— [Т. II. — С. 150].
116 Ibidem. — [Т. І. — С. 236].
VII
Після отого невдатного "пастирства" Тарасового брат його Микита взявся привчити його до хліборобства або до стельмаства; а дід Іван, щоб спекатися щоденної сварки своїх внуків з мачухою їх і з дітьми її, прогнав її в Моринці, бо бачив, що вона все гірше та гірше п’є та гуляє з дяком; "Іди, — каже, — на грунт свого першого чоловіка Терещенка". Степана її віддали в москалі. Тоді усім получшало. Йосип служив у скарбу, Ярина побралася, дід Іван узяв та й собі оженився: узяв Маловіківну з Сухині 117.
117 З листа Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 10)], по переказу старого Петра Павл[овича] Шевченка. Діду Івану тоді було більш 80 літ, бо в "Исповед[альной] росписи" 1809 [р.] стоїть йому 64 роки. Побрався він втретє, "і Маловіківна та теж бралася втретє: вперше була за Моргуном, вдруге за Денисенком, а втретє — ото за дідом Іваном".
Не брався Тарас ні до хліборобства, ні до стельмаства; жодної охоти не було у його ні волів поганяти, ні на стелюзі з стругом працьовати. Покине, було, волів в полі та й піде блукати по ярах та по гаях. Часом, було, піде до сестри Катерини в Зелену Діброву. Сюди ходив він не шляхом, "а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та могилками. Прийде, було, сяде на лаві та й мов-/54/чить; нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали, чи його били, чи їсти йому не давали. Раз якось прийшов та так грудочкою упав на лаві і заснув. Катерина зазирнула йому в голову, а там аж кишить нечисть. Ніхто тоді не сподівався з його чоловіка" 118.
Невдовзі покинув Тарас батьківську хату і науку у Микити і пішов наймитом до кириловського попа Григорія Кошиці 119. Тут він і коней доглядав, і за погонича їздив, і за буфетчика правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін. Спершу жив він без плати, а потім платили йому, але не більш як три рублі на рік. З сином Кошиці Ясем він їздив часом в Богуслав, возив його туди в школу; траплялося, посилали його й на ярмарки за покупками. У Кошиці був добрий сад; він посилав Тараса в Бурти і в Шполу продавати сливи і т. ін. Увечері, коли не було роботи, Тарас читав Псалтир, або Житія святих. Часом він мальовав вуглем на коморі або на стайні; мальовав півнів, людей, церкви. Взагалі, у Кошиців йому жити було не зле. Кошиці були люде хороші; от[ець] Григорій був трохи скупий, але чоловік розумний, розсудливий і гуманний; а попадя його, так на предиво, людина добра. Жили вони не вбого і патріархально. Коли не траплялося гостей, піп і попадя перебували в пекарні укупі з слугами; тут же містився і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля його, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися, як треба, до господарства. От[ець] Григорій і його паніматка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою" "що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема" 120.
118 Киев[ская] стар(ина). — 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 566.
119 Кошиця. — Ред.
120 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С.563 і 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 567.
Нам очевидно, що ні добрість Кошиців, ні прихильність їх, ні робота коло їх добра і худоби не спроможні були задовольнити духовні змагання Тарасової природи. Та змагань тих ніхто й не бачив і не помічав; нікому й на думку не впало спостерігати душу його, зазирнути, що там діється? Ніхто не подумав довідатися, що саме надить паробка? Яка сила і куди його тягне? А прокинься така думка в отця Кошиці, він би зрозумів, що Тараса тягне несвідомо до світу, до науки, найпаче до малярської палітри та до пензля, за /55/ якими маячив Тарасові ідеал в постаті "хоч абиякого маляра".
Не вістен я запевне, чи довго пробув Тарас у Кошиців? На мою думку, не більш году 121 Подяковавши їм за хліб-сіль, він подався в село Хлипнівку, що славилося тоді своїми малярами. Тут вдався він до одного з них, просячи взяти його в науку. Хлипнівський маляр не зразу згодився: знати, що він не ворожив по хіромантиці, як тарасівський Апе лес, а вимагав досвіду реального. Два тижні держав він Шевченка на іспиті, доки запевнився, що у паробка є і кебета, і велика охота до малярства; він ладен був охоче взяти Тараса в науку, але ж тут спіткалася така перешкода, що не дала йому справити свого бажання; стала поперек дороги Шевченкові і зробила великий вплив на все останнє життя Тарасове. Маляр відав, що Шевченко крепак; бачив, що він такого вже віку, що затого поженуть його на звичайну панщину. Значить, на те, щоб взяти його в науку, неминуче треба панського дозволу. Без сього обережний маляр не відважився прийняти Шевченка. Він жахався, щоб, взявши без дозволу, не вскочити в халепу, не зробитися "пристанодержателем"; а за "пристанодержательство" 122 була тоді вельми велика кара. Маляр порадив Тарасові піти.в Вільшану, добути там панський дозвіл на папері і тоді вже приходити до його в науку.
Шевченків пан Василь Енгельгардт тоді був вже вельми старий і доживав свого віку у Вільшаній. Добрами його правив якийсь Дмитренко, а помічниковав у його Іван Димовський (поляк). Тарас послухався малярової поради і пішов у Вільшану. Тим часом дід його Іван прохав Димовського, щоб Тараса взяли до двору 123.
121 От Лобода [(Лебединцев Ф. Г.)] каже (Киев[ская] стар[ина] 1887. — [Кн. XI]. — С. [565 — 567]), що Шевченко жив у Кошиців 2 — 3 роки, але се — річ не певна. Жодним чином такого часу вивести не можна. Лобода оповів з чужого голосу, і споминки його не мають характеру фактичної певності.
122 "Пристанодержательство" — термін правничий, визначав передержування кого-будь з панських крепаків утікачів або взагалі без панського дозволу.
123 Усний переказ Петра П[авловича] Шевченка. Ю. Д. Талько-Гриневич [Гринцевич. — Ред.] повідав (Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. IX. — [С. 763]), що Димовський був управителем в Енгельгардта. Про сього Димовського згадує і Тарас: просячи брата свого Микиту в листі 2 березіля р. 1840 поклонитися йому (Киевская старина. — 1891. — Кн. II. — [С. 212]).
Таким чином, могло бути, що Димовський, перш ніж Та-/56/рас прийшов до Дмитренка, говорив з останнім про його і розповів про його те, що саме чув од діда Івана. Тоді воно не буде нічого чудного в тому, що Дмитренко — така велика особа про крепаків — зацікавився Тарасом і, коли останній прийшов в Вільшану, побажав очевисто подивитися на його і розпитати його. А вже ж розпитуючи, не можна було йому не спостерегти, що оцей обірванець Шевченко — паробіка гострий, похіпний, меткий і своїм розвитком видається над ровесниками-крепаками. А Дмитренкові тоді саме треба було таких розторопних хлопців. Енгельгардтів син Павло, що був тоді полковником імператорської гвардії, звелів набрати задля його з дотепних хлопців-крепаків теж "гвардію" козачків, кухарів і т. ін. слуг. Дмитренкові здалося, що обірванець сирота, Тарас Шевченко, саме і єсть один з таких пожаданих некрутів до панської "гвардії". Не дав він Тарасові дозволу йти в науку до маляра, а звелів йому зіставатися у Вільшаній при пекарні його і навчатися куховарству у куховара.
І от Тарас з "пастиря стад непорочних" та з попівського попихача зовсім несподівано попав в панську пекарню і став кухарчам; скинув брудну сорочку, діряву свитку; скинув шапку, ніби конфедератку, і мусив одягтися в демикотонову куртку і працьовати в пекарні під кермою куховаря.
Сталося се р. 1829, коли Тарасові йшов шістнадцятий рік.
Нам не трудно вгадати, що діялося тоді на душі у Тараса Григоровича, яка хмара журби та суму обгорнула йому голову і серце! Вже ж йому здавалося, що тепер навіки пропала ясна надія його зробитися "хоч абияким малярем". А вона, здавалося йому, була вже так недалеко: дав би тільки Дмитренко дозвіл! Овва! Тепер демикотонова куртка навіки загородила дорогу до хлиповського маляра. І Тарас, що звик жити і досі жив на волі, на просторі, по уподобі вештався з села до села, тепер, опинившись в пекарні кухарчам, певне, почував себе, наче на приколні; почував те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клітці! Не можна було тепер йому не жалковати за тим "раєм", що ввижався йому, коли він пас овечок за селом.
Задля людей, наділених огнем вищого дару Божого, — воля, хоч би тільки й на полі біля ягнят, здається раюванням, коли її прирівняти до сидіння в панській прихожій або в пекарні над полосканням панської посуди. В полі — воля духу; в панських прихожих задля слуг раз у раз є пильновання і невпинне чатування панського голосу. Не /57/ можна не гадати, щоб Дмитренкова "конфірмація" не оповила Тарасової душі густою журбою та скорботою безнадійності. Але ж проти волі панської він цілком не спроможен був боротися. Він був крепак, невольник німий, безправний; мусив коритися панській волі, підлягати їй, хоч вона була перекірливо супротилежна його власній волі і бажанню.
Отоді-то, гадаю я, в думках Тарасових не можна було не прокинутися споминкам про тих гайдамаків, що з невеликим п’ятдесят років назад буяли і в Вільшаній, і скрізь по околицях Кирилівки. Про тих гайдамаків і про гайдамаччину доводилося Тарасові чимало чути від діда Івана, а може, і від інших старіших людей. Дід Іван, як се казав Тарас Броніславу Залеському 124, сам був в гайдамаках; сам був свідком кервавих подій Коліївщини р. 1768, тоді Йванові було не більш як 25 — 26 літ; і, може, справді, він, як повідано в книзі д. Чалого 125, "особисто знав головних діячів отієї кервавої драми. Значить, у діда Йвана було що розказувати про те, "як Залізняк, Гонта з свяченим гуляв" 126, за що і "як Залізняк і Гонта ляхів покарав". Розказувати про се своїм дітям і внукам Іван охоче розказував, а Тарас охоче і уважно слухав його, і на молоду, перейнятливу душу його оповідання дідові про гайдамаків і події їх робили глибоке вражіння .
Додам до речі, що, по переказу старих Петра Т[рохимовича] Шевченка і Бондаренка, Тарас дуже любив народні пісні, знав їх "силу без ліку" і переймав з одного разу: "...аби де почув яку нову пісню, так і перейме її на голос і всю її знає".
124 Rocznik Towarzystw[a] historyczn[o]-literack[iego] w Paryźu.