За науку багато не візьму, бо з нього мені вийшов би добрий помічник!..
— Дякую за ласку, пам'ятатиму ваші слова... Ходімо, синку, час ставати до роботи.
Батько відкотив до купи той товстіший стовбур "смолки".
— Ілько, досить дуріти! Викинь тих жуків!
— Тату! Я ось зараз їх сховаю і візьмусь до діла.
— Куди ти їх сховаєш? За пазуху?
— Ні. Он, бачите, очеретина товста? Я їх туди запхаю і чопом із кори закрию.
— Ну, добре, ховай. Та швидко!
Ілько спритно і швидко впорався із жуками. Закрив їх у товстеннім колінці очеретини. Та запхав її за пояс.
Батько почав сокирою надрубувати кору на стовбурі. Далі заганяв у надруб широкий дубовий клин. І вже по ньому гатив киянкою — замашним і важким дерев'яним молотком.
З тріском і рипінням відвалювалися пласти темно-рудої кори, і тоді виблискувала на сонці жовтогаряча деревина стовбура. Ілько вичікував мить, коли батько не розмахував сокирою та киянкою, і відтягав набік великі шмати кори.
Дві довгі смуги так рівнесенько відділилися, що були, ніби дошки із соснової кори. Ілько одразу відклав їх окремо. Вирішив, що одну смугу віддасть брату Микиті на поплавці до сітки. З другої виріже собі ло-дію-насад: і прорізі-кочети, звані скармами, і щоглу, і вітрило з тонкої берести. І два кермові весла: одне на носі, друге — на кормі. Ще під Хо-ревицею, тільки із північної сторони, накопає синього клею. Виліпить із нього воїнів...
— Ільку! Що стоїш? Збирай кору!
Ілько схаменувся і почав відносити кору під хирявий кущик верболозу, що з якоїсь дивини тут, на чистім піску, проріс.
Батько тим часом почав вигрібати широкою кописткою пісок з-під колоди. І поволі колода опустилась у цю заглибину.
Як ошкурена колода міцно лягла в пісок, батько випростався, зняв шапку і втер довгим рукавом сорочки рясний піт із чола і з шиї. Зиркнув у бік Ілька і кивнув головою: "Все робиш так, як треба!"
Потім тесля обійшов стовбур навколо. Поторсав ногою — чи добре лежить дерево, чи не колишеться. І лишився задоволений зробленою справою.
Далі він розпустив рукави сорочки і знову їх ретельно закасав. Перемотав пояс. Підтяг халяви чобіт. Постояв якусь мить, чи то прислухаючись до чогось, чи то приміряючись. А тоді швидко взяв сокиру і з трьох чітких ударів надрубав щілину по торцю окоренка. Відклав сокиру. З козуба витяг дубовий клинець, добре обпалений і відполірований. Вставив його у надріз і вдарив киянкою. Але щось не пішло. Тоді вийняв із козуба залізний клин. Обережно вбив киянкою дубовий клин і встромив залізний. А по ньому вже щосили гатив залізним молотом. Небавом від клина пішла тріщина. Як вона добре розширилась далі по стовбуру, батько туди вгатив другий клин і почав його забивати все глибше й глибше! Тріщина розширилась і поповзла далі по лискучому золотавому стовбуру. Батько вийняв перший клин і встромив його попереду другого клина.
Сонце швидко підіймалось і починало пекти. Розпечена живиця наче хвилями наповнювала повітря запахом ніби ладану. Батько на мить спинився та обернувся до Ілька:
— Синку! Поки сонце геть не розтопило живицю, повиколупуй її із щілин та скатай у колобок.
— А в що загорнути живицю?
— Подивись, там є трохи берести. Візьми шматок, загорни і зав'яжи.
Ілько знайшов міцну тріску і нею виколупав розм'якшену живицю, склав у бересту. А бересту перев'язав смужкою кори, яку він здер із прута верболозу.
А батько все бив і бив по клинцях. Тріщина з рипінням і потріскуванням розширялась і посувалась по стовбуру. І враз Ілько почув, як рипнуло дерево раз, другий, третій. Але хоч і рипіла соснова колода, та поки що не піддавалась. Бо це "смолка", а не "сухощепа". Кілька разів батько спинявся. Знімав шапку, струшував з неї рясні краплі поту. Та врешті-решт, після одного потужного удару молота деревина голосно зарипіла і розсілась на дві рівні частини.
Батько склав докупи клинці і поклав до них молот і киянку.
Одну половину соснової колоди батько відсунув на пару кроків.
— Принеси з козуба кілки!
Кілки, довжиною, може, ліктів із півтора, були добре заточені і відполіровані, як і клини для розпускання колод.
Тими кілками батько закріпив колоду на одному місці. І заходився вже від неї відщеплювати дошки. Кожна товщиною із Ількових пальців чотири. А, може, трохи менше.
Поки батько трудився над колодою, а Ілько займався корою та живицею, берег Почайни ожив. Ілько краєм ока бачив, як знизу, від гирла По-чайни, під вітрилом зайшла велика крутобока лодія-набойна. Набойна без роботи веслярів, тільки під одним ледь напнутим вітрилом сунеться проти течії. А в самій набойні люди стоять і з ними кінь стоїть! Ось причалила-притислась набойна до нового притиску. Зразу її припнули линвами до притиску. Вискочило кілька чоловіків і спустили з притиску широкий дощатий пліт до лодії. Щось вони загукали і руками замахали до людей у набойні. Звідтіль полетіли на поміст линви. Зразу ж перші за них потягли.
— Тату, дивіться, он із набойни коня тягнуть! Батько опустив молота і зиркнув з-під руки.
— Проти сонця погано видно... Якоїсь темної масті той кінь. Може, вороний. Може, темно-гнідий...
— Тату, чого його линвами вгору на притиск тягнуть та ще й підштовхують?!
— Бо кінь не годен на крутий схил піднятись. У нього задні ноги важчі. Коли він іде вгору, то вони його назад тягнуть. А як стрімко вгору би пішов, то важкий круп і стегна перекинули його вниз! От! Якби коні могли вгору по київських валах видертися, то Києва вже і не було 6!...
— Як то так?!
— А так, синку! Бо в оту сатанинську п'ятницю чотирнадцять років тому, як чума, впав на нас хан Боняк. Пес половецький, шолудивий! Села на піску від Дніпра попалив! Людей порубав! Інших у рабство забрав. Печери святі обдер. Монастир тюпалив. Братію порубав. Добігли його пси під вали самого нашого Стовп'я. Але не змогли його криваві вершники видертись на вал!!! Слава Богу, що не дав він свині роги, а коневі — лазити по валах... Диви, вже де сонце! Ходімо обідати.
Ілько прихопив вузлик із наїдком, і вони пішли у затінок, якраз під комору торгівця лісом. Сіли на піску просто і прихилилися до товстенної палі, що підпирала комору.
Батько витяг із полотняного вузлика горщики-двійнята. Вони так вправно виліплені, що кожен для окремої їжі. А ручка в них одна, щоб було зручно нести. В одному горщику — густа пшоняна каша. Щедро помащена густою конопляною олією. У другому горщику — кисляк. Пісний. Але в спекотну погоду дуже смакує і вгамовує спрагу. Ще у вузлик мати поклала рум'яний корж. І редьку білу, і зелені огірочки. Батько витяг із піхв ножа, що завжди висів у нього на поясі, і вправними рухами зрізав зелену пуп'янисту шкірку. І запах пішов від огірочків такої свіжості, що Ілько аж носом потяг від вдоволення. Батько розрізав огірочки, поклав на полотно. Дістав із калити малесеньку коробочку, плетену із соснових корінців. Відкрив її і посипав з неї огірочки дрібною сірою сіллю. Бо в Києві були тоді такі часи, що найдорожчим товаром стала сіль.
Батько потер половинки. Одну собі, другу — Ількові. їжа з огірків ніяка, а от задоволення справжнє. Редьку теж враз упорали з великою охотою, прикурюючи по шматочку коржа. І запили все кисляком.
Тим часом і в заплаві Почайни, де споряджали нові човни, і на тому березі іногородні холопи-веслярі та подільська голота заходились обідати.
Купець із прикажчиком спустились униз — ішли обідати до себе в садибу за сторожовою вежею. Правда, торговець деревом не втримався і спинився, щоб оглянути батькову роботу. Уважно оглянув все і наставив пальця на свого прикажчика:
— Бачиш, який порядок? Усі знаряддя — в козубі. Кора, до скіпочки, в купу складена. Бо це майстер, вільний чоловік. А холопу байдуже. Він, як свиня, навколо себе смітить. Тому над холопом треба завжди батога тримати і пильнувати його працю! Зрозумів? Запам'ятав?
А його прикажчик тільки головою кивав та пригинався в поклоні. І вони обоє попрямували до брами глибочицької. Купець виставив уперед бороду і черево. Прикажчик — півкроку позаду. Витяг уперед шию і вивернув голову, немов хотів зазирнути в очі хазяїну.
— Синку! Я трохи покуняю. Ти піди та помий горщики й ложки он з водотоку, що з-під валу вливається в Почайну. Там вода джерельна.
І батько насунув на очі шапку та враз заснув. Ілько побрів по розпеченому брудному піску до водотоку. На тім березі Почайни холопи-веслярі іногородні не тільки юшку сьорбали з великого казана, а й бражку пригубили. Бо хтось із них у кугички свистів, хтось палицею по сковороді вибивав, а хтось і пісню загорлав.
До водотоку з другого боку підійшов літній чоловік набрати води в неполив'яний пузатий глек.
— І ото по такій спекоті ще й пісні співати! Гуляє голота!
— Так, господине, — чемно погодився Ілько. — їм же немає чого робити: своїх хазяїв-купців чекають...
— Молодець, хлопчику! Яко дорослий розважаєш. Але ось тільки на Торжищі домовляться про ціну з іншими купцями, то буде холопам роботи. І зерно принести з торжища, і на струги повантажити. А там будуть проти течії гребти, що хребти їм тріщатимуть. Жили собі пообривають, поки збіжжя до Риги та Смоленська доставлять. Пекельна робота — гребти проти течії!
~^Так, господине, — чемно погодився Ілько і продовжував відмивати горщики.
А чоловік поставив собі на плече здоровенного пузатого глека та й пішов до гурту веслярів, що сиділи біля вогнища нижче по течії Початій.
Як повернувся Ілько з чистим посудом до затінку під коморою, то батько спитав його, наче й не дрімав:
— Бачив, який водогін справний? А помітив, що три дірки зроблені і закриті чопами? І що всі дірки різні? І чіп, як відкрив, то не треба в руці тримати. Бо чіп на мотузці висить.
— Ага, тату! Хтось до-обре все придумав!
— Не хтось, синку! То наш дідусь спорядив усе сам! Якби не було цього водогону, то не було б ні тебе, ні мене.
— Чому?!
— А тому, що колись і наш дід був молодим, гарним і веселим парубком. Добрий був проноза і заводіяка. Я сам чув, як дуже старі люди про ті далекі часи згадували. Все наш дідусь тоді влаштовував якісь забави з гульбою, ігрищами, боротьбою та й бійками. Траплялось!.. На всю Па-синчу Бесіду навіть славився!...
— То дідусь наш не завжди під Хоревицею жив?
— Та ні, жив у самім тому краю Подолу, за Ручаєм, за Пасинчою Бесідою.