Я одразу не зрозумів, що ти питаєш. Марино, це – не жарти, кажу тобі. Що було?"
"Енкі! Ні-чо-го! – як цей старий дід не розуміє? От зараз вона стане тут перед знервованим Олегом усе розказувати. А ще шумерський бог! – Їдь спокійно, не переймайся, і передавай там привіт Енлілю і... кого там ще побачиш, у Львові! Все".
Олег дивився на неї – тут вона помітила, що в нього червоні, заплакані очі.
"Ти не знаєш?"
Що вона мусить знати? Зараз він розпитуватиме – і виявиться, що вона збрехала.
"Що? Знаю!"
"Я думав, ми поїдемо відразу".
"Куди?"
"Ну… в морг…"
І тут Марина зрозуміла, ще до того, як він сказав, – вона зрозуміла, вона вдихнула мокрого й гарячого повітря від чайника, відчуваючи горлом його, тримаючись, щоб не закричати, слухаючи, як до неї, до її вух, повільно пливуть крізь мокре гаряче повітря його слова:
"Артура ж зарізали… вночі… Треба ж і нам… Так?" – ці жахливі слова розбивались у повітрі на склади і повторювались їй у вухах якоюсь нереальною луною. Марина ступила назад, і хруснув під тапком осколок артурової чашки – так голосно…
ОЛЕГ: СТУДЕНТ МАГІСТРАТУРИ
Того дня, десь так після пар, ми сиділи з Оленкою, дівчиною дуже інфантильною і вихованою на Замковій горі в Києві, пили пиво на помин Артурової душі. Марина, моя дівчина, з якою ми живемо разом, зірвалася з пар, сказала, що їде до Львова на його похорон, а я думав, їхати мені туди чи ні, все одно є нічні поїзди, а в крайньому разі можна й літаком, але я поки ще не знаю, чи це треба .
Оленка сказала, що треба.
Хоча я їй пояснював: ну нащо, казав їй, ну нащо, ну що мені там робити? Стати в юрбі тих родичів і дивитися на його лице і той дурнуватий костюм, який на нього надягнуть? Я не казав "дурнуватий костюм", але так воно й буде.
А вона знову заперечувала, що треба, бо він був моїм найближчим другом, це я їй розказав, сам розказав перед тим, бо звідки їй знати, що він був моїм найкращим другом, хоча вона не зрозуміла, я думаю – чого їй мене розуміти? Мене навіть моя дівчина, Марина, не розуміє, вона он поїхала на похорон, а мені навіть не запропонувала: "Їдемо разом?" Якби вона покликала, я поїхав би з нею, але вона не сказала, вона говорила тільки про Юлю, свою подружку, однокласницю, одногрупницю, казала: "Як Юлі тяжко, ти подумай, як Юлі тяжко, вона ж Артурова дівчина була".
Я ненавидів цю Юлю, бо вона, сучка гуляща, не розуміла, який класний хлопець був Артур. Вона тягала його за собою по тих дорогих гадючниках, де сама бувала, вона примушувала його одягатися, як ідіота, в усе модне, вона зробила з нормального хлопця якогось прилизаного мажора, всього за пару місяців!
І якби ж вона хоч розуміла, який він класний! Я б на її місці просто щоранку Богу дякував, що мені таке щастя випало, а вона таскалась із ким попало, і навіть коли йому голову задурила – не перестала!
А Марина тепер мені: "Ой, їй так тяжко, їй так сумно..." І поїхала з нею.
Допив пляшку пива і кинув подалі в траву, ну то й що, що сміття, мені зараз глибоко плювати на всякі слиняві лозунги про чистоту природи. Тим паче, яка тут на Замковій горі природа?
Дівчинка Оленка подивилася на мене косо, але, розумничка, нічого казати не стала. Я забрав у неї з рук пляшку, все одно вона її не пила, а так, мусолила, і ковтнув...
Дві ночі не спав.
Дві дурні ночі, очі, як світлофор, і хоч дурненька дівчинка дивиться на мене, склавши губки, ніби зі мною все нормально, але я здогадуюся, що вона собі думає: думає, що я – п’яний придурок, і що верзу якісь дурниці, і не хочу їхати на похорон до найближчого друга, і сиджу тут з нею п’ю пиво, а сам маю дівку, падлюка така брехлива, але бач – дивиться на мене великими уважними очима, ніби оце мені страшно співчуває, страшно мене розуміє, ага, розуміє, аякже!
Якби не Юля, то він би досі був живий – не тягався б де попало ночами, не лазив би тими дурними підземними переходами. В Києві найгидкіше – оті підземні переходи. Хоча я мало в Києві жив, усього якихось пару місяців, але поки що не бачив нічого гидкішого за ці підземні переходи.
У нас у Львові вони теж не взірець архітектури, але не такі, в нас вони хоч чисті, а тут – ніби на підлогу налип увесь бруд із усієї київської жлобськості: ці підлоги, ці парапети – вся київська монументальна совковість, ці вибиті сходи, на яких сидять жебраки і, тягнучи перед себе коляски з важкими дітьми, спотикаються молоді мами, цей застарілий запах нужника. І спускаєшся туди, в запах нужника, в темряву, трохи розбавлену якоюсь одною, чудом не перегорілою, лампою, і тобі назустріч світять очі продавців, що розклали під стінами якийсь дешевий крам, і очі собак, які сплять під тими ж стінами на рештках картонних коробок.
Спускаєшся, як до могили.
Там його і зарізали.
Десь в одному з тих могильних страшних київських підземних переходів на нього напали в ніч із суботи на неділю і зарізали. І він ще повз, іще, стікаючи кров’ю, кудись повз, когось шукав, жити хотів, може, кричав щось, кликав когось, може, мене. Його кров... кров, та проклята ніч, ліхтарі, грязюка, і тіло повзе саме по собі ще пару сантиметрів, без душі, годне ще жити, а вмерле...
"Як ти думаєш, хто його? – спитала Оленка і додала ще, щоб здатись розумнішою, – насправді вбив?"
"Звідки я знаю? Кажуть – бомж. Алкоголік якийсь, приблуда, зек колишній, корочє, кончений чоловік, якому вже нічо' не страшно, нічого не треба... І тільки якої біди йому було нападати на міцного тверезого хлопця в підземному переході? Він навіть мобілку в нього не взяв, тільки якісь гроші, кажуть. Потім ще моя Марина йому на ту мобілку дзвонила – я дивлюся на неї, я знаю, що він мертвий, зарізаний, а вона йому дзвонить, ще й потім, як їй хтось подзвонив, крикнула: "О, це він!"
А він тоді вже в морзі був.
Може, найняв того бомжа якийсь Юлин дружок, приревнував, усяке буває... А чого – ні? "
"Ти так через це мучишся..." – каже тут мені Оленка, от я їй і видав.
Я сказав їй, що нема чого людині в душу лізти, якщо не просять, і що я не просив її. І не треба мені ні з ким поговорити, і не треба мені, щоб мене хтось вислухав, нічого мені такого не треба, бо все одно ніхто не зрозуміє, бо всі тупі, бо всі влаштовують похорон, обкладають його квітами, витирають сопливі носи свої хустинками в квіточку і кажуть, що життя продовжується і треба якось далі жити. А потім усякі забобони: не вертайся назад, не переганяй похорон, переверни табуретку, на якій стояла труна, помий руки після кладовища, і, все зробивши правильно, йдуть у якусь ригалівку напиватися на поминках до свинства, і жеруть салат із майонезом.
І ніяка скотина не зрозуміє, що тут смерть, що он квітка, бачиш, а я її порвав-порвав, і нема! Он трава є – а он нема її! Тому що, бачиш – смерть в усьому. Всюди смерть.
Нічого нема, розумієш? Все обман, все тимчасове!
І де поділося? Де он та хмара, що пішла? Де оця квітка, яку я пом’яв і розірвав? Де незайманість усіх дівок, які зі мною спали? І для чого цей увесь танець? Ти розумієш? Усе без змісту, абсурд, маразм, усе ворушиться, все звалено в купу, а для чого ця купа? Щоб хтось покопирсався пальцем, видобув Артура і придушив його, просто так. А завтра – мене? Придушить мене? Як Артура? Завтра і мене, як його, до моргу? Ти знаєш, як це: твій друг у морзі, твій сусід, із яким виросли, до якого в гості ходив вічно, його кімната, де ми сиділи, де компи паяли, розбирали, складали, в нього їх по три за раз було, де почався наш інтернет, де купа якихось роздруківок вічно, книжки... І там оце поприбирають, і його покладуть у труні? Ти знаєш, що це таке – бачити його там, у морзі? І його цей светр, і ця хустка на шиї дурна, жовта, і з кишені – тролейбусний квиточок, закомпостований!
Будемо ляпати язиками, будемо жити далі, складати щось із уламків, щоб гарно було, творчість чи там що – о! Я геній! Дивіться! Кланяйся всім, усі плещуть тобі, і все – пішов у ту чорну діру, в ту смерть, і якась скотина наступить на твою цю творчість, твої оці уламки світу, що, як дитячі кубики, ти в пірамідку тулив, бо воно нікому не треба, ніякій скотині не треба. А ти знай це і живи, і думай, от ще не вмер, день прожив, два прожив, і добре. Сиди і слухай своє серце, чи нормально воно б'ється, чи в боці ніде не болить, оглядайся, чи не крадеться за тобою бомж п’яний із ножем...
Отак я все це і видав їй, десь приблизно так воно з мене перло, хоч що їй за діло, вона і не розуміла нічого, напевно, і нащо їй таке розуміти, не треба нікому такого розуміти, хай собі живуть, поки живеться.
І я встав, вибачився, допив пиво – це через пиво, напевне, я їй видав ту всю чорнуху, і пішов собі між закинуті могили колишнього фролівського цвинтаря на Замковій горі, сів між могил і почав дивитися на будинки Києва, які видно було, нюхати мокру траву і хрести гнилі або іржаві – як якому хресту пощастило.
Мені ще треба було зайти сьогодні до нього в ту квартиру, де він жив, це на Подолі, забув нащо, дарма я пив ту самогонку вчора вночі.
"Олег!" – покликала мене Оленка, шукала, добра душа, я нічого не сказав.
Спакувала собі до наплічника обидві порожні пляшки з-під пива – дбає про природу – і пішла, ну й добре.
Тоді і я ще раз глянув на це кладовище, і став спускатись униз, до монастиря, туди, де, знаєте, джерело, що туристи вічно водичку беруть.
Отуди я став спускатися, бо подумав, що треба внизу сісти на вісімнадцятий трамвай, що йде з Контрактової до вокзалу і мусить десь тут проходити, наскільки я цей проклятий Київ уявляю. Почув іще, як трамвай там дзеленчить унизу і поскрипує, о, точно, подумав – і так і полетів, перевертаючись, втрапивши ногою в якийсь корінь, бо та проклята гора вся деревами поросла...
Що тут я сказав, то я краще пропущу, бо виховання не дозволяє, а потім попробував ногу – ніби не перелом, нічого, пройде, не страшно... і розридався там, прямо на заваленій сміттям стежці між дерев, сидів там і скулив, як паршиве блохасте щеня...
НАТАЛІ : ПРОДАВЩИЦЯ НА БАЗАРІ
Сижу тут, йолкі-палки, вже час, під цим пам’ятником якомусь придурку, з парасольою. Сижу і жду. Бо той клоун, дєд той старий бомжуватий, сказав – жди, поки не прийду. А коли прийду – не знаю. Клоун! Анді... Енці... Як там його правильно?
Їсти хочеться, щоб я здуріла як!
І не одійдеш же – жди.
А дальше шо буде ще?
Мамка...