І вигнав геть.
У Хасана було багато роботи, бо він прибирав якраз весь бруд, що був в тому кутку базару, де торгували дрібною птицею, м'ясом і дрібною худобою. Але водночас це була єдина можливість жити, бо хтось десь давав йому кістку мозкову, чи шмат потрібку, чи клапоть шкіри з міздрею. Та ще й те, що йому вдавалося продавати зібрані за день корзини кізяків, приносило йому якийсь прибуток.
Та всього цього ледь-ледь вистачало на життя, і зовсім не вдавалося батькові заощадити монет, щоб винайняти собі справжнє помешкання, а не щілину між будинками. Бо він ту щілину перекрив згори очеретом і вербовими гілками, а передню та задню стіни зробив з очерету та шматків старої повсті. Ту повсть Хасан знайшов на смітнику. Багаті люди повсть чіпляли на вікнах і на човнах в спекоту і поливали згори водою. Вода тонким шаром розпливалася по повсті, а протяг насичував кімнату чи каюту вогкою прохолодою в жахливі спекотні дні багдадського літа… Тоді люди могли жити або в підвальних помешканнях, через які протікали відведені струмочки від каналів і водосховищ, . або в кімнатах, де на вікнах висіла мокра повсть.
Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя.
Але ліворуч, неподалік, зразу за кривусінькими вуличками, за мурами старими, напіврозваленими, був невільничий ринок. То була непереборна спокуса для сміттяра Хасана. Вона завжди відволікала його від нормального плину життя. Бо коли прибувала нова валка рабів, він полишав малого Алі збирати кізяки, а сам дріботів з корзиною кривими вуличками до невільничого ринку.
Страждаючи і вдаючи, що він гарливо працює, крутився біля тих місць, де мали показувати знатним покупцям оголених невільниць і можна буде хоч краєм ока зиркнути на жіночу голизну.
Коли батько і син, вкрай висотані денною працею, поверталися ввечері додому і з річки віяв вітерець, то вони не могли навіть вогню розпалити в жаровні, щоб зігріти свою юшку. Бо зразу ж в один голос і ювелір-іудей і лікар-християнин кричали, що вони виженуть їх геть, бо вони смородом своєї страви псують їм річкову вечірню прохолоду.
Тоді вони забирали свій горщик і йшли в найубогіший шинок, що утримував один християнин – такий же араб, як і батько Алі, сміттяр Хасан, тільки молився у церкві і вживав вино не потайки, а відверто і в яку захотів годину дня.
У шинку збиралося багато мусульман, бо там можна було випити вина. І виходило, що в шинку завжди було більше мусульман, ніж християн, бо їх сюди гнала заборона випивки в мусульманських заїздах.
Отут, а ще в християнських монастирях могли впитися до того стану, коли їм ввижалися і діви райські, і зелені кущі Едему, і сам тверезий, як скельця, пророк Магомет.
В шинку з дозволу господаря Хасан розігрівав свій горщик на жаровні, а за те мав принести завтра сушених кізяків – вони дають найкращий жар.
В закопченій довгій кімнаті було затишно, краще ніж вдома, і малий сьорбав з насолодою сочевичну юшку, вмочуючи в неї підгорілий і підсохлий окраєць хліба. Батько ж їв похапцем, пожадливо, сьорбаючи та плямкаючи, бризкаючи слиною, і все говорив і говорив. Розповідав своїм сусідам, таким же злидарям, як і він, за скільки сот динарів 2 продали сьогодні танцівницю Фатіму, скільки правили за повію-грекиню, скільки коштували служниці та які були груди у молодої вірменки. Що продавали сьогодні білявих слов'янських жінок, вивезених аж з-за Каспію, з країни, що лежить за останнім мусульманським краєм – земляки волзьких булгар.
А далі тільки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скільки й чого дістав або випив чи з'їв. Скільки хто з них, з цих сміттярів, водоносів, вантажників, носіїв, заробив чи втратив часток битого срібного дирхема.
Бо найбільший заробіток кожного із них був не більше півтора динара щомісяця.
Тільки й патякалося тут, у цій компанії нежонатих, нужденних злиднів, про ці динари, яких їхні руки ніколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями "чорні" дирхеми та затерті тьмяні лусочки фалсів. А про золоті зливки чи самородки говорили з більшим захватом, ніж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третіх чи четвертих рук переповідали, які зробив сережки господар Хасанової хижі – знаменитий золотар-іудей Бен Закарія.
Потім вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тім'я і вони наче дуріли.
Певно, щось туди підмішував господар – чи курячий сушений послід, чи весняну гірку кору верболозу…
З того часу, десь років від трьох, Алі навчився відрізняти запах чистого вина від дурманного всякого зілля. Це була найбридкіша потрава, яку він коли-небудь нюхав потім у своєму житті. А нюх мав пречудовий. Він принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глиняній пляшці тим людям, що сиділи під стіною,
подалі від вогнища, від диму. Від них пахло іншим та й по-іншому тхнуло їхнє вбрання, ніж у того збіговиська, серед якого сиділи Хасан і його малий син Алі.
Та це не були жебраки, вони ніколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мріяли про всякі пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жінок. Вони були такі ж самотні, як і батько Алі. Такі ж самі одинаки з невитраченою хіттю, як і батько Алі. Тільки ні в кого з них не було дітей. Тому Хасан був ніби вищий від них на голову. Особливо його уважно слухали, коли він розповідав про рабинь.
Проте балачки нестримних любителів усіляких непристойностей не вплинули на Алі. Не були йому ці теревені ані цікаві, ані бридкі. Бо з трьох років він навчився плавати. В ті години, коли ніхто не працював, не гендлював, а ловив кейф 5 у тінистих закутках спекотного Багдада, малий Алі біг до каламутних хвиль Тігру. Під таку пору з живих істот на воді погойдувалися лише мляві чайки.
Коли малий кидався у воду, птахи голосно скрикували, вдаряли гострими крилами, висмикували з каламутної води жовті лапи і відлітали трохи осторонь, і знов їх несли каламутні струмені.
З трьох років малий навчився плавати, а в сім уже краще за всіх плавав і пірнав. У вісім років міг проплисти від одного мосту до другого, тримаючи в руці палаючий світильник.
Він навчився пірнати без жодного плюскоту. Обмацував урвисті слизькі береги, а в норах там стояли туготілі усачі із срібною лускою.
Малий видирав рибин із їх схованок і перекушував їм хребет біля голови – тоді здоровенні рибини мертво повисали в його руках.
Разом з хлопчиками смажив на березі рибу, остерігаючись лише отруйної ікри та чорної плівки в черевині.
Часом він стільки риби наловлював, що і батька пригощав нею, і приносив до шинкаря-християнина. Вимінював на глиняну пляшку каламутного вина, щоб тато не витрачав свої биті фалси, а збирав їх одне до одного і спромігся, зрештою, купити собі рабиню і мати її за жінку.
Алі вболівав за свого старого. Йому було за нього і соромно, і прикро. Особливо коли привозили нових рабинь. Траплялося, що в такі дні торговці для заохочення покупців наказували оголеним рабиням танцювати під калатання бубону та свист сопілки. По таких днях сміттяр впивався у християнському шинку і повертався, тримаючись за мури. Потім у темряві малий чув, як його батько сопе, скрегоче зубами і корчиться на своєму ложі.
Наслухавшись відвертих і непристойних балачок базарної голоти, малий добре розумів, що якби батько його одружився, то не мордувався б отак. А піти до повій у старого Хасана чи то хоробрості не було, чи то сина стидався. Цього малий не міг збагнути ніяк, та й ніколи цього б не збагнув.
Отож став малий заробляти батькові на жінку. Та одного разу батько до вина, що малий йому купив, узяв ще глек вина і впився до повного хитання.
Алі не стримався і сказав батькові, що через те кляте вино ніколи не купить жінку.
Сп'яну Хасан замахнувся, щоб вжучити малого. Неповага, бунт – хлопчисько насмілився виговорювати батькові!
Та раптом закрив руками лице, наче протверезів умить, і швидко, зовсім не хитаючись, вийшов із шинку.
Ні до шинку, ані на базар невольничий не зазирав аж до наступної молільної п'ятниці6.
І малий Алі навіть дуже й дуже шкодував, що він сказав батькові про вино. Бо тепер батько вигадав собі, що він виграє багато грошей у кості і зможе купити жінку. Ну й, звичайно, програвся до останнього фалса. Так. що якби не риба, вловлена Алі, то вони б від голоду загнулись.
Хасан зовсім збожеволів і, як хворий чекає чудодійного лікаря, чекав, коли заспівають на мінаретах сліпі муедзини вечірню молитву і можна буде поспішати до шинку…
Плавання та риболовля були для Алі і розвагою, і втіхою, і справжнім ділом. Та ще більше, ніж вода, розрадою, справжнім святом були розповіді бувалих людей – купців, прочан, подорожніх, мандрівників, лицедіїв, матросів та погоничів верблюдів.
Часом Алі зазирав, з корзиною для сміття на спині, на базар коштовностей. Не дуже часто, бо базарні наглядачі та купецькі слуги пильнували, щоб голота тут не тинялася.
То був базар, де продавалися різні дорогоцінні речі, всілякі коштовні фарби, спеції. На той сук приходили каравани верблюдів з далекого Йємену. Одногорбі високі верблюди. Справжня їхня шерсть була майже біла, та під пекельним сонцем вони сяяли наче позолочені, бо в їхню шкіру в'їдався жовтий пилок знаменитого арабського шафрану "варсу", що виростав лише в заобрійному південному Йємені.
На майже чорних верблюдах привозили із Куфи гвоздичну олію, а також фіалкову олію. А з півдня, з Аль-Джанубу 8, з міста Джура прибувала у фаянсових глеках вода з троянд, із квітів пальми, і запашна вода.
Через Багдад всі пахощі розходилися по всьому світу на захід – "Магріб", до Іспанії й Алжіру, у Єгипет – тобто "Міср" ("Середина" по-арабському}; в Індію і навіть в Китай, до "Машріку" (Сходу).
Тут торгували найбагатші купці з усіх базарів. Ці ряди і лавки були відомі ще з часів Аль-Фарабі , який ствердив думку всіх торгуючих людей, що є дві речі найбільш благородні і дві найбільш ганебні. Перші – продаж прянощів і торгівля батистом, другі – ткацьке ремесло та робота підмітальника вулиць.
Хлопчик зазирав лише на самісінький край цього привілейованого торжища.
Тут скупчилися, стулилися найменші лавки, може, трохи більші за собачу буду в добрім маєтку. В затінку лавок, підібгавши ноги по-шевськи, сиділи продавці дрібних порцій перцю, гвоздики, шафрану, ладану, гуміарабіку, смоли камфорного дерева.