Як сновида, сів на коня і помчав додому, і дорогою вирішив поговорити з дружиною, але все стало йому на перешкоді. Несподівано наїхали гості. Замість ділової розмови, довелося удавати безжурного і гостинного хазяїна, жартувати і розважати гостей. Пообідавши, гості зібралися додому, пані Єля почала їх затримувати і ніби навмисне не помічала розпачливих підморгувань чоловіка.
Горленкові впали руки. Скоряючись долі, пішов він наказати, щоб нагодували коней та хлопів, з якими, за звичаєм, приїжджали пани.
— Що чути за валку? .— спитав він машталіра.
— Нічого, пане, — зірвав той шапку.
— Коли побачиш, — доповіси, —: наказав Горленко і рушив додому.
Це була остання надія. Навіть якщо Єля згодиться продати своє перлове намисто, а Доліва-Ясенський залишить собі заставлену шубу і перстень з діамантом; всеце не вирівняє боргу. Тільки виторг за пшеницю врятує його.
В сотий раз підраховував Горленко, скільки треба, щоб доїхати до Хаджі-Дере і повернутися додому, навантаживши дві фелюки пшеницею. Так, валка мусила повернутися позавчора або ще й раніш.
— Пиячать, чорти. Радіють, що нема над ними хазяйського ока, — скреготів він зубами. — Але ж зачекайте: заплатите ви мені за вашу гульбу!
Зі злим обличчям ішов він додому, зі злим обличчям накинув теплий кунтуш і повів гостей до річки.
Сутеніло. Чорним мереживом застували сосни золоту запону заходу. Річка спала, перекинувши в свою кришталеву глибінь прибережні скелі. Пахтіло медом, димом, яблуками й осіннім листям. Горленко мовчки плигнув у човен і подав паніям руку. Вони вищали і удавано втрачали рівновагу, але Горленко не посміхнувся, не пожартував, не потиснув жодного пухкого ліктика.
— Здається, пан полковник не в доброму гуморі? — в'їдливо спитала стара пані Німцевичева, обвішана перлами і самоцвітами, як ікона. — Чи то пан полковник нерадий гостям?
— Дуже, дуже радий, шановна пані, — схаменувся полковник, — та не радий, що болять мені зуби і заважають насолоджуватися веселим товариством любих гостей.
Рік служби у почтах [9] Потоцького навчив його носити личину.
Тільки вранці, коли гості поїхали, а валка так і не з'явилася, настала рішуча хвилина.
Сідаючи в ридван, пані Німцевичева переказала Горленкам запрошення до Потоцького на бал в день його народження. Єля була захоплена, але ж треба було подбати про нове вбрання, а для цього випросити в чоловіка грошей. Справа була не з простих.
Пані Єля ночала здалека. Розповіла, що Потоцький пишається своїми козаками, пригадала, що Збаразький вважає Горленків полк за кращий полк всієї Брацлавщини. Горленко зацікавився, ніби забув свої турботи, і почав розпитувати дружину. Єля повторила сказане, обарвивши слова магнатів новими прикрасами, почала лащитися до чоловіка і, коли він зраділо пригорнув її до себе, заговорила про нову сукню.
Горленко мовчав. Сваритися з нею не в його планах. Треба скористатися з її доброго настрою і довести їй, що це неможливо і що замість нових витрат — треба якось стиснутися, скоротитися на всьому, і зокрема на вбраннях. Заговорив він м'яко і сумно, почав скаржитися на погані справи, на хлопське свавілля, на недорід. Єля обурилася. Почалася сварка, безладна і плутана. Замість доказів Єля почала докоряти дружині за скупість, за вигадані зради, за сотні дрібних мимовільних образ, про які Горленко і не думав.
— Хіба так ставляться до шляхетної пані? – говорила вона, кусаючи носову хусточку. — Тобі треба було побратися з хлопкою та й знущатися з неї.
— Але я не розумію, де ти кидаєш гроші! Недавно я дав тобі тридцять кіп литовських грошей. Де вони, нарешті, поділися?
— Ти вимагаєш від мене рахунків, як від своїх валкових! — фиркнула пані Єля. — Але зрозумій: я не можу показатися на балу в старій сукні. Шляхетні пані щоразу одягають нове. Це було б неввічливо до вельможного пана. Вже й так Агнеса Конецпольська кинула в мою адресу кілька гострих дотепів.
Горленко відчував, як обурення скипає йому в грудях і ось-ось прорветься, але, стримавшись, спокійно відповів:
— Добре говорити пані Агнесі, коли в її чоловіка кілька староств [10] та крулевщизн [11], та повні комори золота, а тобі час зрозуміти, що не з нашою кишенею тягтися за магнатами.
— Що ж, ти бажаєш, щоб я одягалася, як хлопка? Пан Казімір каже, що жінка, як самоцвіт, потребує оправи, і зокрема така цікава, як я. Навіть ця стара жаба Німцевичева ходить у перлах і бобрах, а я не допрошуся в тебе смарагдових кульчиків.
У Єлиному голосі бриніли сльози. Горленко і обурювався, і жалів її. Ну, зрозуміло, що молодій, цікавій жінці приємно морочити голови дженджикуватим панкам. Та й Горленковї це на руку. Але у всьому мусить бути міра. О, коли б не той клятий борг!.. І замість допомогти йому, Єля сама рубає гілку, на якій сидять вони обоє... Ні, краще вже сказати їй все, і хай вона допоможе йому.
Горленко витяг з шухляди якісь папери і сів поруч дружини.
— Послухай, Єлюсю, — взяв він її пальці і заговорив м'яко і чуйно. — Я такий роздратований, бо в мене є на те серйозна причина. І ти мусиш це відчути і зрозуміти.
— Тобі шкода, що мною милуються і залицяються до мене, — урвала Єля, і підборіддя її затремтіло. — Ти бажаєш замкнути мене, як старий салоп, посипати мене табакою і раз на рік витягати на світло, тому що гроші тобі дорожчі, — розплакалася вона, повіривши власній вигадці. — О, коли б Збаразький або хтось інший був моїм чоловіком!.. Я не була б така нещасна, як з тобою...
Єля ридала. Плечі її здригалися, і вона відштовхувала від себе Горленка.
"Чорт візьми ці баб'ячі примхи!", вилаявся в думках Горленко, а вголос заговорив ще ніжніше:
— Яка ж ти до мене несправедлива, Єлюсенько. Я так пишаюся твоїм успіхом, твоєю красою і смаком. Та невже ти не помічаєш, що щось гризе мені душу? Я не хотів тебе турбувати, я шкодував твою молодість і безжурність, але...
— Можна собі уявити! Йому заздрісно, що він не такий красунь і не такий випещений, як Потоцький, і що за ним не божеволіють жінки!
— Як тобі не соромно, Єлюсенько!.. Я хотів затаїти від тебе, що велике нещастя загрожує нам... Але якщо ти не довіряєш мені, так ось: прочитай.
Пані Єля вередливо відштовхнула папери. — І знати не хочу! Яке мені діло до якихось паперів. Все одно я на них не розуміюся.
— Он як? Не хочеш?! Ну, так знай: наші Хутірці — вже не наші. Щодня, щохвилини Доліва-Ясенський може з'явитися з возним [12] і забрати їх разом з твоїми ганчірками. Пізно думати про убори, коли й ті, що є, підуть на, сплату боргу!
Удавані сльози висохли, мов роса. Єля обернулася до чоловіка, розкривши великі налякані очі.
— Який борг? — розгублено перепитала вонa. — Адже ж ми не робили боргів, крім нового ридвана та меблів.
— Який борг?! — гнівно повторив Горленко, мимоволі перекрививши її інтонацію. — А такий, що за приємність вчащати до пишного панства мені довелося сплатити Фалієро сто сімдесят червінців та ще й стати розвагою і посміховищем всього панства. Грошей у мене не було. Щоб не бути збезчещеним, я позичив у Доліви-Ясенського, а він, павук, бере такий зиск, що проти нього брацлавські і краківські лихварі — справжні ягнята. Я намагався щось заощадити, думав виплутатися, а ти, як злий ворог, вибивала мені зброю з рук і кидала гроші на різні дурниці, — вигукнув Горленко, забувши свої миролюбні наміри.
Єля мовчала, налякана і приголомшена.
— Що три тижні переписував я позикові листи. Щоразу зростали проценти, і тепер я йому винний сімсот флоринів. Розумієш: сімсот! Та коли б не оці кляті ганчірки, — люто кинув він гаптований шарф, що потрапив йому під руку, — я б видерся з його павутиння. Але через тебе...
Вигук Горленка наче розбуркав пані Єлю. Вона зблідла, затремтіла від образи й обурення і схопилася з канапи.
— Як ти смієш мене обвинувачувати! — вискнула вона. — Хто програв гроші?! Ти чи я?! Хто зробив борг? Та всі мої сукні не варті чверті того, що ти кинув на вітер! І він ще насмілюється докоряти мені!.. Та хіба ж не ти сам мріяв про палаци?! І тепер я винна... Кину тебе! Піду і більше не повернуся! Годі! За три тижні рочки [13]. Вдамся до суду по розлуку.
Горленко розгубився. Не вперше сварився він із дружиною, але тоді пані Єля плакала, удавала страдницю і обеззброювала його своєю жіночою безпорадністю, а тепер в її тоні бриніла сила, і міць, і справжня загроза.
— Та я тебе не обвинувачую. Я кажу, що коли зі мною скоїлося лихо, треба якось мені допомогти, підтримати.
Але Єля оскаженіла:
— А ти мені сказав, що в тебе лихо? — верещала вона. — Ти, наче злодій, ховався від мене! Тепер я розумію різні натяки... І ти ще насмілився мені докоряти!.. Іди вимагай від своїх хлопів нових данин та толок, а мене не займай! Опечешся!
Горленко кипів, але важким зусиллям волі стримався і заговорив сухо і ніби спокійно:
— 3 хлопів нема чого взяти. Ти знаєш, що після татарського нападу панство переманює їх один у одного. На хлопа полюють, як на рідкісну дичину. Невже б я став з ними панькатися!
— Продай ліси на попіл. Ти ж казав, як це корисно. — Так, але тому, хто має тисячі волоків, а не злиденний клаптик, як наші Хутірці. Я написав Убальдіні [14] до Кракова. Він навіть не відповів.
— Ну, то продай воли.
— Де? Ярмарки ж почнуться за місяць... Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень — кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.
Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка — вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона, спитала насмішкувато і гостро:
— Тоді навіщо нам говорити? Все'дно я тобі аж ні в чому не допоможу.
— Можеш допомогти, якщо забажаєш, — видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.
— Он що! Яким-то чином?
Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:
— Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.
— Мої перли?! — лунко зареготала Єля. — Пробачте, шановний пане. Це — спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого... Тобі нічого не шкода...