Довго і спритно присипляв він Горленкові турботи, тішив його марними надіями, а тимчасом замикав вузьке коло, де чатувала на нього загибель. І раптом перейшов у наступ.
За вісім день Горленко об'їхав усіх сусідів і лихварів; аби змінити борг на борг і якось відтягти загибель. Вірні люди доповідали Доліві про всі заходи його жертви, і він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.
Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п'ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорин без коштовної застави або серйозного поручника.
"Навіщо нам рискувати своїм золотом", — міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.
І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.
Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей і, не попрощавшись, поїхала до батьків.
Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.
Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця — подякувати пану Єзусу і панні Марії за здобич, біля ганку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.
— Пан Горленко приїхали! — вбіг заспаний пахолок.
Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.
— Запроси до кабінету, — відповів він самими губами.
І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів. Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.
— Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев'яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.
Доліва передихнув і побожно звів очі на розп'яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.
І, випроставшись, наче інквізитор [47] перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:
— Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок — для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.
Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв'язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі?
І, відчуваючи, як ноги зраджують його, а під серцем знов смокче, огидна нудота,— заговорив Горленко, і голос його тремтів і зривався:
— Пробачте, пане. Я гадав, що панові потрібні ці речі. Певно, я не добре зрозумів пана... Дозвольте, коли так, взяти на слово честі ці речі, і за два-три дні я поверну панові решту боргу такими ж грошима, як я позичав.
Це було вигідно. В інший час Доліва-Ясенський не відмовився б від такої пропозиції, але лихвар мав інше на меті.
— На жаль, ніяк не можу згодитися, — зітхнув він, дивлячись на свої жовті пальці. — Вельможний пан вимагає, щоб завтра після ранньої меси я дав йому повний звіт і всі гроші готівкою, — отже, й ті, що я позичав пану полковнику.
Холодний піт виступив у Горленка на чолі. Кінець! І, наче стратенець, що кидається на в'язничого сторожа, щоб через його труп видертися на волю, Горленко знов перейшов у наступ.
— Он як! — прохрипів він і підійшов до вікна. — Вельможний пан ще не спить. Бачите, як сяють вікна палацу? Чуєте музику? Я доб'юся його розпорядження. Він сам відстрочить мені борг або поверне мені мої речі на продаж.
Доліва-Ясенський вперше глянув у вічі своїй жертві. Горленко не відвів очей, але крізь запал воїна, у виру нерівного бою, проглядала полохлива нашорошеність зацькованого звіра. І пильні очі лихваря її вгадали. Два щури зазирнули Горленкові у зіниці і знов сховалися під пергамент повік.
— Спізнилися, пане. Сьогодні я доповів вельможному пану все. Пан граф вважає, що справа надто загальмувалася, і наказав мені поставити питання руба.
— Брешеш, негіднику — скипів Горленко і схопив недолугого лихваря. — Брешеш! І мені, і вельможному панові! Ти гадаєш, що ніхто не знає, скільки ти виторгував за пшеницю і в Гданську, і на Прутських порогах?! Знають! І будуть раді кинути тобі правду у вічі.
Він трусив Доліву-Ясенського, наче старий каптан, витягнений з скрині, і здавалося, що від недолугого тіла лихваря здіймається хмаркою порох.
— Пан збожеволів! — вискнув Доліва, безпорадно мотаючи головою. — Вельможний пан дістав повний звіт... І не стане — говорити в таких справах з різною шушваллю, як...
— Як хто? — загрозливо труснув його Горленко.
— Як різні там Балики та інше хлопство, — викрутився Доліва-Ясенський і, несподівано вислизнувши з Горленкових рук, забіг за письмовий стіл і тричі ляснув у долоні.
Мовчазний пахолок вирізьбився у чорному прорізі дверей.
— На добраніч, пане. Завтра — неділя, отже, позавтра поговоримо докладно. Я буду у Вінницькому суді з півдня аж до нишпорного часу [48], — зловтішно додав він, відбираючи у Горленка останню надію улаштувати справу сам на сам. — Стасику, посвіти панові.
Пахолок підняв свічник.
— Проше пана.
Горленко провів долонею по чолу і, хоч у кімнаті було холодно, витер мокрі від поту пальці об полу жупана. "У земському суді"... [49] Отже, Доліва впише протестацію [50] і вчинить позов проти нього.
— Пане Ясенський, — сказав він слабо, як хворий. — Почекайте хвилинку. Я ще хотів вам дещо сказати... Я довго пана не затримаю, — злякано простер він руку, тому що Доліва рушив до внутрішніх дверей.
Щури знов визирнули з-під повік, нашвидку оглянули знищеного ворога і задоволено заховалися.
— Вийди, хлопче. Тільки не спи і стій тут за дверима, бо пізно, — кинув він Стасикові. — Сідайте, пане полковнику. Мабуть дозволите келех меду? Здається, пан змерз? Ніч холодна. Осінь...
Горленко втомлено опустився у крісло.
— Он бачите, як погано так розпалюватися, — примирливо заговорив лихвар, коли пахолок вийшов. — Пан поважився на моє старе життя, рискуючи порятунком душі саме тоді, коли я збирався запропонувати пану пристойний вихід.
Горленко мовчки дивився на нього. Він вже не міг ані дивуватися, ані сперечатися. Отупілий, виснажений довгим напруженням нервів, він весь зм'як.
— Я хотів запропонувати пану вихід, який ще тиждень тому був би для пана неприйнятний, але тепер, в зв’язку з деякими змінами в особистому житті пана полковника, він безперечно припаде пану до вподоби.
Доліва замовк, чекаючи запитань, але Горленко мовчки дивився на нього п'яними від перевтоми очима, і лихвар улесливо вів далі, поклавши свою жовту руку на його безсилі пальці.
— Я ніколи не насмілився б бути таким негречним і зазирати в чужі родинні справи, але випадковість розкрила мені все. Вчора був я у Вінниці, і в моїй присутності дружина пана полковника, чарівна пані Єля, вписала до земських книг вимогу розлуки з паном полковником. Отже, незабаром з'явиться до пана возний в цій прикрій справі.
Байдужість і втома раптом злетіла з Горленка.
— Що таке? Не може бути! — скрикнув він, підводячись. — Не може бути, — повторив він по складах. – Єля посварилася зі мною — це так, але ж у нас діти, мої діти!.. Вона поїхала відпочити до батьків... Вона незабаром повернеться.
— Ні, пане. Прикро мені чути ваше справедливе обурення і здивування, але це так.
І, бачачи, що Горленко готовий знов схопити його за горло, Доліва розважливо відсунувся за стіл і показав гостеві на свій лисий череп.
— Я надто, пане, старий, щоб жартувати такими речами. Справу зроблено. Пані Єля вимагає розлуки, щоб знайти собі інше щастя і звити нове родинне кубельце.
— Брешеш, гаспиде! — грюкнув Горленко кулаком по столу. — Брешеш! Доведи свою чортову брехню, або я розчавлю тебе, як черву!
— Як пану завгодно, — нахилив голову Доліва-Ясенський. — Але вся Брацлавщина добре знає, що по всіх балах та бенкетах, по всіх вечірках, весіллях, та хрестинах — пан Казімір Німцевич не відходить від пані Єлі.
— Ну, зрозуміло, — урвав Горленко. — Я — завжди зайнятий, мені дихнути ніколи з полком та господарством, а Німцевичі — наші найближчі сусіди і заїжджають по неї. Адже ж не може молода, цікава жінка з'являтися в товаристві сама.
Доліва знов нахилив голову, і журлива усмішка пробігла тонкою щілиною його вуст.
— Спочатку так воно й було, але не може сонце не засліпити того, хто дивиться на нього. Отже, пан Казімір скрізь називає пані Єлю своєю прекрасною дамою.
Горленко смикнув плечима.
— Та що ви роздмухуєте кожну дрібницю! Пан Казімір — людина одружена. Він — рицар, а Єля — ще дитина. Нема чого збирати і переказувати мені брудні плітки!
Доліва ніби не дивився на полковника, а сам стежив за ним з-під напівопущених повік і з удаваним сумом хитав головою.
— Так, пане. Так спочатку й було. А тепер пан Казімір вже людина вільна: дружина його – схизматичка [51], і він не брав з нею шлюбу в костьолі, а тільки записався в суді, і цими днями взяв із нею розлуку.
— Як-то?! — ахнув Горленко.