вибухнуло в Варшаві повстання, а перед тим він у тому ж році був якийсь час іще й учнем малярського майстра, отже між тією наукою у майстра та Лямпі теж могла бути якась перерва. Можна з певністю припустити, що Шевченко вчився у Лямпі недовго, і наука та далі зрисовування гіпсових зліпків та естампів не пішла (метода початкової науки рисування за тих часів була скрізь однакова). Зате під час тієї науки Шевченко міг приглядатися й до праць старших товаришів, і до різних мистецьких творів, почути не одне про мистецьку творчість, про видатних малярів-митців, і все це могло лише більше скріпити його мистецьке покликання та до певної міри виробити в ньому мистецький смак. У майстерні Лямпі в Шевченка вперше могло встановитися й замилування до форм класичного мистецтва.
Коли почалось у Варшаві повстання, Енґельгардт покинув її разом із своїм полком. Утікаючи, не міг забрати з собою всіх своїх слуг, а серед тих, що залишилися в Варшаві, був і Тарас. Бувши в той час у Варшаві, хлопець міг дуже багато цікавого побачити й почути. Зберігся переказ, джерела якого не знаємо, що під час перших воєнних подій Тарас "заліз на горище і відтіля, із дахового вікна, дивився на вулицю, на бійку між поляками й царським російським військом" [Це оповів Сірко (проф. Федір Вовк) у "Громаді" 1876 р. Чи не був це його домисел?]. На початку повстання мешканці Варшави досить яскраво заманіфестували свою ненависть до окупантів-москалів, – про це Шевченко не міг не знати й не спинитися думкою над цим фактом. Хоч був кріпаком, але був російським підданим і напевне читав звернену до підданих Російської Імперії польську революційну відозву: "Ви, що страждаєте в залізних веригах самодержав’я, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни!" Не міг не чути теж і про проголошену в Варшаві детронізацію Миколи І, що ще минулого року коронувався тут як "король польський". Коли вже перед тим усвідомив собі все пониження кріпака-невільника і задумався над несправедливістю тодішнього соціального ладу, то тепер напевне задумався й над несправедливістю панування одного народу над другим, над несправедливістю національно-політичною, коли дивився, як повстанці скидають чужинецьке ярмо.
Чи вчився й далі у Лямпі по тому, як почалося повстання, невідомо. У Енґельгардта був у Варшаві якийсь "комісар", себто якась довірена особа в його маєткових справах. Комісар цей опікувався Енґельгардтовими людьми і брав участь у справі виїзду їх із Варшави, коли польський революційний уряд виселяв із Варшави російських підданих.
Кілька приятелів Шевченка, а саме М. Костомаров, Ів. Сошенко та В. Забіла зберегли в пам’яті оповідання Шевченка про те, як він покинув Варшаву. Костомарову Шевченко оповідав, що коли польський революційний уряд "випровадив" його із Варшави разом із іншими російськими підданими, то він од того уряду дістав навіть якусь суму грошей "революційними асигнаціями". Оповідання Сошенка й Забіли дійшли до нас уже з третіх уст і, відкидаючи з них коментарі та здогади переповідачів, можемо зібрати про виїзд Шевченка з Варшави та дальшу його подорож дуже небагато даних. Знаємо, що "Енґельгардтів комісар виправив із Варшави до Петербургу (куди втік Шевченків пан) цілий штаб двірської служби свого принципала", а що "з приводу заворушень не можна вже було дістати відповідної кількості коней", то через те "кільканадцятеро людей мусіли їхати на одному возі". Було це в кінці лютого 1831 року, "дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусіли часто йти пішки, і під час тієї мандрівки взуття у Т. Шевченка подерлося, і він терпів од холоду". На одному чоботі у нього навіть підошва відпала, і щоб не відморозити ноги, він часто мусів переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Це так набридло солдатам-конвоїрам, що один з них ударив Шевченка по шиї.
Отже, цю подорож Шевченко відбув "етапом", як це й сам оповідав приятелям. Легко собі уявити, чому це було так. Висилаючи з Варшави Енґельгардтових слуг, польська влада, очевидно, прилучила їх до більшої партії таких самих нещасливих виселенців і дала їм військову охорону. Енґельгардтів комісар, очевидно, подбав лише про те, щоб чим можна їх забезпечити на дорогу. Польська охорона могла цю партію довести лише до якогось нам незнаного пункту, близького до лінії російських військ, мабуть десь у Литві. Тут уже всі ці виселені з Польщі люди мали зголоситися до російської влади. Люди вільних станів могли собі далі їхати вільно, а кріпаків, за тодішніми російськими приписами, попровадили "етапом", тобто, як арештантів. Довелося сіромахам при цьому й у тюрмах ночувати. Зазнав і Шевченко всіх приємностей такої подорожі. У голоді й холоді відбув він цю тяжку мандрівку. Не про яку іншу, а тільки про неї міг він у 1838 році згадувати (в поемі "Катерина"):
…шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати!
Знаю його, знаю!
Попоміряв і я колись –
Щоб його не мірять!
Розказав би про це лихо,
Та чи то ж повірять?
Ця подорож з Литви до Неви була, мабуть, дуже довга, – могла тягтися й місяць, а може й довше, аж наступив той день, коли нужденний віз із численними слугами кирилівського дідича спинився перед брамою його палацу на Моховій вулиці, в самому центрі млистого Петербурґу.
Від часу виїзду Тараса з Кирилівки проминуло вже не менше як півтора року. За цей час пізнав він інші краї, навчився польської мови, був свідком цікавих політичних подій, почав був учитися улюбленого малярського мистецтва, пізнав чимало нових людей, чимало пережив і передумав.
У непривітному, закутому в ґраніт і оповитому туманами північному місті починав уже вісімнадцятий рік свого життя.
Примітки
Св. Марія Магдалина (1830) – У виданні Зайцева – 1833 р., що суперечить як хронології варшавського періоду життя Шевченка, так і дату, так і авторському підпису на самому рисунку. Це слід вважати не зауваженою друкарською помилкою.
В "науці" у Ширяєва
Спогади про Вільно й Варшаву, майстерня Франца Лямпі були тепер для Шевченка далеким, фантастичним сном, – дійсністю був передпокій панських петербурзьких апартаментів: пан знову повернув Тараса в козачки…
Підвищений у 1831 році до ранги ротмістра і призначений як ад’ютант до його королівської високості – начальника шляхів сполучення герцога Олександра Вюртемберзького, Павло Енґельгардт, як на тодішні легкі умови військової служби для аристократів, дуже пиняво робив свою кар’єру: на дванадцятому році служби був тільки поручником. Мабуть, ні службовою ретельністю, ні здібностями не визначався. Його старші брати Василь і Андрій, обидва полковники ґвардії, були значно талановитіші за нього і належали до популярних у столиці осіб, особливо Василь, знаний картяр, сноб і гульвіса, сердечний приятель поета Пушкіна: він збудував на Невському проспекті "дім забав" ("увеселительное заведение"), де відбувалися маскаради, бали й концерти, а весь Петербург залюбки повторював його блискучі дотепи. Андрій, герой війни 1812 року, був справді видатним бойовим офіцером.
Шевченків же дідич Павло Енґельгардт нічим не визначався. Одружений із баронівною Софією Енґельгардт, дочкою генерал-лейтенанта барона Ґоттардта Ґерарда фон Енґельгардта (з німецької лінії того самого роду), він майже всю свою військову кар’єру зробив як ад’ютант високих військових начальників. "В походах не бывал", як стояло в його службовому формулярі, зате добре знав французьку й німецьку мови і зумів собі знайти жінку-красуню – це було все, чим він міг особисто похвалитися, але як внукові сестри найсвітлішого князя Потьомкіна, як синові генерал-аншефа, а згодом сенатора Василя Енґельгардта, зрештою як братові своїх братів, чоловікові жінки-красуні й маґнатові з ранґою полковника, яку він дістав, покинувши службу у 1832 році, – йому були відчинені двері всіх петербурзьких палаців і аристократичних салонів. Вихованець корпусу царських пажів, тридцятидвохлітній полковник міг, і не втомлюючи себе службою, жити у своєму з азіатською пишністю обставленому, ще батьківському палаці й вести нормальне для його середовища безтурботне світське життя, яке так відповідає нахилам людей без особливих ідейних зацікавлень і без глибших духових поривів: родився й виховався на те, щоб бути паном.
З яких причин – невідомо, але Енґельгардт цілий рік не вживав ніяких заходів, щоб вести далі мистецьку освіту Тараса, хоч у Петербурзі це не було річчю тяжкою. Мрійливий хлопець з гарними й розумними сумними очима був для маґната-дідича його рабом. А проте в душі цього раба, з якого пан знову зробив свого лакейчука, ні на хвилину не вгасало бажання навчитися "божественного мистецтва": скуштував уже був тієї вимріяної науки, а до того ще, мабуть, був уже свідомий і своїх мистецьких здібностей. І от починає він благати свого пана, щоб ізнову дозволив йому вчитися малярства. Довго той не піддавався, аж нарешті "невідступними просьбами" Тарасові пощастило таки пана переконати, і Енґельгардт законтрактував його на чотири роки "разных живописных дел цеховому мастеру" на прізвище Ширяєву.
Чому сталося саме так – чому Енґельгардт оддав Шевченка в науку цеховому маляреві, а не маляреві-артистові, це вимагало б вияснення, але, на жаль, можна його шукати лише в здогадах. Можна припустити, що скупий пан роздумався й не хотів більше витрачати гроші на малярську науку Шевченка. Наука в доброго вчителя-митця коштувала б недешево, а до Академії Мистецтв кріпаків тоді вже не приймали. Тому, мабуть, Тарас і вхопився за інший проект: почав просити пана, щоб оддав його в науку до цехового маляра-декоратора. Згодившись на це, Енґельгардт, якщо не відразу, то в скорому часі, мав би з цього ще й користь – дістав би від майстра гроші за свого кріпака, сам же Шевченко міг із цим зв’язувати надію якщо не на швидке й повне, то хоч на часткове визволення: згодом зробившись сам майстром, хоч би й по довгій науці, він міг перейти "на оброк", тобто, живучи й працюючи самостійно, платити панові певну умовлену суму із своїх заробітків, а якби йому добре повелося, то й зовсім на волю викупитися.
У надії на це він, мабуть, і почав докучати панові своїм "невідступними просьбами" і зрештою добився свого.