чоловік і доглядав, як із плетеного кошеля носії виймають здоровенні глеки-корчаги. Горло в них вузьке, а дно гостре. На землі корчаги не встоять, тому їх вкопують у землю сторчма. А коли перевозять порожні, то на боці, а для повних роблять дерев'яні стійки.
Цього чорнявого чоловіка Ілько бачив уперше. Риси лиця в нього якісь гострі, лице пласке, а ніс видається, мов хижий дзьоб. Але найдив-ніша в нього... потилиця. її, власне, нема, така вона пласка, а голова ви-тяглась угору, як гусяче яйце.
* Ванда — довгий нагай
Цей чорнявий перегукувався з рудим чоловіком. Той стояв біля щогли посеред лодії. Цього Ілько одразу впізнав. То ж знаменитий кор-чажник Василь. Він робить найбільші та найкращі корчаги на Гончарах. Йому навіть із княжого двору замовляли корчаги на мед та на олію. А ще йому від князя замовили голосники* для нової Михайлівської церкви.
Стоячи біля щогли, гострим словом, криком, помахами обох рук він керував носіями. Щоб вони гарливо, ряд за рядом пакували в лодії новенькі, дзвінкі корчаги.
— Добрий день вам, господине Стефане! — Привітався Ілько, коли погляд візника спинився на хлопцеві.
— А що ти тут робиш на чужому кінці?
— Батькові допомагаю. Он він, бачите, за коморою на палях? "Смолку" розпускає на дошки.
Стефан перегнувся з-за своєї рябої кобили і подивився на купецьку комору.
— І багато вже дощок розпустив?
— Ось! — Ілько підняв правицю і розчепірив пальці. Потім ще викинув три пальці.
— Тобто вісім?
— Ага.
— А чого це ти мені все на одній руці показуєш?
— Бо в мене в лівім кулаку намистина. Тільки ще без дірочки.
— Ану покажи!
Ілько підійшов упритул до візника Стефана і розчепірив пальці.
Візник Стефан нічого не сказав. Мовчав. Ількові мовчанка здалася дивною, і він підняв очі. Побачив: у візника поволі розкриваються вуста, але він наче не може говорити. А очі в нього, здається, вилізуть із глазниць.
Потім нараз візник струсонув головою і різко озирнувся на всі боки. Вдивлявся і намагався зрозуміти: а чи не бачив хто цієї "намистинки" Ількової?
Але жодна жива душа в їхній бік не дивилася і не прислуховувалася. Візник взяв однією рукою за зап'ястя лівої Ількової руки, а другою обережно стулив йому пальці над "намистиною".
— Де ти її взяв? — Прошелестів візник над головою малого, а сам повів головою на різні боки, ніби боячись, що їх хтось почує чи підгледить.
* Голосники — глечики, які вбудовувалися в стіну храму для покращення акустики.
Проте все було, як і раніше. Ніхто не звертав на них уваги. Кожен робив свою справу. Чорнявий керував носіями біля возу, гончар Василь дорікав вантажникам на лодії.
Через браму заходили і виходили люди з різним вантажем.
Біля липових колод, заготовок для човнів-довбанок, череватий торговець лісом сперечався із худими почайнинськими рибалками.
— Я отуди переплив на острів, — малий показав стиснутим кулаком. — Ступив на дно і ледь не порізав ногу об черепашку. Пірнув за нею. А вона отакенна! Наче на мотику схожа і вся крива, якась горбата. Поки я був на тім боці, ворони вкрали моїх жуків. Знаєте, вони такі рипучі і з отакенними вусами...
— Ти, хлопче, кажи мені про неї! — Знов озираючись, із напругою прошепотів візник. — І го-во-ри ти-хі-ше!
— Я не встиг у ворони відбити жуків. Тому зі злості вдарив скойкою об стовбур. Вона трісла. Ну, я хотів викинути її рибам. Аж тут з неї викотилась мені на руку оця... намистина.
— Батько бачив твою на-мис-ти-ну? Чи ще хтось?
— Ні. Ще ні, не бачив. І ніхто не бачив. Тільки ви, господине Стефане.
— Тоді стій тихо і мовчи. І дивись, чи до нас хто не підходить! — Тихо, але з неймовірним притиском наказав візник Стефан. — Я зараз!
І він ступив до передка коли, занурив руку під плетений кошіль і витяг пасмо тонкого шовковистого лика. Скрутив його вправно, зробив петлі посередині, затяг їх. І вийшла ніби малесенька торбинка.
— Обережно пхай її сюди! — Шепотів-сичав візник.
І хлопчик посунув у "торбинку" дивну золотаву "намистину".
Після того Ільків сусіда вийняв із піхв свого великого ножа. І прего-стрим лезом зрізав лико з обох боків до тонкої вервечки. Зав'язав кінці. І вийшла ніби ладунка на шворці. Візник надяг її через голову Ількові й опустив за пазуху.
— А що воно таке? — Вже так, як і візник Стефан, прошепотів Ілько і тицьнув себе пальцем в груди.
— Мов-чи! Ось тільки поставлю гальма під колеса і все тобі скажу! — Прошепотів візник.
Візник із передка коли витяг дві мережані різьбою колодки, наче на чобіт схожі. Він одну підсунув під переднє колесо воза. Другу — під заднє. І звернувся до чорнявого чоловіка:
— ЗахарковичуІ Ви тут удвох із Василем порайтесь. А мені треба на хвилю відійти... Ходімо, сусіде!
Коли вони відійшли на кроків сто, візник спитав малого, притишивши голос:
— Ти бачив перлини і самоцвіти?
— Отам у Богородиці на Торжищі^ Бачив здалеку, як вони сяють. А зблизька не бачив.
— Так ото, славний мій сусіде, ти знайшов превелику річкову пер-ли-ну! Це справжній скарб! Тому треба мовчати... — Візник замовк і озирнувся — і нікому і словом не про-хо-пи-тись! Нікому!
— Чо-оому?! — У тон візникові з притиском зашепотів Ілько.
— Бо чим скарб дорогоцінніший, тим більше коло нього буде і небезпеки... Чого князі весь час один з одним б'ються? Бо кожен князь хоче заволодіти чужими скарбами. Якщо у когось є скарб, то лихі люди, таті*-злодії, хочуть його викрасти. А князі та володарі — просто відібрати!
— Чому?
— Бо так повелося від початку віку.