— Прочитайте угоду вголос. Можливо, панство зажадає щось виправити або додати.
— Проше пана, — обурено підібгав губи лихвар.
І знехотя віддав писареві угоду.
Писар почухав за вухом гусячим пером, понюхав табаки, витер ніс клітчастою хусткою і загугнявив на одній ноті:
...складено цю угоду проміж його мосцю урожоним паном полковником Горленком Тишком — з одного боку, і його мосцю урожоним паном Матеушем Долівою-Ясенським — з другого, на нижчезазначених умовах: його мосць урожоний пан полковник Горленко віддає у посесію пану Матеушу Доліві-Ясенському на три повних роки свою маєтність, на ім'я Хутірці, зо всіма селами і садибами, з окремими будівлями, з фільварком і з присілками і всім, що в них знаходиться, з садами та городами, хмельниками і сіножатями, з пасіками і з деревом бортним, з бобровими ловами і звірячими гонами...
Голос писаря обволікає Горленка дивовижною заціпенілістю. Він не спав три ночі або кидаючись у Махновці і втопляючи в турботах душевний біль, або повертаючись до свого спорожнілого, безпритульного хутора. Серце, виснажене торішньою раною, тріпотить в грудях підбитою пташкою, але зовні Горленко спокійний. Поки юрбилися навколо нахабно-настирливі панки, підштовхували один одного, підморгували і удавано бідкалися, він стримувався. Він здогадувався, що це нова каверза Доліви-Ясенського, щоб примусити його втекти від жартів і глузувань і таким чином віддати йому назавжди свою землю. Хотілося кинутися, порубати шаблею, пошматувати всі ці самовтішні і настирливі пики, знищити, стерти їх. Але тепер всі почуття заклякли, притупилися, — і голос писарів долинав до його свідомості, наче крізь воду або уві сні:
...3 млинами і греблями, пасовиськами та лісами, гаями, борами і дібровами...
— Стривайте, пане — раптом очуняв він, — як то "3 лісами"? Ніхто ж не віддає лісів у посесію, бо кожен посесор виголить їх усі чисто і повезе ванчос [54] та клепку до Гданська. Хіба ж так можна?! Подумайте ж самі, пане суддя.
— Ваша справа, — уникливо знизує плечима суддя, — хоча, сказати правду, в угодах ліси звичайно залишаються за власником.
Доліва обурено засовався в кріслі і зажував запалими губами.
— Це було б можливе лише тоді, — зарипів він, і щурячі очі його визирнули з-під повік, свердлячи Горленка ворожим поглядом, — коли б маєток пана полковника був би справжній маєток, а не якийсь хутірець. Хіба ж не жарт: я даю сімсот флоринів за землю, що не дає ніякого прибутку. І ще новина: довозь собі палива з свого лісу і на млин, і на опалення хат! Та до дзяблув таку посесію!.. Ніхто не збирається пустошити ваших лісів, але ж господарювати у ваших Хутірцях мушу я необмежено і повновладно, або сплатіть мені мої гроші, і розійдемось в різні боки.
Горленко мовчав. Ось вона, пастка Доліви-Ясенського.
— Щo скаже пан полковник? — байдуже питає суддя. — Або краще вислухаємо угоду до кінця і обміркуємо потім все разом.
І знову гугнявить писар одноманітною швидкомовкою, де слова зливаються в одну ноту, настирливу і нудну, як дзижчання осінньої мухи на шибці:
...А його мосць урожоний пан Горленко дозволяє пану Матеушу Доліві-Ясенському уживати до роботи своїх підданців згідно інвентареві, тобто вони повинні нажати кожен по дві копи пшениці, звезти та змолотити; сіно скосити, накошене покопити та звезти, де накажуть, і скласти там у ожереди. А хто з підданців коней чи то волів не має, той і возити не повинний. Крім того, пан посесор має право брати з них вшелякі данини та чинші, кликати їх на толоки і літні дні, на жіночу роботу на городах, на шарварки, лагодити та гатити греблі, на будівлі та прокладку шляхів, садити капусту і підводами возити де і що треба, а також судити й рядити тих підданців своїм панським судом і винних у непослушенстві та інших провинах, згідно їх вчинкам, засуджувати і навіть горлом карати...
Дженджикуватим панкам та базікалам стає нудно. Порожніє судова ізба. Краще вийти покурити, побалакати або позалицятися до кокетливих панянок, чи то зайти до шинку випити келех вина.
А писар гугнявить і гугнявить, віддаючи Горленкових селян та підсусідків у повне покріпачення Доліві-Ясенському:
...А пан посесор повинен охороняти межі маєтку непорушно, щоб не довелося власникові терпіти втрати в землі від заорювання сусідів і якогось іншого загарбання. А всю ріллю, призначену під озимину, мусить пан посесор своїм коштом і засобами заорати і засіяти і в такому вигляді повернути її власникові, коли вийде термін оренди, як і будівлі у цільності й повному порядкові. А якщо пожежа трапиться, то й відбудувати наново...
Доліва — добрий психолог. Всі пункти, вигідні власникові, зберіг він на кінець, щоб залишити від угоди хороше враження, а всі невигідні так переплутав, що вони не впадають в очі п'яному від втоми полковникові. Тай писареві недурно сунув Доліва зранку злотого: він так гугнявить, що навіть досвідчений прокуратор [55] не второпає, які хитрі пастки наготовив Доліва своїй жертві.
...А обидві сторони зобов'язуються дотримуватися цієї угоди під закладом ста польських злотих, на що дають підпис рук своїх і печатки свої гербові прикладають.
Читання уривається несподівано, як домотана до кінця нитка. Горленко мовчки смикає вуса. Виходу немає. Він так і не дістав двохсот десяти злотих. А проте — хай гине все! Поки була в нього Єля, діти, було родинне вогнище — він дорожив своїм майном і домом. Він дбав про свій добробут, мріяв вивести дітей в люди. Мріяв про шану і славу — і ось не дорахував. І де були його очі?! Герой пліток і жартів, він мусить піти на нові місця і розпочати там нове життя, бо й старий шлях на Січ закрив він сам собі торік.
І з тим же почуттям, як і колись, кидаючи у вічі Фалієро свої сто шістдесят червінців, Горленко розгонисто підписав угоду і виклав на стіл сто флоринів застави. Доліва-Ясенський скромно спустив очі додолу і подагричними, безкровними пальцями відрахував свою сотню золотом.
Обидві застави мали переховуватися в суді, поки вийде термін угоди.
— Віншую пана з добрим завершенням справи, — крекчучи, підвівся Доліва. — Дозвольте повернути пану позикові листи. Завтра опівдні я буду з возним в Хутірцях, щоб увійти в посідання.
Горденко взяв свої листи, розірвав їх на дрібні шматочки і навіть не згадав про заставлену шубу і перстень.
ВЕСІЛЛЯ МЕДЖЕ
Медже — наречена. Хоч і боляче їй дивитися на надламану сумом Шафіге, та молодість бере своє, і бринить її голос на дворі і на пласкій покрівлі, на винограднику і в садку, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем, або співи перших весняних пташок.
— Промайнуло пекуче південне літо, налились важкі грона винограду, засмаглі персики сором'язливо ховали в темно-зеленому листі свої рум'яно-оксамитові кульки, і низько хилили до землі свої гілля перевантажені плодами старі яблуні, груші.
Наближався час, коли, зібравши врожай, бучно і радісно справляють татари весілля.
І тоді, наче вихор, наче безвадна хмара сарани, що нищить все живе, налетіли на Чабан-Таш яничари, забрали рекрутів і хлопчиків, виповнивши його щілинки-провулки сльозами й прокльонами.
Спить у кам'яній землі, завитий у білий саван без швів, маленький пустун Меметка. Блакитний фаянсовий мізер-таш позначає його могилу, а на ньому тонкою арабською в'яззю вирізьблено вірш з алькорана.
Тихо-тихо стало в білій саклі на схилі гори: не підводить очей безутішна Шафіге. Мовчки рухається, мовчки порається в своєму нескладному господарстві, а перед очима моторошною примарою стоїть і стоїть її розчавлений кінськими копитами хлопчик... Щільно стиснуті її скорботні вуста, глибоко зморшка залягла проміж бровами, і пасма білого волосся перекреслює її чорноволосу голову.
Замислюється навіть маленька Субан, зітхає, наче доросла, але за мить забуває гоpe — і розсипається дзвінкими бубонцями дитячий регіт, і знов блимають її зубки на засмаглому обличчі з блискучими чорними оченятами.
А весілля все ближче і ближче. Наче свіжі паростки на темному згарищі, пробивається радість у сумних очах Медже. І під зеленими наметами старого лісу йде вона з кунганом до джерела мудрого шейха і співає, як цикада, зігріта сонцем. І, забуваючи недавнє лихо, повертається Медже стрімкою стежкою додому і шиє, і гаптує свій посаг, ретельно схиляється над роботою.
Серйозна справа, цей посаг. Треба запасти стільки білизни і одягу, щоб вистачило на багато років, і сорочок крою фільбой з легкої тканини, що нагадує зморщений креп, і легких літніх бешметів, і теплих зимових, стьобаних на ваті, і шальвар, і фередже, і гаптованих іджіарів для майбутнього житла подружжя, і килимів, і подушок, і рушників — усього, що один раз на все життя припасає собі татарка.
Селянка-татарка приносить з собою близько сотні змін білизни, по двісті-триста рушників, щось з двадцять шовкових хусток і шалей і не менш як сімдесят фередже. І все це тчеться, шиється і вишивається вдома. Ось чому посаг починають готувати, коли дівчинці вийде один рік. І все ж таки перед весіллям починається гарячка. Два-три місяці не розгинає спини наречена, хвилюється, поспішає, готується до заповідного часу. Подружки і родички допомагають їй. Щодня збираються вони до нареченої і довго працюють, перекидаючись веселими жартами і дотепами.
Минуло три місяці. І тоді прийшла Сабіха подивитися на небажану невістку.
Медже зустріла її біля порога з розкішною маграмою; якою вкриває собі голову свекруха, переступаючи поріг засватаної дівчини. Маграма була прозорого бруського газу, вишита плоскою гладдю. Мигдалеві квіти, пишні гpoна гліциній та виноградне листя перепліталося на ній вибагливими китицями.
Розкішний подарунок вразив Сабіху.
— Де ти взяла таку маграму? — спитала вона недовірливо.
— Газ із Каффи... Купила в турецьких купців, — відповіла Медже, розгубившись від її пронизливого і ворожого погляду.
— А вишивання?
— Я вишивала, — прошепотіла Медже, як покарана.
— Чудове вишивання. Я й не знала, що ти така майстерниця, — знехотя похвалила стара і навіть не подякувала за подарунок.
І того ж вечора свати принесли весь агарлик [56], і знов обдарувала їх наречена — кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі.