За те й смерть прийняв справедливу. І ти, Окомире, не оскверни свої вуста і свій рід іменами чужих богів і їх заступників, і не служи, і не кланяйся їм, а сокруши їх! — Не можна брати в дім того ізгоя!..— закінчив своє віщування волхв. — Наші бога постануть супроти... Тепер Окомир, переступивши поріг своєї хати, тяжко повторив сі слова: — Наші боги постануть супроти нас... немає мого благословення... Житяна, як мертва чайка, упала на руки Вратка. Мати схопилась за груди, в яких щось свистіло й шипіло... Через тиждень з'явились гриді князя Превлада і веліли віддати їм київського ізгоя-бродника. Князь хоче бачити його власними очима. — Гей, Окомире, де ховаєш того зрадцю? А ходи-но, голубе, до нас!.. Не знайшли вони тоді Вратка — втік. Другого дня померла від задухи в грудях мати. Окомир слав прокляття долі... Житяні лишились самі надії і глузливі переспіви дівчат і молодиць. Над моєю хатиною чорна хмара встала — Що на мене молодую поговір та слава... Житяна пішла до Києва шукати рід свого лади, шукати його... Але не знайшла. Певно, десь упіймали його лакузи князеві і вбили... А може, вкинули у яму — поруб... А може, залізами прив'язали в степу на могилі до кам'яного стовпа, щоб хижі орли пошматували біле тіло... Назад вона вже не повернулась — наступали холоди. Осіла в хатині, що пустувала на гончарному кінці біля криниці. Допомагала людям по двору поратись — і люди їй допомагали. Найбільше жалів її кожум'яка Білокіз, що робив ладні, м'які взувачки і кожухи. Житяна продавала їх на Бабиному Торжку. І ростила свого сина Степка. Коли підріс, із острахом помітила, що в його сірих, як у батька, очах інколи спалахує якась колюча впертість. Вона жахалась — хіба не впертість згубила її ладу — Вратка? Почала ходити з ним до храму, слухати мудрі слова священика. І несподівано — знову несподівано! — стала свідком загибелі храму... Одного разу застала сина над відкритою старою скринею. Геть усе чисто вивернув — увесь одяг, трави, витяг шматки порубаного пергамену і довго дивився на них. Почав складати, приміряти один шмат до іншого — інколи виходило як ціле. Спитав матір: — Ти християнка? А письмена ці знаєш? Звідки ж їй знати ті письмена мудреців? Вона тільки слухала молитви священика і сама творила свої молитви. — Не знаю, Степку. — Якби живий був священик, я б у нього навчився читати. Коли ж на гостиному дворі об'явилась ватага купчини Синька, Степко аж затанцював. — Вони ідуть до Болгарії, мамо! — То й що? — Там є схоли — вивчають письмена! — Нехай собі. Багато чого є в чужих краях. — Але ж... як зрадів би наш священик... Вона зрозуміла: сина уже не втримає. — І я... попросився до ватаги — буду куховарити! Ні словечка не мовила: її сина уже кликала його доля... Безгласно летіли літа її самотности. Лише в снах приходив до неї її син і все про себе розповідав. А тут захворів кожум'яка Білокіз. Почала згадувати, якими травами мати зцілювала людей, якими словами і молитвами примовляла. Поставила Білокоза на ноги, а до неї приходили інші немічні за поміччю. Між собою прозвали чарівницею — уміла недуги вигнати і силу людині повернути. Та новий клопіт звалився на її голову: Білокіз попросив увійти в його самотинний дім господинею. Вона цього не хотіла, та боялась відмовити добрій людині. Його син — Ловель — десь повіявся у світах, і старий чоловік доживав свої роки безнадійно. Як і вона. Але що сказати? Досить їй і свого тягаря життя... тягаря своїх чеснот і розуму... Ні-ні, вона повинна дочекатись сина. А може, і свого щастя! Десь же воно ходить по цій землі! * * * Важкі білі сніги завалили вулиці київського Подолу. Морозяні вітри носились на скажених конях-вихорах; своїми довжелезними хвостами і гривами здіймали круговерті метелиць, хурделиць і вирів, що зміями-гориничами пролітали над землею, свистіли під повітками, за стіжками, завивали у димарях, ніби голодні вовчі зграї. Оті хурделиці згинали донизу дерева й лози й тіпали їхнє гілля, немов коноплі на терниці. Дім оболонського бондаря Гордослава скрипів і часом здригався від лютих круговіїв. Стіни вже погрузли в кучугурах по вікна, солом'яний дах рвало й шматувало, аж тріщали крокви й хитався димар. Рідко виходили з хати. Над дверима повісили старе рядно — берегли в хатині тепло. Вдень і вночі не згасало вогнище в печі, воно і дихало теплом, і освітлювало сутінкові кутки, й умиротворяло збурений, зляканий дух людини, яка мимовільно дослухалась до зимової бурі і мислями неслась слідом за нею в жахні безодні небес. Часом шалений вітер, що вривався в димар, забивав комин димом — тоді хата виповнювалась димом, летючою сажею й іскрами. Діти на печі забивались, немов мишенята, в куток, накривались ряднами, доки мга і гар не осідали. А в кутку біля припічка хурчить прялка їхньої старшої сестри — Веселини. Менші діти Гордослава знали, що Веселина була на виданні і тепер дбала собі на посаг. Мати сказали, що навесні чи влітку треба б і весілля відбути, якби хлопець добрий знайшовся. Дітвора нетерпеливо допитувалась у Крушки, хто ж вінуватиме їхню Веселинку, котрий із парубків посадить їх на коня і подарує меншим сестричкам яскраві стрічки. Мати кишкала на них, як на курчат, сердито відганяла, аби не чіплялись реп'яшками, когось та знайдуть Веселині, коли вона сама і далі буде такою сором'язливою. Тісні часи нині прийшли для всіх, а для дівчат то завжди було нелегко. Женихів постійно не вистачало, а тепер і поготів. Забирають тих хлопаків то на хозар, то проти Степу, то проти ромеїв. А теперка он повно варяжинів у Києві, підняли у граді свою триглаву зміїну пащеку. Князь Олег і бояри тому й набирають собі велику дружину. Хтозна, скільки голів ще поляже на майбутніх баралищах. Відданиць нікому брати... Крушка сама собі бурчить під ніс та сердито штурхає рогачами в печі. Аж іскри звідти відмітаються вогненним стовпом. Від того її обличчя та очі червонішають, ніби злішають. Гордослав мовчки також дослухається до тих бурчань жони. Скрутно похитує головою своїм невеселим думкам. Сказано — мачуха не рідна мати! І пальці його швидше починають крутити безконечні товсті нитки — він плетев'яже сіті. Настане весна, закине невід у хвилі дніпрові — дивись, Водяник і підкине щось для його мишенят. Он скільки їх — шестеро в нього! Їх залишила йому перша жона та й замкнула очі навіки. Отоді на них узяв оцю Крушку — з двома її діточками. Нелегко і їй день у день тягати горшки на таке сімейство. Зведенята не мирять, один поперед одного виривають шматок хліба чи вареника. Веселинка їх доглядала і раду їм найліпше могла дати. А тепер за прялкою та за рушниками сидить. Дбає про дівоцькі одяганки. Бо за тими дрібенятами нічого собі не встигла у скриню покласти — змарнувала час! Де вже було їй і женихів отих шукати. Тож і поспішає доня. Крушка бурчить, що помочі їй нема ні від кого, а в неї дві лишень руки, та не відриває дівчину від її роботи. Знає, що на голу кістку і сорока не сяде! І Крушці-мачусі неслава буде серед людей. Скажуть, не дала падчериці посагу заробити. Коби не ця люта й туга зима, може б, і заручили Веселинку. Злі морози не дають спуску, худоба мерзне в оборах, вищать голодні свині у сажах. Кури геть перемерзли, аж гребінці почорніли. На вечорниці дівчата й не ходять. А до весни, гей, скільки ще! Хоча б хліба вистачило... Одвічно невеселі думи хліборобські. Снують вони у голові Гордослава, як безконечні нитки для його рибальських сітей. Витираючи порепані червонясті долоні об фартух і погойдуючи важкою пазухою, до нього підступає Крушка. Молодиця собою нівроку, і тямуща, і роботяща. Заступила покійницю, матір його дітей. Та не заступила місця жони біля нього. Не тягнеться його душа до цієї Крушки — і край! Вона знає про це і ще більше напружується й насторожується біля нього. Стає якоюсь дратівливою, колючою на язик, а іноді силувано так лисицею лащиться. Ось і зараз. Чого їй треба від нього? Не піднімає голови на неї, вдає, що не бачить її тихої присутности поруч. — Чуєш, може, погомони із сусідом, Златоруком отим. Син у нього молодший на порі. Може б, сватами стали. Авжеж, наша дівка он яка! — гаряче зашепотіла йому в щоку й квапливо затягла кінці хустки під підборіддям. — Ат...— відмахнувся Гордослав від її шепоту. Мачуха хоче швидше випхати з хати хоч один рот. Знає він того молодшого Щербила, а старшого десь вітром знесло з дому — волхв прокляв, якийсь клятий рід. — Та не знайти такої дівки на всьому Подолі! — знову підступає до нього Крушка.— А той хлопець, Щербило, га-арний! Кажу тобі... Гордослав супить брови, невдоволено ворушить вусищами. Непевного роду хлопець! Ще з отрочих літ, мовлять, старший київський волхв прокляв їхній рід за щось. Ото й зійшов із дому старший син. А цей теж, мабуть, непутящий, Щербило цей. Й ім'я таке дали: Щербило! Ніби пощербив хтось його життя... І за що? Ніхто не знає. А яке ім'я, таке й життя. Завжди це так. — І роботяща ж яка, дивись! — не вгавала Крушка, осмілюючись, що її хоч і не слухають, та й не женуть. — А той Щербило пасе нашу дівку очима, сама бачила. Значить, до душі йому! — сказала й почервоніла, аж одвернулась. Щоб Гордослав не посміявся з її раптової відвертости. Здогадується, що йому нелегко її терпіти, бо, чує, не припала йому до душі. Терпить задля дітей і господарства. — Йому, може, й до душі. А їй? — уперше підняв очі до жони. Вона аж спалахнула від несподіванки. Ведуть розмову про дітей, а їм обом видається, ніби й про своє потаємне. — Чого б то їй не до душі? І собою нівроку — ставний, чорнобривий. А сині очі такі, що враз вчарує дівку! — Сливе, життя змайнувала даремно, коли не знаєш, що справжнє вчарування не в красивих очах! — чомусь розсердився Гордослав на неї. Переполошилась, затряслась душею Крушка і відступила від нього. Ненависний який! Хотіла ж дати добру пораду для щастя його дитини. Усе вийшло на зле. Не знати, як і говорити з ним, чим і догодити йому... Пощо їй ця кара — нез'ясовна, всюдисуща ненависть його!.. Скиглило серце в ній. Чом так буває — свою печаль хоче на ній збити. Мовчки штурхала рогачами в печі, без потреби переставляла горшки з місця на місце, ковтала непролиті сльози. Гордослав і собі затявся, рвав пальцями сирові нитки, ніби своє серце рвав.