От як боялись всі тих Перунових Каменів. Колись там були домниці, але одного разу схопилась раптова буря і блискавки повбивали всіх ковалів, що варили там залізо…
— Добре, онучку, добре. Все переповідаєш гарно. Тепер кажи що далі Рибка робив.
— А далі Рибка почав швидко вбиватись у силу. І коли йому виповнилось дванадцять років, він собі новий лук спорядив. А дід Йов все підказував і допомагав. Вони там, у діда Йова і залізо варили, і стріли кували.
І дід Йов ожив, бо Рибка багато роботи йому робив і хліба приносив, і солі хоч трошки давав. Отож, як новий лук змайстрував Рибка, то пішов із ним на полювання. І з першого пострілу на бігу завалив красного оленя. І чи ходив він на полювання чи не ходив, але кожен день стріляв із лука стоячи, з коліна, лежачи, на ході і на бігу. І дід Йов, чи приходив до нього Рибка чи не приходив, а потихеньку із сирого заліза виковував уже справжні бойові наконечники. Як швайка — щоб пробити кольчугу, як долото — щоб прибити щит і шолом, трилопасні — щоб рана була широка і кривава. І ще через рік з тими новими стрілами пішов Рибка в той ліс, де були борті. Знав, що до них намагаються дістатись ведмеді. Не залазив він на дерево і не стріляв із сідала. А підійшов до ведмедя, коли той ласував мурашником роздертим. Почав Рибка на ведмедя кричати. Ведмідь став дибки, ніби хотів подивитись, хто там йому заважає? Піднявся, мов гора, над Рибкою. І Рибка всадив йому в груди стрілу. Калена стріла-швайка увійшла звірові в груди майже до оперення. Звір заревів, що аж у лісі загуло, опустився на всі чотирі і кинувся на Рибку. Та він відхилився за дерево і, поки звір розвертався, поцілив другою стрілою позаду передньої лапи просто в серце. Ведмідь ще з розгону пробіг трохи і покотився шкереберть по землі. І так гарно вивернувся лівим боком, що ще одну стрілу Рибка зміг всадити ведмедеві в серце. Але все одно Рибка не наважувався підійти до ведмедя, бо добре пам'ятав розповіді старого Йова, як кілька разів на княжих ловах пробивали списами ведмедів. І думали, що вони сконали. Та коли брались за них, щоб відвезти, вони оживали і калічили челядників.
Тому він дуже, дуже добре прицілився і пустив стрілу-долотце. Якраз у те місце, де шия з черепом голови з'єднується. І тільки тоді підійшов із заду і сокирою щосили вгатив туди ж!…
Небавом після того були обжинки. А після обжинок на лузі межи двох річок збирались люди з кількох селищ на торжище, на забави. У той час припинялись всякі сварки. І навіть, якщо там на гульбище здибались кровники — головосіку між ними не бувало.
Іти туди цілий день. От старші парубки, які заздрили отрокові Рибці, але вголос не могли цього сказати, підманули його із собою. Хотіли і, напевно, знали, що він у якусь пригоду влізе. Що вони виходили досвіта, то Рибка з ними подався і нікому вдома про це не сказав. Всі парубки були гарно, по-святковому убрані. І Рибка, як завжди — при лукові, стрілах і мисливським козубом за плечима. Прийшли вони вже ввечері. То переночували біля багаття. Бо ще ночі не були холодні. Вранці почало на леваду багато людей збиратись. Людей під обід зійшлося — не перелічити. І старі і малі, і баби і чоловіки, і дівчата і парубки. Та тільки один Рибка при оружжі. Старійшини і питають у парубків: "Що це з вами за хлопчисько? Чого він при зброї?" А парубки кричать: "Та то в нього іграшковий лук. Він із ним весь час бавиться. Без лука — нікуди". Рибка таке про себе почув і каже старійшинам того торжища: "Лук у мене справжній. І стріли бойові, калені. Я ними перед обжинками на мурашнику старого ведмедя порішив. От батько виробить його шкуру і буде у мене кожух". "Гаразд, — сказали старійшини, — покажи нам, на що ти здатен". "Покажу, — каже їм Рибка. — Якщо вам не шкода — пустіть голуба. Звідтіля, з-під тієї верби. Як я свисну — кидайте його вгору. Нехай летить!" Старійшини послали якогось отрока в їхнє селище по голуба. І Рибка помітив, як той, хто посилав, щось прошепотів хлопцеві і ще й підморгнув. Тому Рибка насторожився. І витяг не одну стрілу із тула, а дві. Одну наклав на тятиву, а другу пальцем лівої руки притис до рукометі. Отрок став коло верби, як голуба приніс. Рибка свиснув і миттю нап'явав тятиву. Всі повернули голови до голуба. Голуб злетів угору і, ніби спинившись у повітрі, повернув до селища. Але стріла наздогнала його в леті. Тільки пір'ячко закрутилось у повітрі. Аж тут з-під верби зразу другий голуб. У Рибки вже лук нап'ятий! Рустив тятиву і цього голуба стріла наздогнала. Поки другий голуб падав додолу, Рибка мав накладену на тятиву третю стрілу. Стоїть Рибка і чекає, що йому ще підкинуть. Старійшини перезирнулись, але поважно мовчать. А люди, хто заздрісний та нездалий, під'южджують Рибку: "Он бачиш — ворона на сухім сучку сидить? Постріль її!" Рибка їм відповідає: "Так хто ж ворону їстиме?" Тоді один в'їдливий, такий здоровий, гарний парубок і каже Рибці: "Дитино! От горобчика ти не поцілиш". Рибка йому і каже: "Я не дитина, а отрок! І горобця я поцілю. Тільки якщо ти його принесеш і підкинеш". Люди почали сміятись над тим красенем-здоровилом. Рибка ж відійшов, щоб забрати свої стріли. Аж тут коло нього опинився дивний чоловік. При бортницькій дошці-лазиві за спиною, бортницьких гаках і моткові найкращої льняної линви на плечі. Бортник, а дивно вдягнений — у чоботях сиром'ятних, плащі-корзні, шапка дорога куняча і в руці покарбована патериця.
Підійшов до Рибки і говорить йому: "Я там, за болотом, живу. Та біда нам від ведмедя. Задер у сусідів дві телички і колоди з медом поторощив". Рибка казав, що той бортник говорив дуже проникливо, а в очі заглядив, немов хотів тебе на чомусь вловити. "То чого ваші люди не підвісили битак із зубцями до бортей?" "О, ні! То такий здоровенний ведмідь — він усі битаки не відштовхував, а обірвав!." Рибка й каже: "Достойний звір!" Той урічливий чоловік говорить: "Поможи нам — застрель ведмедя!" "То хіба у вас людей нема?!" "Та є. Але таких стрільців, як ти, немає! То підеш до нас?…" "Піду, — каже Рибка, — тільки плата сіллю, полотном і нитками". "Добре, добре! Ходімо!" І ніхто не встиг оговтатись, як вони щезли. Парубки те діло прогавили. І не знали, куди і з ким пішов Рибка… Знов був лемент у його хаті і материне голосіння… Вже як почались холодні тумани, Рибка повернувся. Та ще привів низенького кашлатого коника. На конику два лантухи. Всі, звичайно, збіглися подивитись на Рибку і його здобич. Бо в однім лантусі була ведмежа шкура. А в другім дві штуки полотна, кілька мотків доброї льняної нитки, полив'яна миска, горщик і глечик. Шкуру Рибка зразу віддав батькові, бо хоч була і прозолена, але могла зіпсуватись. Всі в нього — і рідні, і сусіди, і старійшини — випитували: що, та як, та де? Він же їм пояснив, що ведмедя не один день довелось чекати біля бортей. Бо в тих людей скрізь липові гаї і повно бортей. "Ведмідь був менший, ніж наш, — пояснив Рибка. — Після першої стріли таки добіг до мене і зачепив лапою. Подер гачі, пояс зірвав". М'ясо Рибка віддав тим людям, шкуру позолив і забрав собі. "А чого ти собі не взяв барило меду? Ти ж їхні борті врятував!" — Питали сусіди. "А хто його знає… Може тому що я до солодкого не ласий". "Кінь у тебе, отроче, звідкіля?" — Поважно питали старійшини. "Коник мені дістався приблудний. Я до того лантухи на волокуші тягнув. Коня здибив у озерці. Його туди вовки загнали. Я їх пострелив — вожака і вовчицю. Молоді — повтікали. Ну й коник мені дістався. Бачите — без вузди".
Так Рибка всім оповідав. Але тобі, Бабо Лелю, він сказав, що той бортник справді був бортником. І дуже багатим. І нього в коморі все було здоровенними кадубами з медом заставлено. На полицях цілі воскові кулі завбільшки з баранячу голову! Жив він одинаком в хаті осторонь від усіх. І навколо двору в нього був високий плетений тин. Ні першої ночі, ні другої ночі ведмідь не з'являвся. Бо, певно, його ігрища на леваді сполохали, хоч воно було не близько. Той бортник і каже Рибці: "Побудь у мене ще трохи. Він прийде зразу як ігрища скінчаться". Рибка згодився. А там були далі гарні озера з протоками, і Рибка досхочу рибалив. І ось на якусь там ніч, а ще торжище не розійшлося, почалось коло тину і воріт камешіння якесь. Потім почав рипіти тин — через нього перелазили, бо не змогли відкрити ворота. Бортник страшенно злякався, аж клацав зубами. "То все волхви — мої вороги! Бо я людей і скотину лікую. І до мене люди йдуть. І несуть мені всякі підноси. А їм — дулю! Тому вони хотять вкоротити мені живота!" Рибка тихо відчинив віконце-заволоку. І послав стрілу туди, де чувся ще й голос. Потім другу на рипіння тину. Потім третю на шелест. Наче хтось застогнав, хтось наче скиглив. Ще чулось тупотіння і наче хтось гепнувся. Далі все затихло. Але ні бортник-чаклун, ні Рибка до схід сонця не виходили. Як вийшли, побачили, що в трьох місцях зовні тину на траві і на піску плями крові. Зовсім її небагато. Рибка пояснив бортникові: "Я бив не сильно, тільки щоб стріла уп'ялася! Щоб вони налякались і більше до тебе не потикались!" А чаклун-бортник йому й каже: "Я так і думав. Пішли по їхніх слідах — знайдеш твої стріли. Бо якщо хто інший знайде — буде великий галас і біда нам з тобою!" Пішли вони по слідах. Знайшли дві стріли. Далі сліди завели їх до ліску. Там вони і здибали коника. Стояв прив'язаний до липи. Взяли вони коника і далі по слідах. Дійшли до хирявого піску на болоті. Там сліди уривались. Бортник-чаклун і каже: "Вони з-за болота прийшли якимось таємним проходом. Я того проходу не знаю. Повертаймо додому". Але, перш ніж повернути, він зняв із коника сідло і вуздечку. І кинув їх у трясовину. Поляскав коника по чубку, погладив по соколку, цмокнув разів три. І коник без вузди, без правила пішов за ним. Як вони виходили з лісу на піщану дорогу, "бортник" вирубав розлогу глодову гілляку. І сказав іти позаду коника і замітати сліди… В своїй господі "бортник" поставив коника у свою стайню, до свого коня. І поки Рибка був у нього, коника не виводив навіть на подвір'я. Сказав Рибці: "Чую я, що завтра прийде клишоногий. А мені щось лина закортіло зварити. Піди на озерце — влови. Тобі це раз — і вже є!" "Добре!" Та й почав Рибка вдягати через плече налуччя з луком… А чаклун і каже: "Та не обтяжуй себе оружжям.