І лише до заутрені та на вечірню молитву можна потрапити до монастирського храму.
Єремія ходив набурмосений і пригнічений. Карався думкою, чи й прийме його назад отець ігумен Феодосій і яку спокуту призначить йому за ослух.
Загортаючись у драну чернечу рясу, аби сховати своє грішне тіло від студеного вітру, воротар-мніх співчутливо тупцював біля сих двох приблуд. Тупцював на місці зчорнілими, порепаними підошвами, не знав, чим зарадити їм. Скільки нині голодних і обідраних бродить дорогами від града до града, від села до села!.. Холопи, ізгої, рядовичі, закладники[24], розорені князівськими продажами, вірами, боярськими правежами і потягами[25]…
Люди, вигнані зі своїх оселищ половецькими набігами… І всякий іний розорений худорідний люд…
Раптом чернець-воротар щось пригадав. Висунув голову із старої брудної хусти, якою була обмотана шия, дихнув гнилизною зубів в обличчя Єремії:
— Або ось що, узавтра князь Святослав приїде до обителі. Буде миритися з отцем Феодосієм. Наш ігумен не хоще визнати старійшинство у Києві чернігівського князя. О! Ігумен упертий. Каже: попустиш гріх сей одному — інші князі почнуть один одного зі столів спихати й чубитись. Від того землі горе й розор.
— Правда сіє, брате… — хитнув дірявою скуфейкою Єремія.
Воротар зрадів, що знайшов розуміючого бесідника, ожив.
— Каже: старійший князь має тримати в узді менших князів. Коби менші слухали старійшого. Як сіє водиться серед братії нашої. Ніхто не може ослухатись ані ігумена, ані пресвітера.
Прокинулись на зорі. У задушному виталищі[26] прихожанського дому повно людей. Спали всі покотом, на розстеленій по долівці соломі. Спали одягнені й взуті, щільно притиснувшись один до одного спинами. Густе, в'язке повітря пахло крутим потом, онучами, сирицею, овиною[27]. Від печі-мазанки, з-під заслінки, тягло сизим чадом — закинуті в піч звечора дрова не горіли, сичали й обвуглювались. Крізь шибку невеличкого віконечка продирались зшерхлі зорі. Час до заутрені. Прочани заворушились, заохкали, зашепотіли молитви. У кожного на серці було якесь горе.
У малій дерев'яній церквиці Успенія богородиці, яку поставив іще перший чернець печерський Антоній з братією, уже несамовито бив поклони отець Феодосій. Єремія з Наславом ледве протиснулись за поріг церкви — там уже було повно ченців. Усі шанобливо дослухались до неголосного бубоніння престарого Феодосія. І чим більше дослухались до його слів, тим більший ляк брав за душу. Не божі слова, не молитви говорив Феодосій. Якісь прокляття богохульні возносив супроти нового київського князя Святослава!
— Не по закону возсівши на отчому столі, гріх великий сотворив владика. Вигнав брата свого старійшого, що був йому замість вітця, у чужу землю лядську. Глас крові убієнних вопіє на тя, князю, до бога, яко кров Авелева на Каїна! На гонителя й убойника, братоненавидника і согрішителя, пошли, о господи, свою караючу десницю, да утвердився б у землі нашій закон старійшинства во благо всієї Русі… Да убоїться син возстати супроти отця, а менший брат на старшого руку підняти!.. Да бути в законі заповідям Ярослава, сина Володимирова, первохрестителя й апостола землі руської!.. Утверди мя, господи, духом своїм… в сій благій справі. Ніщо же мі не мило так в житті моїм — ні утрата благодатьства, дітей, землі… яко мила мені сила і міць землі Руської…
— Ходи сюди, — тихо відкликав Єремія Наслава. — Мені те все чується чи такі слова і мовить ігумен?
— Мені також… ніби вчувається… супроти князя коромолить!
Феодосій же возносив руки до олтаря:
— Поверни, о господи, законного князя нашого, христолюбця Ізяслава, сина Ярослава Мудрого, і сотвори закон…
Несамовиття ігумена захопило й ченців.
Нарешті Феодосій втомився. Братія зашелестіла одягом, затупала, розступилась, пропускаючи свого пастиря до виходу. Єремія і Наслав проштовхувались ближче до нього. Нарешті розстрига влучив хвилю, упав на коліна перед ігуменом.
— Владико благий! Помилуй мя і не сотвори гніву за слабість духу. Дозволь вернутися під десницю твою, в обитель…
Кремезний білобородий старець у простій грубій власяниці важко зіперся на підставлене плече свого келійника.
— Се ти, Єреміє? Вернувся?
— Я, святий отче. Прости…
— Піднімись, сину мій. З плачем молитиму бога, аби душу твою буйну упокорив і навчив терпінню…
Єремія вхопив старечу руку ігумена й припав губами. Старець не виривав руки. Дивився поперед себе кудись удалеч, уже думкою витав далеко від покаянного грішника. Раптом його погляд упав на незнайоме обличчя хлопця.
— А це ж хто?
— Побратим мій, отче. Прийми його до свого стада…
— Прийми, отче… — Наслав похилив голову на груди,
— Хощеш бути достойним чорноризцем, приглянься до нашого життя нелегкого, чадо, до трудів невсипущих во ім’я бога,
— Хотів би, отче… в чернечий сан… — лепетав Наслав..
— Благе твоє хотіння, чадо, і помисл благодатний. Але чи зважив свої сили? Чи стачить наснаги блюсти суворі закони нашого буття? Чи не покличуть тебе назад багатство і слава суєтного світу? Подумай спочатку. Іди до вітця Никона, пресвітера. Будеш послушником.
Монастирський привратник уже нісся назустріч ігумену, б'ючи на бігу поклони.
— Владико! Князь Святослав перед ворітьми давно стоїть. Але ти велів непускати його до обителі. Я і не одчинив воріт.
Ігумен велично спинився. Випростав спину, заніс вперед свою сучкувату патерицю.
— Велю тепер одчиняти.
Перед ворітьми, які поспіхом одчинив чернець, стояв князь Святослав зі своїм почтом.
— Повелів мені прибути, владико, а сам не пускаєш до обителі. — В князевім голосі гучить обида.
— Се бо вельми ся радую, — одказав Феодосій, — брат мій мого слова дотримував! — гордо поглянув на князя. — Тепер — іди.
Князь Святослав Ярославріч, другий син Ярослава Мудрого, був уже в літах. Приземкуватий, сивовусий, із сивим же, прямим волоссям, підрізаним під круг. Округле, обтяжливе черевце робило його ще приземкуватішим і схожим на пукатого жука. Невпевнено зробив крок навстріч високій поставі ігумена, чорний клобук якого робив його вищим.
— Отче! — Князь Святослав ще раз непевно ступив до Феодосія. — Боявся, що не пустиш мене в обитель свою.
— І не пустив би, аби не печаль моя і не біль мій за прогрішення твої зело великі, князю…
Святослав розгубився. Оглянувся на своїх бояр, ніби шукав у них підтримки. Наслав і собі разом з усіма воззрився на тих, у кого князь Святослав шукав собі підмоги. Тої ж миті хлопець впізнав серед них воєводу Яня. Він єдиний на оте безпорадне озирання Святослава ступив йому навстріч й уважисто поклав руку на руків'я меча. От і заховався за мурами обителі від мирської суєти і бід!..
Єремія збагнув переполошеного Наслава. Нагнувся до нього:
— Не бійся, отець Феодосій нас не видасть.
— Істину мовлю тобі, отче, — осміліло тим часом підступав Святослав до ігумена, — коли б мені возвістили, що отець мій возстав із мертвих, не бих ся тако радувати, яко твоїй зичливій волі покликати мене сюди.
— Що гнів наш супроти влади державної? — Феодосій, проте, голови не схиляв. — Сія влада — вища за все. За неї маю богові молитися. Ходімо, князю.
Лице ігумена було суворим і непроникним. Погляд заглиблений у якусь тривогу, що зібгала довкола очей суху воскову шкіру обличчя.
У свої глибокі літа отець Феодосій хоч і поник силою, тілом залишався таким же могутом, яким прославився серед печерських жителів. Колись йому нічого не варто було вночі, коли вся братія засинала, перетерти на жорнах усе зерно для випікання хлібів, яке мали перемелювати порівну усі ченці. Міг піднятися на світанні раніше за всіх і порубати дрова, що заготовлялись для рубання на кілька днів. Не ворухнувшись, міг сидіти на землі, біля печери, з оголеною спиною, в яку впивалися мухи, ґедзі, комарі, й прясти вовну, щоб з неї зіткати одяганку для всієї братії. Вельми терплячий і впертий у праці був сей отець Феодосій, як і несамовитий у своїх молитвах. З такою ж упертістю тепер він став на захист непохитності київського княжого столу і закону державного.
Закон — це головна сила, котра має придавити свавілля буйних Рюриковичів і змусити їх хилити свої бентежні голови перед Владою, освяченою божим Словом. Закон! Сія сила, гадав ігумен, має утвердити єдиновладдя, якого досягли ще Володимир Хреститель і Ярослав Мудрий з поміччю церкви. Тепер розсипалося оте єдиновладдя. Князь Ярослав Мудрий перед смертю немудро вчинив, розділивши Руську землю межи трьома своїми синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Тепер почалась распря межи ними. Заводієм у ній став волостель Чернігово-Сіверської землі, оцей лукавець Святослав, що зараз слухняно й винувато стояв у келії ігумена.
— Іще в Чернігові чув про силу твого слова, отче. Єси світочем у землі руській. — Святослав лестився…
— Але ж… пощо хотів мене заточити? — Ясно і спокійно поглянув Феодосій у князеві очі. Та ясність не дала змоги Святославу злукавити.
— Грішен єсмь, отче. Прости!
— Бог простить.
— Щиро тобі кажу: не хотів ти визнавати мене київським великим князем. Велиш в єктенії і зараз називати київським князем Ізяслава, — ображено сповідувався новий київський володар.
— Правду тобі сказали твої вивідники, — спокійно мовив Феодосій. — Бо ти супроти закону пішов і неправдою сів на отчий стіл. Великий-бо гріх єсть переступити заповідь отця і закон держави! — суворо підняв угору вказівний палець.
— Грішен єсмь. Прости! Не май гніву на мене. Брат Ізяслав хоч і старійший, але безвільний єсть. Оточив себе іновірцями та купчинами, народ руський дав їм холопити.
— Знаю. Ізяслав у вірі не був стійкий. Але то вже наш клопіт. Князеві личить бути віротерпимим. Отець його Ярослав наставив у Новіграді Луку Жидяту єпископом! Він сподобився мудрому князю силою своєї віри. Жидяту вихрестив ще великий Іларіон. І був він істинним християнином, яко і апостол Павло та іниї апостоли.
— Лука Жидята був щирим, а брат мій — сам кажеш — хисткий у вірі.
— Але хіба через тую нестійкість ти забрав у нього отчий стіл? Хіба ти через це загріб його злото й перетяг у свої комори?
— Грішен, отче.
— Якщо чуєш гріх, верни братові київський стіл. По закону руському.
Святослав зітхнув. Поглядом щось видивлявся в золотистому верху соболиної шапки, котру м'яв у руках.
— Не за тим стіл відібрав у брата, аби йому повернуть.