Громадські пастухи вже давно чекали під самою вежею. Але старший денної залоги не давав наказу відчиняти ворота. Тому і люди нетерпилися, та й худоба в такій тісняві почала дрочитись. Люди підганяли старшого, а він злостився: "Сторожа ще не вернулась!.. Може де половчина вгледіли?.. Що, не терпиться у половецькі пути взутись?.." "Тіпун тобі на язик!" — вилаялась якась дебела молодиця.
— Тобі самій тіпун на язик, молодице! Якщо ти забула шолудивого Боняка-хана, то я його добре пам'ятаю!.. — і старший денної охорони скинув волохату шапку. По всій правій скроні лискучий шрам. А від вуха третина знизу лишилась.
Молодиця тільки рота відкрила, щоб воротареві відповісти. Але з-за оболонських верболозів виїхали три озброєних вершники. І один із них засурмив у волячий ріг "відбій"!
Зразу старший наказав відкрити браму. Тут уся череда й поперла на оболонське пасовище.
Ілько притримав Лиску в завулку, поки головна череда перебігла через ворота.
І лише тоді повів її на пасовище. Тільки там зняв налигач.
Хоча, крім Ілька, на пасовище вигонили корів знайомі хлопці із Торжка і з Кожум'яків, Ілько з ними не лишився грати в цурки. А побіг швидше назад. Треба було виконувати урок материнський. Але не втримався і спустився з мосту. Подивитися, що Пузиреві онуки вловили. На червонім верболозовім прутику у них було лише три верховодки на чотирьох "рибалок".
— Ви, Пузирята, давно прийшли?
— Удосвіта... — шморгнув носом наймолодший.
— Дурні ви і йолопи! Поки сонце високо не звелось, біжіть до ближніх притисків. Де стоять струги із збіжжям чи снопами — там зразу і ви ставайте!
— А чому біля стругів із житом? — спитав старший.
— Бо так мій брат Микита каже! А він геть все знає.
— А-а-а-а!..
Пузирята щось почали варнякати. Та Ілько не став їх слухати. А поспішив, подерся вгору схилом. І просто чимдуж побіг до садиби. Тільки один раз озирнувся — що там у дідуся? Та дідусь, як і перед тим, розмірено цюкав сокирою по товстенній вербовій колоді.
Вдома на Ілька чекала гарлива* робота. На стіл під самим чільним вікном мати поставила здоровий зелений полив'яний горщик. Там був овес. Поруч стояв теж великий горщик. Але не полив'яний, геть чорний, ніби лощений. Ілько хапав жменю вівса із зеленого горщика, розсипав, вирівнював на вискобленій липовій стільниці. І починав вибирати всяке сміття та уражені цвіллю зернини.
І справді, тільки Ілько з його гострим зором та беручими пальцями міг швидко виконати таку роботу. Чисте зерно Ілько збирав у жменю і засипав до чорного пузатого горщика. Мати, як завжди, щось там клопоталась біля печі, потім вийшла в сіни. Теж там щось порпалась із домашнім начинням.
* Гарлива — ретельна, уважна
— Мамо! Я весь ваш урок поробив! Зайшла мати і спитала:
— Вже? Так швидко?
— Подивіться, мамо! Ось усе сміття. Чисте зерня засипав у горщик. Мати взяла жменю вівса з чорного горщика. Піднесла до очей, поворушила пучками зерня. Та тільки хитнула головою.
— Ну й швидко ти, синку! — і понесла горщик до печі. Відхилила важку заслонку і поставила горщик із вівсом до гарячої печі. Адже овес треба прожарювати. Бо інакше і кисіль, і каша з вівса гірчитимуть.
— Молодець, синку! Візьми собі скибку хліба та огірок. І піди до діда та позбирай тріски. На розпал добрі — сухі і легкі. А потім гуляй. Тільки не забарись Лиску з череди зайняти. Поглядай на сонце!
Ілько закинув за спину легкий кошіль, плетений із соснової найтон-шої щіпки, і поспішив до дідуся. І хліб, і огірок сховав за пазуху.
Наче на крилах понісся по вулиці, по схилу і став перед дідом. З розгону ледь не заточився і не впав.
— Дідусю! Я до вас!
— Милості просимо, дорогий онучку! — дід спинився, поклав сокиру на верх колоди і, крекчучи, випростався. — Ух, як же воно важко старим бути!.. Але, що поробиш, треба жити, поки твій час не прийде!.. — Ілько стояв перед дідусем, не знімаючи кошеля, і чекав чи не скаже дідусь ще якісь свої старечі жалі. Але дідусь замовк, подивився уважно на малого.
— Ти щось хотів спитати, онучку?
— Ага! Чого ви довбанку з верби робите? От якби з дуба зробити! Він всіх дерев міцніший!
— Все так, моя дитино. Дуб найміцніший, але й найважчий. І довбанка з нього буде найміцніша, але важча за будь-яке дерево.
— Так Микита у нас богатир! Він з найважчою довбанкою вправиться!
— Е ні, онучку! Для всього потрібна міра. Довбанка має бути легкою і повороткою. І верба — чи не найкраще для такого діла дерево. Бо вербова деревина вистояна — легка, м'яка. Добре ріжеться і тешеться. Верба найкраще сохне — дуже-дуже зрідка пускає тріщину. Саме для човника-довбанки така деревина найкраща.
— Дідусю! Якщо вона м'яка, то вона швидко намокне!
— Молодець, онучку! Казанок у тебе варить! Щоб вона не розмокла, ми її просмолимо. Тоді їй ніяка вода не страшна... Пам'ятай онучку, всяке дерево має якусь свою особливу користь... От добра, вистояна верба...
— Як наша?
— Ну наша не добра. Вона найкраща!.. То я кажу: добра верба придатна для ночов, для клепки на невеликі барильця, для лопати на хліб, на теплі бортні колоди...
— А дуб?
— Ну, дуб, мій любий онучку, то цар-дерево! Наймогутніше дерево! Всі незгоди витримає! Правда, тільки як вже досить добре виросте! От на яке інше дерево, наприклад, гусінь насиплеться, обжере все листя — і дереву кінець! А на добрий дуб нехай тієї гусені чи сарани-прузів налетить і об'їсть дерево до чорних гілок. Чорне гілля, як вогнем обпалило!.. Коли дивишся — за місяць нове листячко розпускається! Отакої!.. Ну, звичайно, човни з дуба роблять. Тільки не рибальські однодеревки на одного чоловіка. Бойові човни майструють! По чотири десятки душ можуть у човні плисти...
— Дідусю, дідусю! Ви їх бачили?
— Не тільки бачив, а й виталював...
— Як то, як?!
— Ось як! Знаходили старезний-престарезний дуб. Що був справжній велетень!.. — Дідусь забув, що в нього поперек ломить і суглоби в руках викручує. Щосили розкинув руки — показав, який той дуб товстенний. — Рубали взимку перед колядою.
— Чому?
— Бо в той час у дереві найменше вологи. Від того в цю пору воно найлегше. Як дерево легке, воно при падінні всередині не вередиться. Та й скотині легше на волокуші тягти до річки. Як скресала крига, то збивали плоти і приганяли до Києва, на почайницькі заводі. їх витягали на берег. Опікурювали. Торці вапном чи глеєм мастили — щоб рівніше дерево сохло, щоб тріщини не розходились. Не менше двох років дерево сохло, доходило. Тоді його розколювали на дві рівні частини. Обтесува-ли, випалювали і видовбували, видовбували і знов випалювали. Поки не виходив от-такенний човен-дубас. Він найкраще придатний до бою на річці. І для торгівлі дорогими товарами. А на морі він не придатний. Для моря треба у човні, всередині, для міцності великі опруги ставити. І боки дошками нарощувати... Але то вже зовсім інша історія...
— ДідусюІ Розкажіть!..
— Іншим разом. Ми з тобою побалакали, відпочили. Тепер нумо до праці. Треба, дитино, на обід заробити...
Дідусь, крекчучи, потягся до сокири. Попробував пучками пальців — чи гостра. Лишився задоволений, весело посміхнувся. І знов заходився цюкати по дзвінкій сухій колоді. Ілько взявся до трісок. Наповнив ними козуб. Та більша частина не помістилась, і він їх склав великою купою.
Коли тут раптом почувся лемент. Ілько обернувся до річки і побачив — уздовж берега біжить другий Пузирів онук. В зубах тримає уламок вудлиська. Обома руками притискає до грудей добру рибину. Чи то головань, чи то великий язь? Під сонцем луска наче сріблом сяє!.. Ні, таки язь! Бо черевні плавці мов малиновим соком помальовані. "Диви, — подумав Ілько, — такого язя серед білого дня впіймали!"
За першим бігуном гнався старший онук. Ось-ось схопить утікача за сорочку. За старшим біжить найменший і репетує, наче порося на торжку. Оддалік підтюпцем котився третій Пузирів онук. З двома вудочками і двома вербовими куканами. На обох лозинах повно дрібних рибок. Ілько кинувся їм навперейми.
— Стійте, стійте! Бо я вас! — і почав розв'язувати налигач з пояса. Певно, що це подіяло на сусідських хлопчиків сильніше за Ількові
слова. Бо ж Іванко не втримався і розповів хлопцям про бійку біля притисків на Почайні. Пузиреві онуки спинились.
— Чого рейвах?! Ану, вишкрябок, кажи! — Ілько до найменшого.
— Ми пішли... до притисків, — розмазував соплі по щоках наймолодший Пузирів онук, — а там струг із житніми снопами...
— Бреше він! То обмолочені кулі, щоб хату крити, — пояснив третій онук.
Другий же онук відсапувався, не випускаючи із зубів поламаного вудлиська. Рибу притискав до брудної сорочки наче золотий скарб.
— Зразу, як стали коло того струга, почало клювати. Одної силки стало мало. Я пішов у кущі виламати ще одну. Коли чую — малий репетує! Ну, він завжди у нас скиглить! То я й не поспішав. А йому бач, язь оттакенний на гачок попався!..
— Язь... вистрибнув... і вудочку... вирвав!..
— А він, — третій онук показав пальцем на другого, — кинувся у воду і схопив язя! От!!!
— Я-а-азь мі-ій!!! — заверещав найменший.
— Ні-і! — крізь зуби замукав другий брат.
— Куди з рибою тікав? — гостро спитав Ілько.
Втікач розціпив зуби, і поламане вудлисько випало на пісок.
— Додому, — зиркаючи з-під лоба прогунявив другий.
— Нехай віддасть!!! — заволав найменший. — Я сам понесу!!!
— Куди ти понесеш язя? — і його спитав Ілько.
— До-о-до-о-о-му!!! — заволав найменший.
— Ану подай мені оте вудлисько! — показав Ілько на поламане вудлисько біля ніг другого брата. Малий слухняно підняв лозину Ількові.
— А ти, — Ілько упритул підступив до хлопця з рибою, — тримай свого язя за зябра і попусти.
Коли той опустив здорового червоноперого язя, Ілько протнув уламком вудлиська крізь зябра.
— Ти бери за цей кінець, а ти за той! І несіть додому!!!
— Ай справді, — почухав потилицю старший. — Вони ж обоє його вловили...
І всі Пузиреві онуки побігли підтюпцем додому. Ілько ж повернувся до дідуся.
— Дідусю! Ви без мене не йдіть! Я ось Лиску заберу з череди...
— Добре, добре, — проказав дідусь і продовжував розмірено цюкати сокирою уздовж колоди.
Ілько бігцем піднявся нагору, далі по вичовганих плахах глибо-чицького мосту. Веселе серпневе сонце добре напекло дерево. І воно так приємно зігрівало босі ноги хлопчика. Коротка тінь стрибала попереду Ілька.