Немає між ними ладу, ніби відьма своєю мітлою розгребла дорогу між ними. Самотинний чоловік у своїй журі, та й Крушка, бачить, самотня, рве душу на шмаття. Немає любови між ними. З першою жоною жив легко і просто — слів зайвих не кидали, а очима все розуміли. Було між ними погідно й пригожо. Та нежитовиця забрала його жону. Добра душа її сама відчинила двері Біді — впустила ночувати взимку жебраків. А вони вже були в гарячці... Жебраки пішли, а гарячка звалила усю родину... Тепер от дочку треба самому видавати за мужа. А чи буде щасливою, чи отак мовчки ковтатиме сльози, як ото Крушка? Хтозна... І знову обізвалась од печі жона. — Забула! Кликав тебе отець Местивой. Просив прийти на Оскольдову могилу, допомогти щось там. Гордослав зітхнув. Колись сестра Славина привела його до Оскольдового храму. Тепер немає того храму — лиш могила Оскольдова лишилась. І Славинин прах там. Отець Местивой зробив собі якусь нору на тому попелищі — каже, стереже святі могилки. Бо вони, мовить, бережуть пам'ять народу. Олег-находник хотів і могили спалити — не згоріли! Лишень хрести обвуглились. Певно, отець Местивой проситиме на весну нові хрести витесати... Ще тоді, коли лютий Олег сплюндрував Оскольдів храм, Гордослав допоміг отцю Местивою поставити повітку над тими горбками, щоб сніговими водами не розмилися. Тоді ще допитувався Местивой, чи не знає, бува, оболонський бондар і рибак жінку-християнку, що з хлопчиком у храм приходила? Той хлопчик забрав пошматовані Олеговим мечем пергамени. Хотів би знайти їх. — У Києві немало християн, отче. Усі вони тепер зачаїлися, бояться варяжинів. І Олега бояться... — Вони випливуть у Річці часу, Гордославе,— і глянув своїми страдницькими очима до неба, де, мабуть, і пливла між зорями ота могутня Річка часу. Тепер згадав клопіт священика. Хто ж та жінка, що з хлопчиком колись до храму ходила. — Чи, може, знаєш, Крушо, хто з наших молодиць до храму з дитиною ходив? Отрок ніби вже. Отець священик шукає їх. Крушка на мить розігнулась — подумала, хитнула головою. — Хтозна... — А може, це Житяна, тату? — раптом обізвалась Веселинка.— Таки ж вона до храму ходила. І хлопця свого брала. — Житяна не може ходити до церкви. Вона ж чарівниця! — сказала Крушка. — Чарівниця, та добра! — аж почервоніла дівчина.— А добрих усі боги люблять. — Коли так, то, може, й ходила,— сказав Гордослав.— Перекажу отцю Местивою... Як він там у таку зиму? Усі знову прислухались, як з гудінням і завиванням шугала над Києвом завірюха. * * * Доля пророків-віщунів, як і доля гордих волелюбців, завжди нещаслива. Чи тому, що угледіти істину можна лише після того, як людина вип'є гірку чашу людської зневаги; чи тому, що люди ніколи не вірять правдивим віщуванням, а сліпо йдуть манівцями чи путівцями лжі. І завжди чомусь пророків вважали носителями зла і всілякої кривди. Тому можці-державці і їхні лакузи з легкою душею вбивали пророків, щоб вони своїми правдивими словами не скаламучували сумнівів щодо безгріховности владців. А простий люд залюбки жбурляв у своїх пророків камінням, бо в щирості своїй завжди вірив велеможцям. Одвіку так ведеться. Але одвіку земля народжувала прозірливців, що своїм словом, ба навіть смертію, утверджують Істину, в якій би одежі вона не з'являлась, якому Богу не молилась би. Хтозна, для чого вона, та Істина, з'являється на світ. Але з'являється. І живе незнищенно. Уб'ють її люди в одному кінці — вона народиться в іншому. Згноять у ямі, спалять у вогнищі, а вона, дивись, народилась серед боліт чи в лісових хащах і знову приходить до людей. Будить їхнє сумління, бентежить дух, бунтує серце, вигострює слово, вкладає в руки меч... Щоб бути знищеною — і знову народитись в іншому краї, обізватись кволим, але невмирущим словом, Про це розмислював сам із собою, бродячи дорогами полянської землі, втомлений-перевтомлений чоловік. Ні старий, ні молодий, ні високий, ні низький, ні чорнявий, ані білявий. А так собі: чоловік як чоловік. Був зодягнений у сіру від пилюки полотняну сорочку і такі ж ногавки. В добрих постолах. За плечима перекинута полотняна торба. Тільки й дива того, що коли витягне з торби вербову сопіль та почне вигравати,— здавалося, усе довкола оживало, світилося, яскріло. Як і його світлі під світлими бровами очі. І душа ніби усміхалась новим надіям. Оті надії і водили його нескінченними дорогами. Відтоді як волхв прокляв його, він пішов з дому. Став ізгоєм. За часи блукань багато надій згоріло в його душі, чимало журби намоталось на колесо часу — вічного кола людського коловороту. Обійшов він і землю деревлянську, побував і в уличів. Та прокляття волхва ходило слідом за ним. Здичавіла його душа, але вбувся в те — звик з часом. А був він роду доброго, роботящого. Вітець його умів ставити міцні доми, мостити мостини, городити городи. Теслярював, бондарював, коли треба — лодії робив. І синів своїх до свого ремесла привчав змалку. Люди прозвали його Златоруком. Зате не дуже любили його на Княжій Горі — неохоче йшов до бояр. Коли там оселився той приходень Олег, на Гору прийшли нові тіуни і двірські. А на Перуновому требищі по смерті старого віщуна чинив дійства новий волхв, Олегів. Ото він і покликав подільського теслю з синами. Наказав швидко йому терем поставити. Та щоб найліпший від усіх був! Златорук аж очі витріщив: волхви ніколи не жили в теремах! Віщуни богів мали від своїх повелителів небесні шати, прихисток зелених дібров і печери в горах. Може, тепер інші часи настали, але Златорук не шанував цього волхва — лакузу приходня Олега. Він лишень терся на Горі, біля свого володаря, і ніколи не спускався до людей на Поділ, до торговищ і хиж, щоб своїм словом благословити їхнє життя. Довго чухав потилицю Златорук. А далі пообіцяв когось прислати до волхва і своє рішення сказати. І вирішив: вчинити волхву відмову. А з тими словами відмови послати старшого свого сина Вратка, отрока. Як вітець сказав, так хлопець і зробив. Передав вітцеву відмову. Його руки, мовляв, звикли ставити оселі людям чесним і чистим. — Вітець відає, кому таку відмову вчинив? — Добре відає! — застрибав на одній нозі хлопець.— Тобі! — Вітець хіба забув, що я великий волхв Гори? — Всі те знають. Але знають, що ти волхв Олегів, а не волхв Перуна. Коли б був справдішнім волхвом — жив би, як усі, разом із Перуном. — Вітець твій буде скараний за нечестиві слова! — Не буде! Бо він не лакуза і нікому не продався. — І тебе хай скарає твоя нечестивість! Тьху! Згинь! Вратко знав, що нечестивости у нього за пазухою нема, тому скреготнув зубами в зухвалій посмішці і легко побіг додому. Але увечері великий волхв учинив велику помсту Златоруку — на требищі на вогні Перуновім прокляв його рід. І найстаршого сина його Вратка назвав сім'ям Пекельника. І хто торкнеться лиш його — стане довіку проклятим!.. Так і змужнів у прокляттях волхва Вратислав. А змужнівши, випив не одну гірку чашу: усім серцем линув до однолітків, але матері ховали своїх синів од нього. Прийшло парубоцтво — став до дівчат залицятись на гулянках, а дівчата зі страхом в очах розбігались від нього, як від скаженого. А далі став помічати, що й рідний брат — Щербило — намагається зайвий раз обійти його стороною, боїться сісти поряд на обід. І скрізь люди відсовуються від нього, обходять... Златорук супив брови, мати нищечком витирала сухі, вже виплакані очі... Найстаршенький, найрадісніший її носить прокляття волхва... Світ для Братислава обернувся на пекло. І пішов хлопець з дому. Дороги у людини нелегкі, коли вона тікає від власної тіні. Ішов він через ріки, через ліси, через вогонь — і не потонув, не згорів, не став здобиччю дикого звіра. Сам лишень перетворився на звіра бродячого — ізгой роду свого. Того ж літа прибився до Пересіченя. Солодка вода була у криниці, що біля хатини пастуха Окомира. Солодка, бо пив її із рук — із білих рук! — білокосої дівчини Житянки. Солодко пахли теплі трави, по яких вони бродили, взявшись за руки. І небо над Пересіченем було легке, прозоросонячне, манливе, як очі його коханої. І терпкі цілунки їхні, і щирі розмови, і все було переповнене повносиллям і любов'ю. Але скоро знову перед ним розіслалися безконечні дороги. Знову став ізгоєм. Окомир вигнав його зі своєї хати. Про те не хотів згадувати. Тільки згризав свою душу: навіщо щиро розповів старому пастухові про те прокляття волхва?! Гадав, що він посміється з того. Але Окомирові було не до сміху — прокляття волхва могло перейти і на його рід!.. Все перетерпів Вратислав — звідав і рани від хижих орлів, звідав і біль на ногах від залізних ланцюгів ув Іскоростені, коли його сприйняли як вивідника Олегового. У деревській землі і вирішив спинитись. На узліссі, під Іскоростенем, знайшов порожню хижу. Від лютих вовчих зграй і сніговіїв було де сховатись. Улітку ловив дичину, рибалив в озерах. Мав печеню і юшку. Часом надходили з Іскоростеня градяни по рибу. Приносили йому буханці хліба чи шматину полотна на сорочку. Хтось подарував сокиру і тесак. Тоді і згадав чоловік батькову науку. Почав підбирати гожі дуби і валити їх, обтесувати і складати у зруб. Бувало, що й молодики з града підсоблять йому в тому ділі. Тепер він їм не казав, звідки і чого тут. Імені свого теж не називав. Сказав, що кличуть його просто Гомін. Отак зник бродячий ізгой Вратко і народився здатель — дядько Гомін. За весну і літо він з поміччю охотників витворив якесь химерне, таємниче здання — чи то терем з високим крутосхилим дахом, з піддашками над вузькими вікнами, з ґанками і стовпами навкруг; чи то якесь капище, куди опівночі потай збирались невидимі душі невидимих богів і починали сперечатись, для кого з них збудоване це обиталище... Після заходу сонця і сам здатель боявся заходити до цього хорому. Чув шерхіт якихось тіней по закутках, шарудіння сіна, яким він заслав мостини. Ще вчувались йому голоси туги й стогону чи якогось сміху, що линув з-під високої стелі. Сотворив тесля небачений хором, а сам боявся його: не для життя був він придатний, а для витання високого духу. Люди всяке говорили про нього. Чутки розлетілися по селах і оселищах. Частіше стали прибиватись сюди то мисливці, то грибники, то ягідники. Хто не приб'ється, підніме голову — отетеріє від подиву і дух затамує.