Немає формальних підстав твердити, що нею була та сама дівчина, про яку зараз буде мова, але, здається, що так – що це була та Оксана Коваленківна, про яку вже ми згадували, описуючи поетове раннє дитинство, і якій він пізніше присвятив свою поему "Мар’яна Черниця". Присвята ця, адресована "Оксані Коваленко на пам’ять того, що давно минуло", – документ, який уже безсумнівно свідчить про те, що, ще мавши 13–15 літ, Шевченко пережив першу любов. Ось відповідні рядки цієї зворушливої присвяти:
Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво – твою красоту;
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять,
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш… Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну –
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись щаслива
І хоч так, як жарти, колишнє згадай…
До цієї присвяти немає що додавати: тут ми маємо повний образ Тарасового дитячого кохання – щасливих зворушень хлопця при його зустрічах із коханою, їхніх "очима, душею, серцем" ведених розмов, їхніх спільних радощів і спільної журби, – усе, в чому виливається найсильніше й найчистіше почуття першої любови.
Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Ім’я її він надаватиме улюбленим героїням своїх поем, а її особиста трагічна доля стане трагедією його серця, як ми довідаємося про це згодом. У безрадісному ж житті сироти-підлітка була вона ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній гами нових, особливих почувань.
Козачок пана Енгельгардта
12 травня 1828 року помер у Вільшаній Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської Імперії Василь Енґельгардт. 29 жовтня того самого року три нешлюбні сини його – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, коло 50 000 кріпаків "мужеска і женска пола", доми в столицях і безліч різних дорогоцінностей. Поручникові Павлові Енґельгардтові дісталися маєтки на Звенигородщині. Весною 1829 року тіло померлого дідича перевезено з Вільшаної до його родового гробу – до села Чижева на Смоленщині і 12 березня там поховано.
Зробившись власником кирилівських кріпаків, Павло Енґельгардт – десь між початком листопада 1828 року і початком березня 1829, – наказуючи головному управителеві своїх маєтків "набрати коло тузеня хлопців", що надавалися б на двораків-фурманів, форейторів, кухарів, лакеїв та рахівників, зажадав навіть такого, що надавався б на покоєвого маляра. За оповіданням самого Шевченка, переказаним уже з третіх уст, Тарас тоді саме й "попав у кухарчуки, під команду вільшанського головного кухаря-артиста". Але є дані, які стверджують, що попав він туди не відразу – не просто з села, а по тому, як уже побув на панському дворі як кандидат у двораки.
Сестра поетова Ярина оповідала, що Тараса взяв до почту своєї служби управитель вільшанського маєтку Дмитренко (очевидно, щоб приготувати його до служби у молодого пана) і що сталося це за таких обставин: Тарас подався був до села Хлипнівки, де хотів учитися малярства в одного з місцевих майстрів; два тижні прожив він у майстра на іспиті, і той признав хлопця за здібного до вибраної ним кар’єри, але боявся тримати в себе кріпака-учня без панського дозволу і тому порадив хлопцеві здобути той дозвіл на письмі. Тоді Тарас пішов до контори у Вільшану, і управитель Дмитренко, "розмовившись із хлопцем і помітивши його спритність", забрав його до себе. Ще інакший переказ зберіг у своїй пам’яті Шевченків небіж; Петро (син брата поетового Микити). За цим переказом, Тарас попав у хлопчики для слуг не до Дмитренка, а до помічника його поляка Яна Димовського. Брат же Петра Прокіп пам’ятав іще и те, що це дід Іван просив Димовського, щоб Тараса взяли до панського двору.
Тяжко в усіх цих, таких одмінних, версіях зорієнтуватися і дати якійсь із них перевагу, але, здається, не буде помилкою прийняти за факт, що обов’язків "козачка"-лакейчука почав учитися Шевченко в Димовського і що цей старий панич, який залишив по собі у місцевих селян пам’ять доброї людини, ставився до хлопця добре, бо Тарас у нього не тільки вчився, як панам що подавати та як до них озиватися, але – як згадував Петро Шевченко – від Димовського Тарас дістав "властиво перші початки елементарної науки", що треба розуміти як поширення Шевченкової шкільної науки якимись ширшими відомостями. Сестра поетова Ярина могла Димовського з Дмитренком і поплутати. Що від Димовського Шевченко зазнав, чимало доброго, це потвердив він сам тим, що, ставши вільною людиною, листувався з ним і пересилав йому поклони. Мабуть, цей самий Димовський, якому довелося робити Тарасові "іспит" чи "спробу", і зазначив у врученому молодому Енґельгардтові реєстрі його прийдешніх слуг, що Тарас Шевченко надається на "покоєвого маляра". Здогад такий можна вважати за зовсім певний. Уже по відбутій у Димовського науці довелося Тарасові перейти на панську кухню, а потім – коли приїхав до Вільшаної молодий пан – зробитися його "козачком".
На кухні Тарас чистив і мив начиння, носив дрова, виливав помиї тощо, але мабуть не так ця праця, як її одноманітність його нудила. Непосидючий хлопець рвався на волю і, як колись давніше від усяких сільських робіт, так і тепер утікав і від цих нових обов’язків – утікав до густого панського парку, де в гущавині розвішував на деревах свою "колекцію образів" – "лубочні" кунштики, що їх пристрасно збирав, іноді навіть їх собі привласнюючи, як це зробив колись, забравши у дяка Богорського книжечку "з кунштиками". Таке бажання полюбуватися своїми мистецькими скарбами не минало для Тараса без прикрих наслідків. Шеф панської кухні за такі втечі бив наслухняного й неспокійного хлопця, як били його колись і мачуха, і дядько Павло, і вчителі-дяки, і навіть брат Микита. Коли ж довелося йому зробитися панським лакейчуком і цілі дні без діла чекати, аж пан накаже йому щось зробити, Тарас "нишком зрисовував" "образи суздальської школи, що прикрашували панські покої".
Це його власна згадка ["Суздальська школа" – це в устах Шевченка звичайне окреслення для творів масового виробу й низької мистецької вартості, якими були, між іншим, і "твори" суздальської продукції], згадка ця веде нас до питання, що взагалі міг нового й цікавого побачити й почути в панському палаці і дворі допитливий сільський хлопець, який мріяв про мистецьку освіту. Мистецьких творів, що могли б вразити його уяву, там напевне не було: вони були зібрані в Енґельгардтових столичних палацах, у його прадідівському домі в Чижеві, на Смоленщині; було їх багато й у палаці, збудованому архітектом Ґваренґі – у славних Ляличах на Чернігівщині, що їх купив Енґельгардт у Завадовського. У вільшанському домі навряд чи вони були.
Була тут кріпацька оркестра, але була жалоба по старому панові, і Тарас не чув її музики. Це щодо мистецьких вражень. Що ж до того, як перебування в панському палаці могло взагалі відбитися на Тарасовій психіці та які думки могло збудити в його допитливому мозку, то тут можна припускати, що гострий контраст між розкішним життям неприступних, гордих панів і знаним йому життям убогих селян, дяків і навіть священиків не міг його не вразити, – надто вразливий був і вдумливий, щоб цього не сталося. Бачив тепер життя одного з центрів складного феодального організму – життя великопанського двору, де пан-дідич був мало не абсолютним володарем, воля якого керувала механізмом складної багатоступневої ієрархії, починаючи від головного управителя, управителів окремих маєтків, старших і звичайних слуг і кінчаючи ним, Тарасом, і такими, як він, цілком безправними паріями.
Не міг не бути вражений тим, що тисячі людей, панських підданих-кріпаків, ллють піт і живуть у злиднях для того, щоб солодко й добре жилося одному вибранцеві долі в блискучому уланському мундирі й срібних еполетах. Уперше почув, мабуть, теж тут, що є люди, які ніколи української мови в розмовах між собою не вживають. У дяків і в отця Кошиця чув уже може й не раз і російську, і польську мову, але як мови чужі. Чи на панському дворі й у панському палаці часто чув мову російську, з певністю не можна відповісти на це запитання. Енгельгардти прийняли православіє і зросійщилися ще в другій половині XVIII століття. Проте невідомо, який національний "тон" панував у вільшанському палаці. Колишня його довголітня господиня, з якою Потьомкінів небіж прижив трьох синів, за переказом, була якась польська княжна, католичка, що її цей православний мальтійський лицар викрав із якогось кляштору, де вона була вже постриглась у черниці. Деякі місцеві люди вважали її чомусь за німкеню, але вона була таки, мабуть, полька. Усі її сини були виховані в російській культурі, але напевне знали польську мову.
Чи в своєму "польському" маєтку [Це традиційна в роді Енґельгардтів назва для їхніх звенигородських маєтків] молодий дідич уживав російської мови, чи польської, звертаючись до слуг, – хто знає. Можна лише твердити, що все українське було Енґельгардтам цілком чуже. Серед їхніх управителів та офіціалістів, були й українці з походження, як от ротмістр Дмитренко, були й поляки, як отой добрий для Тараса Димовський і недобрий Прехтель, якого ми ще пізнаємо. Цікаво було б достеменно знати, чого саме учив Тараса Димовський. Дуже можливо, що навчив хлопця читати по-польському, хоча б з огляду на те, що Тарас мав їхати з паном до Варшави, де той служив у лейб-гвардії уланському полку і де слугам треба було знати польську мову. Поза цим здогадом ніяких конкретних припущень щодо того, як на Тараса вплинуло перебування на панському дворі та в палаці, робити не можемо, крім одного, що почував себе в панській палацовій неволі, як пташка в клітці, і мріяв про волю та про те, як би його навчитися малювати.
На панському дворі у Вільшаній Тарас перебув найменше – півроку, найбільше – рік.
З Вільшаної Тарас кілька разів їздив із паном до Києва, але десь восени 1829 року прийшов день, коли хлопцеві довелося вирушити в далекий світ – до Вільна й до Варшави.