Втілення отого величезного, вічного зла, що відриває чоловіка від чистоти дикого звіра, від усесильності... хто забирає в чоловіка всесвіт і веде його в брудну, тісну хижу, затулену від волі і від вітру... там, між вогкими, липкими звіриними шкурами, чоловіка годують солодким, медовим місивом, затишком, насолодою короткого спалаху серед тисячі мук бажання.... поять чоловіка хмелем, що дає щастя і забирає силу... забирає чистоту дикого звіра і гострий розум палаючого вогню... а коли чоловік жахнеться і покине все, втече назад, у волю, в холод – то звір, брат його, вже тікатиме від нього, і птах минатиме його... і побачить він, що нема йому тут більше щастя і волі, а там, у хижці, вона чекатиме його назад, і тремтітиме, і сміятиметься, відбираючи в чоловіка все більше і більше його сили..."
"Ти хто?" – само вирвалось. Наташка мене зараз уб’є, що не мовчу і що когось чіпаю. Ну й хай.
"Риба".
"Яка риба?"
"Водяна".
"Ти про що балакаєш?"
"Про жінку".
"Про яку?"
"Про всяку".
"Всяку? Рибко, покажи-но себе!!"
"Не хочу".
"Чого?"
"Бо я – золота".
"Тим паче покажи, я ніколи не бачила золотої рибки. Тільки читала".
Щось велике вдарило об палі, аж пристань затремтіла.
"Ти читала не про справжню золоту рибку, а про самозванку. Справжня – я! Справжня – забута!"
І випливла на світло. Вона була гігантська. І золота. То вона вгатила хвостом по палях пристані.
"О! – зраділа там десь далеко Наташка. – Золота Риба! От хто нас повезе! Бистренько, бистренько, підпливай сюда!"
Рибка її послухала, затихла, підпливла і підставила блискучу спину у великій потрісканій лусці. Я, як залазила на неї, спробувала сісти позручніше. Уявляю, що це буде за поїздка! Я колись на коні каталась, один раз, так там хоч було хороше сідло, і то мені тоді здалося, що з мене душа витруситься, разом із усіма кістьми, поки кінь доскаче, куди йому там треба було. А тут без сідла. Сіла – відчуваєш хребта і Рибині кості. Ноги – у воді. Хоч би роззутись, пропали мої чудові шкіряні чопчики! Наташка мостилася довше за мене. Риба нервово дригалась. За що тут триматися?
Коли Риба нарешті попливла, я трохи похитнулася назад і схопилася за плавник – обдеру руки! – але не обдерла, бо він був, як коняча грива. Вона рухалась повільно, її не трусило, тільки як різко била хвостом, то відчувалось.
Вода тепла, можна ногами бовтати.
Лампа все далі світилась, далі... і, нарешті, зовсім пропала. Темрява, плюскотіння теплої води, і Риба ворушиться... часом різко вивертає, обминає щось невидиме – тоді ворушаться кості її хребта, велетенські, напевне такі, як у тої викопної, з музею.
Так ми пливли довго, ніби в сні, потім почався шторм.
Хвилі, як у морі, пінилися, били Рибу, нас, розгойдувалися щоразу сильніше. У тих хвилях кишіло рибами – тепер вони вдарялися мені об руки, груди, об щоки, потрапляли за пазуху, випадаючи з мокрого светра і зісковзуючи вниз, у воду. Вони були дивних кольорів і світилися, а ще – крутились. Морська зірка прилипла до плеча: чіпка, біла у смужку; я її струшувала, здирала підборіддям, не випускаючи з рук плавника Золотої Риби, щоб не зісковзнути, не полетіти в це море, між хижих істот, змій, восьминогів... усіх оцих, що миттю обплетуть мене і потягнуть на дно. Хоча – яке тут може бути дно? Тут безодня! І вони тягтимуть мене вниз, униз, роздираючи на шматки, з'їдаючи, випльовуючи. Вічно летітиму до потвор доісторичних, і нижче, за потворами, між бактерій, і ще, ще, ще, в ту воду, яка була, коли нічого не було, і ще раніше, в ту воду, яка була до того, як стала вода....
Тимчасом десь там, у горах, досі не знаю, де, будуть швиденько ліпити зі свіжої глини і очерету нового ідола, готувати до посвячення, щоби посвятити нову Іннану.
Якщо я зараз упаду з Риби... Понесло ж мене!
Чого ці риби не сплять, як мертві звірі?
Цікаво – вони якось тут посортовані? Наприклад, ті, яких засмажили, – окремо, а ті, що з'їла щука, – окремо?
Цікаво, тільки не спитаєш ні в кого, Наташка – злобна особа. Зараз висміє і накричить. Добре, хоч про Рибку не читала нотацій – мовчи, мовчи! Коли я ще сюди потраплю, цікаво? Та ніколи ж.
Он шторм улігся, Наташка розправила плечі, кругом нас щось високо стрибало з води – такі риби чи такі пташки, що плавають. Мерехтіли веселкою переливи якихось зграйок із-під поверхні. Все світилося, вода блищала, бризки іскрились, як феєрверк.
Десь далеко заворушився вогник. Він коливався, ніби лежав на хвилі. Наша Риба пливла прямо на нього. Але він теж рухався – то був не берег і не ворота. То було щось пливуче.
Щось велике.
Темне.
Вогник світився вже згори, а тінь чогось лякала нашу Рибу, і вона боялась підпливати ближче.
"Ей! – закричала Наташка, закинувши голову. – Ей, Утна.... Унта... Діду Ной! Оглохли? Ей!!! Це ми! Спускайте вірьовки!"
Щось добре лупнуло мене по носі – міцна мотузка. Коли нас витягли – я, нарешті, зрозуміла, що таке ми наздоганяли. То був старовинний дерев'яний корабель без вітрил.
Риба уже десь собі попливла, не прощаючись, не чекаючи, забувши про нас – далі, напевне, мнучи свою тяжку думку про те, які погані жінки, котрі тягнуть чоловіків, забираючи їх від волі. Я не бачила її через борт, хоч і перехилилася. Цікава Рибка. Золота Рибка з іншої казочки. І нема ж у кого розпитати, чого вона така жінконенависниця.
Наташка тимчасом сварилася зі старим дідом із довгою пишною бородою, котрий один і був на цьому кораблі:
"Нє, ну ви не могли пождать, да? Ви когось хоть везете! Да ви тут сам один, і попливли, будто вас там ждуть!"
Дід дивився на мене.
"Ти Інанна?" – спитав.
"Ага".
"А я Утнапішті. Неті називає – Ной, можеш і ти так само".
"Я думала, ви не вмієте по-нашому балакати".
"Та… шо ж … вивчив, як таке робиться".
"Ну скажіть – і багато ви везете?" – наполягала Наташка.
"Та почекай ти… Дай он мені з богинею поговорити. Тяжко тобі бути Інанною? Чув я, що та, попередня, в монастир пішла і скоро вмерла?"
"Ага. Так і було. А мені – ніяк. Не тяжко".
"А жити не зважає оте?"
"Ні… А як має заважати?"
"Нікого ви не везете! – знову встряла Наташка. – Пустий ковчег, і не могли почекати? Ми там чуть не потопились, на тій Рибі!"
"Та почекай, Неті! – розсердився Утнапішті. – Та помовч!" – і, хапнувши її за плечі, завів до однієї з порожніх кліток, яких там було багато, і зачинив дверці.
Наташка там затихла.
Утнапішті взяв мене за руку, повів до ліхтаря на носі ковчега і посадив на якусь лавицю.
"То ти ще не знаєш, що може робити богиня Інанна? – Я встала, але він знову мене примусив сісти. – Ти ще не вмієш викликати в людях люту пристасть? Ти ж Інанна! Ти ж мусиш це вміти, може, просто сама не знаєш?"
"А як?"
"Я не спеціаліст. Знає Інанна – богиня плотського кохання".
"А Енкі казав – вона богиня родючості і сходу сонця".
"Але це не головне, головне в ній те, що у грецькій Афродіті, римській Венері – пристрасть, вогонь плоті…"
Мені стало якось не по собі, ніби він каже непристойне. Я встала і пішла понад бортом, дивлячись на воду, він не йшов услід – лишився біля ліхтаря.
Отже, так?
Я думала – отже, так?
Я згадала київську квартиру і того хлопця, з яким ми пили чай, у той день, коли Олег мені сказав... коли я розбила артурову чашку.
Он що тоді було!
Як же це робиться?
Напевне, якось дуже просто.
Я обходила ковчег, нервово мнучи пальці, клітки дивились порожнечею, я закривала, відкривала в них дверцята, і з однієї щось шаснуло по палубі. Я крикнула і вискочила на лавку. Тут же не було ні душі!
Може, це якась риба? З мого волосся? Випала з-за пазухи? Вона вміє повзати?
На лавку напроти мене застрибнула мокра кішка. Смугаста, худа і з голодними очима.
Де вона тут узялась?
"Де ти взялася?"
Тонка мелодія прозорих склянок, як у мареві, комариним дзвоном висла над нами, і навіть можна було розрізнити слова:
"А я-я-я була міс школи... а ми-ми-ми не знали тоді ще, що можна мріяти стати моделлю...." — нив тихо хтось, тонесеньким жіночим голосом, вплетеним на нелюдсько високій ноті в мелодію прозорих склянок.
Кішка покліпала, жалібно нявкнула і стала лизати лапу. Якась здоровенна чорна рибина, завбільшки з кита, стрибнула високо з води і, перелетівши чорною тушею над нами, ляпнулась у воду знову, тільки бризки обсипали нас із кішкою.
Вода підхопила мелодію прозорих склянок.
"...а краса нам була тільки, щоб вийти заміж. Ми мали стати, як наші мами – робітницями на заводах, біля мартенівських печей розжиріти і забути, що були "міс школа", і я вийшла заміж, зразу після школи, як і треба було.... "
Щось крикнув Утнапішті, тобто Ной.
Кульові блискавки клубками пролетіли над водою – це були не блискавки, це наш ліхтар відбився на мокрих спинах дельфінів.... І світло долилось у мелодію води і прозорих склянок, вивищивши її до висот болісних, важких, які не можна чути, не можна бачити, не можна...
"...а вийшла я заміж, як усі – вагітною, на третьому місяці, і через рік розвелась із чоловіком, бо він пив і гуляв. Усі наші дівчата пройшли цей шлях, ні одна не перескочила... тільки завод закрився, а мамка сказала – хватить мені на шиї сидіть!"
Я вже не витримувала примарності, нереального марева, заверещала, схопила кішку, труснула її і кинула під лавку, щоб занявчала.
Музика впала.
"Пасіба, солнишко! – сказала, вилазячи з-під лавки, Наташка. – Цей дєд превратив мене в кота. Пасіба".
В мене руки тремтіли. Я обернулась до риб і плюнула далеко-далеко у воду.
Класно!
З такими даними тільки повією працювати – сама розпалила, сама задовольнила, і грошики в кишеньку. Багато.
Йолки-палки, як сказала би Наташка. Де вона, до речі?
Далеко, на самій грані видимості, загорівся вогник, і ще, і ще.
"Бачиш, – м’яко спитав Утнапішті, він знову стояв біля мене, – це пливуть душі. Човнами. Бачиш, як їх багато?"
"Я думала, вони плавають через річку. Стікс, так?"
"Так. Тільки це не річка, а велике море. Дехто каже навіть – океан".
"Куди вони пливуть?"
"Он туди".
І я побачила чорну блискучу скелю, з неї вниз дрібними водоспадиками стікали струмки. Перед скелею вирізнявся один здоровенний камінь – він був окремо – це була інша скеля, дивна – ніби з двох частин, ніби не скеля, а ворота... І між ними хитався маленький човник зі світлими веслами.
На човні хтось сидів, і, коли ми вже підпливли аж до нього, коли Наташка стала злазити вниз, до човника, я того, хто там, упізнала: то був труп.
Тільки тепер уже не труп, а звичайний собі спритний циган із сережкою у вусі, з чорними очима.
"Ану, – подумала я, – як же це робиться?..