Тоді пішли. Я можу тебе трохи провести, поки Неті зайнятий".
"Давай!" – бо мені дуже не хотілося бачити Наташку.
"А потім він нас дожене".
"Він? Неті – це вона. Наталка".
"Да? Раніше був чоловік... Я чула, що тепер жінка. Ще її не бачила. Вона дожене. Вона тут не так, як ти, ходить".
Я сердилася на Наташку, бо вона сердилася на мене. Не попередили, як тут що, зробили мене винною, ще й злитися на мене?
"Прямо, прямо – під гору", – сказала пташечка, я її послухала і пішла під гору. Ступати було легко – глина, а гора полога. Пташечка не злетіла, сиділа і далі на плечі, тільки вчепилася міцно пазурами, крізь светрик відчутно.
Так ми йшли, мовчки, все під гору, під гору, я не втомлювалася, тільки від туману намок одяг, верески, кроки і шум крил затихали десь за нами. І коли, нарешті, піднялися на вершину – туман зовсім розсіявся, стало тихо, і я побачила звірів.
Уся долина, яку нам треба ще перейти, всі гори ліворуч і праворуч, поки видно, і, напевно, й далі – все зайняте сплячими тваринами. Прямо біля мене, міцно притулившись одне до одного, як кури в курнику, спали великі птахи, схожі на орлів. Може, то і були орли, а може – грифи або канюки... Не знаю, я зовсім не розбираюся в орнітології. Нижче – на каменях, групами, довгими стрічками, які заходили за горизонт в обидва боки, – все дрібніші пташки. Лелеки: білі, сірі та чорні. Чаплі, рожеві фламінго, які чогось були не рожеві, а жовтуваті. Великі гуси, чорні, сірі, в крапку. Лебеді різних кольорів. Лебеді чогось були навіть сині. Ворони. Ворон дуже багато. Ми йшли, йшли, а вони сиділи і сиділи, спали, поховавши носи в пір’я. Були ще качки і кури, індики, індокачки, чайки, альбатроси. Здоровенні такі, зовсім не ті, що над річкою літають. Деякі чайки чогось були рожеві. Папуги, канарки, горобці, щиглики, посмітюшки, шпаки, синиці, снігурі, дятли, сороки, знову горобці, горобці, горобці, голуби всіх кольорів – рядами, як нитки муліне в мотках, за кольорами. Як пряжа у великому магазині. Й усі ворушились уві сні, дихали, струшували крильцями, іноді посувалися.
Нарешті пташині ряди закінчились, і стежка теж. Ми вже спустилися в долину. Скраю спали жирафи, не знаю, як іти – по їхніх спинах? Пташка мовчала.
Крайня жирафа відкрила сонні очі.
"Вибачте, можна ми пройдемо?"
Жирафа заплющила очі й лягла спати далі.
"Вони не розуміють", – обізвалася пташка. Я думала – вона заснула.
"Вони не вміють балакати?"
"Не вміють".
"Тільки птахи балакають?"
"Птахи теж не вміють. Вміють тільки Персонажі. Ну, з казок, із книжок".
"Забуті персонажі, так?"
Пташечка промовчала.
"Хм... ти вибач, пташечко. Я не про тебе. Я так. Собі сама. А як мені далі йти? По жирафах?"
Жирафи від мого голосу заворушилися.
"Краще мовчи, – цвірінькнула пташка. – Обережно переступай через них".
Я полізла через жирафові шиї, як через повалені дерева. Далі були слони, ведмеді... Здоровенний зоопарк, де всі клітки відкрили, і тварин поприсипляли.
Спочатку намагалася ступати дуже обережненько, щоб не розбудити якого тигра, потім побачила, що по них хоч танцюй – будяться тільки від людського голосу. Ведмежі лапи, вовча шерсть, заячі вушка, котячі вуса, собачі хвости... Сонних білочок можна брати в руки – вони, як плюшеві іграшки, тільки теплі і м’які, лоскочуть вухо і щічку. Водяні видри – мокрі. Щурі... хай собі лежать, кроти не сліпі, в них є очі, тільки закриті, бо сплять. Коні не сплять стоячи – лягають і сплять. Корови так само, свині не рохкають...
На свинях я послизнулась і жахливо перелякалася, впавши між них: згадала історію про одну дуже злу жіночку з того далекого поліського села, куди ми їздили щоліта по чорниці. Жіночка всіх кляла, з усім селом була в сварці – чорнорота баба. Нам жалілася, які навколо ходять придурки, розпусники і жлоби, що в них у житті тільки одна ціль – її, бідолашну, нещасну, мучити, з неї знущатись і їй голки під поріг підкидати. Раз прокляла вона попа тамтешнього, кричала, що йому, неуку, тільки свиням правити – і щоб він її не повчав. Прийшла додому, пішла свиней годувати, впала – і свині її з’їли. Погризли, ховати не було чого.
Ті свині, з цієї історії, теж десь тут є, напевне... І бабині свині є... як добре пошукати.
Кролі від зайців відрізняються кольором шубки і товщиною. Зайці худіші. А сплять усі однаково, покірно. Можна брати за вуха і відкладати на інших зайців, щоб було де пройти. Маленькі кошенятка притулилися біля кішок – своїх мам. Як вони їх знаходять, якщо там їх топлять ще сліпими і мокрими?
Цуценята – ні, цуценята сплять окремо, кожне саме по собі. Коли їх гладити – трошки помахують хвостиками уві сні. Кішок гладь не гладь, не реагують ніяк. Тхори і куниці – як кліпси. Якщо їм розкрити пащеку і впхнути туди рукав свого светра – тримаються, можна їх підняти. Я собі цілу гірлянду куниць навішала на комір і лисицю на голову одягла – вона спала, не прокинулася.
Пташечка тихенько цвірінькала:
"Пішли... пішли..."
Мені так добре було тими тваринками бавитися! Такого ж не буває ніде.
Незнайомими тваринами я не гралася – не знаю, що робити з мавпою чи пінгвіном. Він, до речі, сухий, а не мокрий... Я думала, що мокрий.
Страшні лосі та зубри, коли потягнути за ріг – повертають голову. Був там і вимерлий звір єдиноріг. Зовсім не схожий на носорогів. Носороги товсті і пористі, а єдиноріг – синій, худий і весь переливається світлом.
Леви і тигри лишилися десь ліворуч, слонів я теж обійшла. Через мавп проходили – як же їх обійдеш, коли їх так багато? Пробиралися серед рук, ніг, хвостів, голів, зубів, сонних мутних очей...
Я не стомилась, і звірі всі були хороші, може, ще тому, що дуже чисті, нічим не пахли. Це я ще серед птахів помітила, як можна було би пробратися через таке величезне пташине сідало і не задихнутися? На фермах он кури какають на спеціальний конвеєр, і то – спробуй зайди на ферму, аж в очах сльози! В звіринці пахне звірами і тирсою. Та навіть у цирку добре пахне кіньми.
Ці звірі зовсім не пахли.
Зовсім.
Навіть шерстю.
І пташка моя не пахла пір’ям.
"Тепер буде простіше! – сказала вона мені, як вибралися з-під чогось із копитами, рогами і плямами на короткій шерсті. – Тепер знову під гору, і є стежка".
Стежка вела вгору по камінню.
На кам’яних схилах, куди ми почали дертися, було трошечки сонячних плям і багато-багато всякого гаддя.
Не люблю крокодилів, змій – великих, дуже великих і величезних. Всіх із трикутними головами, що значить – отруйних. Не люблю і вужів, ящірок та саламандр, ігуан і різних-різних-різних, не знаю, як звуться, а папірчиків із поясненням, що це таке, на них наліплено не було. В птиці питати не можна – бо людський голос їх будить… Це буде жах, як ці всі… штуки попрокидаються!
"Дивись! – цвірінькнула пташка. – Он вони! Динозаври!"
З гори їх було видно – ціла долина. Динозаври не спали. Бродили, сумні і кволі, великі і малі, ніхто нікого не їв, між ними траплялися мамонти – дрібненькі, як собаки, як дивитися звідси, вони були різнобарвні, дуже яскраві і плямисті, зовсім не як у тих Олегових фільмах, що він любив дивитися про праісторичні часи, де їх малювали сірими, тут – просто веселка, просто крильця метеликів, а над усім цим різнокольоровим місивом літали шкіряні птеродактилі, теж смугасті – червоні, сині, розмальовані візерунками, – і дивні пташки з зеленими і червоними грубими пір’їнами.
"Побачила! Я бачила динозаврів! Я їх бачу! – захлиналася від захвату пташка. – Давай спустимося?"
"А ти сама не можеш?"
"Я? Сама? Я ж..."
"Ти мене доведеш до істєрікі, падружка! – гаркнула Наташка прямо над вухом. – Шо за самодєятєльность? Тобі нормальним язиком сказано – поведе Неті, а ти шо витворяєш? Нє, ну ти, блін, даєш! Ну ти, блін, вабщє!"
Пташка, побачивши Наташку, спробувала сховатися за рештками мого стриженого волосся, але Неті її звідти видерла.
"А ти? – гаркнула на пташку. – Ти понімаєш, шо нарушать нєльзя? Присплю!"
І, розмахнувшись, вона кинула пташку кудись назад, та свиснула і полетіла під похмурим небом, як метеорит, залишаючи вогняну смугу за собою.
"Динозаврів їй треба було побачить! Завела тебе, блін, куда не треба! Не могла мене подождать, нє? Нада було пертись? Тепер ми спізнились із-за тебе на корабель, прийдеться на попутних! Нє, ну ти мене просто до сказу сьодні доведеш! Сказано тобі – слухайся і не... Ай, да ну тебе. Іди з моїх очей, бо я щас дуже свірєпа. Давай-давай!"
"Куди? Між динозаври?"
"Блііін! Шо ви всі причепились до динозаврів? Динозаври! Капєц! Ще раз кажу – слухаться мене нада! Понімаєш, чи ти тупа?!"
"Ти мені скажи, куди йти. Чого кричиш!"
"Та он туди!"
Я глянула. "Он там" були якісь водорості, високі, як дерева, тільки в’ялі, обвислі і ніби политі де-не-де синьою фарбою. Я пішла між них, і сонце почало меркнути, ніби настав вечір. Стежка дедалі ширшала, поки не перетворилася на алею в парку, тільки замість дерев росло те щось, чому назви нема.
Стемніло, ніби ніч, я спіткнулась і налапала підошвами черевиків бетонні сходи – зовсім тобі вихід зі Стрийського парку, он і ворота.
Свіжий, холодний вітер.
Я вийшла за ворота парку – і опинилася в туалеті третього вагону.
Електричка стояла.
Я швидко вистрибнула з неї: боялася трупа. Електричка рушила, і я подумала, що я ідіотка. Де це?
Якийсь перон.
Ніч.
Голова болить.
Пішла за людьми у вокзал.
Вокзал був дивний.
Старий такий, на стінах написи: "Залъ ожидания для пассажировъ первого класса", "Залъ ожидания для пассажировъ второго класса", і для чогось – пам’ятники Леніну, я їх аж три надибала, поки шукала розклад електричок.
Ще до того, як знайшла його, зрозуміла, що це – Козятин.
Мені ще болів обпечений фастівською кавою язик, і тут я попила водички, а потім все-таки купила пива.
Електричка на Шепетівку – наступну мою злощасну пересадку – відходила за три години, я сиділа між пасажирами невідомо якого класу, але пахли вони добряче, аж у носі щипало.
Подивилася на своє пиво, але мені згадався його смак, київські бомжі і вперше побачений труп цигана Крадія... Ковтнула гірку слину і сховала пиво в рюкзак. Може, потім знадобиться.
Спробувала заснути, але весь час з’їжджала з твердого стільця, як тільки задрімаю, а крім того, було дуже холодно.
Вокзальна світла ніч, оголошення про поїзди, сизі люди, сонні очі, дохлі метелики .
Ліворуч від мене старенька бабця їла шпроти з бляшанки, чмакаючи і заїдаючи цибулею, я ковтнула слину, облизнулась і подивилася праворуч.
Праворуч, на порожньому крісельці, лежала забута кимось газета, я взяла її і стала читати дурні статті про те, як знаменита модель готує собі сніданки і яка хата в якогось продюсера, що його прізвище я вперше побачила якраз у цій газеті.