Одна з таких прогулянок обернулася в такий імпровізований бенкет, що "два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці проярмаркували, а на третій попливли додому спочивать". Весною й літом 1840 р. Шевченко любив іще вдосвіта ходити вкупі з Штернберґом на етюди – на Смоленське кладовище. Часто студентське товариство сходилося теж на розмови і в академічних майстернях, куди охоче приходив і Брюлов. "Люба та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою" – згадував уже геть пізніше Шевченко [Ці оповідання поета записав Гр. Честахівський].
Із земляків поза Академією зустрічався часто з Дзюбином, Єзучевським, Троциною, Галузевським, Кандибою, Сошальським та іншими, і про декого з них зберігав завжди добру пам’ять і знайомство до кінця життя. Ці внуки нобілітованих козаків-старшин служили в Петербурзі в різних державних установах і були українськими патріотами. Серед них були й щирі прихильники його талантів. Був повен життя й цікавості до людей, але часто йому доводилося й розчаровуватися в них. Про конкретні свої розчарування в людях не любив розповідати, але загальних згадок про це й гірких рефлексій на цю тему не бракує вже в ранніх його творах, а особливо цікава одна в листі до Г. Тарновського: "цур їм (людям), покуштував уже я цього меду, щоб він скис!"
Описуючи пізніше своє студентське життя в повісті "Художник", казав: "Я не маю щасливого хисту відразу вгадувати людей, зате маю нещасливу вдачу швидко заприязнюватися з людьми". В цьому й крилося джерело тих розчарувань його в людях.
Усі забави, відвідування знайомих, прогулянки тощо – все це припадало або на святкові дні, або на вакації, або відбувалося вечорами. Відвідування клас Академії було обов’язкове, і ні праці в майстернях,— ні наукових викладів (з анатомії, естетики, міфології тощо) не можна було пропускати. Вільний був у будні лише по сьомій годині вечора.
Снідав Шевченко звичайно вдома "що Бог послав", а обідав найчастіше – як і все академічне "безтурботне бурлацьке товариство", як він казав, тобто "вольноприходящие" студенти Академії – у їдальні німкені m-me Юрґенс. Іноді до Шевченка і Штернберґа приєднувався і Брюлов, відмовляючись "від аристократичного обіду" "задля мізерної демократичної юшки" та різноманітного товариства. Скромну їдальню цю знав уже Шевченко віддавна, від того часу, коли ще від Ширяєва почав ходити по святах до Сошенка. У m-me Юрґенс можна було побачити "і бідного працівника – сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віцмундирі, й університетського студента, худорлявого й бідного, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лекцій", як згадував сам Шевченко, але найбільшу групу серед гостей пані Юрґенс складали митці-малярі й різьбарі. Група ця мала свій особливий стиль: носили вони бороди й запускали волосся аж по плечі, одягалися ексцентрично й з умисною недбайливістю, на головах носили капелюхи з широченними крисами.
Взагалі в той час громадська фізіономія російської столиці почала різко мінятися: зростала нова верства "декласованих" інтеліґентів, що творили все грубший і грубший прошарок між пансько-дворянським та купецько-міщанським станами. Серед цієї верстви т. зв. "різночинців", що її значною складовою частиною були й митці всіх фахів та дрібніша літературна братія з їхнім богемним стилем, жив і працював молодий український поет. В інших середовищах бував лише більш або менш частим гостем.
Відгуки на "Кобзаря"
Літом 1840 року Шевченко навіки попрощався з своїм любим Штернберґом: Віллі виїхав до Риму. Шевченко тужив за ним і нудився. Але в той час широким відгомоном у російській пресі й серед української інтеліґенції відбився вихід у світ "Кобзаря". Шевченкова книжечка зробилася предметом гарячих дискусій, похвал критики, а водночас і гострих застережень щодо української мови та рації існування української літератури, але серед земляків викликала вона ентузіастичне захоплення. Усе це не могло не зайняти Шевченкової уваги і надовго заповнило його життя.
Вийшов "Кобзар" із друкарні десь у березні або на початку квітня. Як кожний молодий автор, Шевченко, мабуть, нетерпляче дожидався голосів критики про цю свою першу книжку, та довго ждати не довелося: рецензії почали з’являтися вже на початку травня, їх було багато, і вони не могли не викликати жвавого обміну думок в оточенні поета, а самого його одні з них потішили, інші ж засмутили й обурили.
Усі критики зійшлися на одноголосному визнанні поетичного хисту автора "Кобзаря", а більшість із них не жалувала йому найвищих похвал; але одночасно ж більшість гостро заперечила рацію існування української літератури, висміювала українську мову та шкодувала, що такий талановитий поет пише бозна по-якому, марнує свій талант.
Найбільш вороже проти української літератури виступили "Сын Отечества" ренеґата-українця проф. Никитенка та "Библиотека для чтения" ренеґата-поляка Сенковського. Критик із першого часопису (як можна догадуватися, сам Никитенко) усю "штучну" сучасну українську поезію вважав "за жарт і забаганку", він не міг зрозуміти, як люди з талантом можуть "займатися такими дурницями". Йому не шкода було письменників "сумнівного таланту", як от Гребінка: він навіть радив таким письменникам писати по-українському, щоб звільнити російських читачів від обов’язку читати їх твори. Але йому шкода було, що це робить поет талановитий, у якого "є душа, є почуття" і який міг би збагатити "справжню російську поезію", а замість того "гидко спотворює ("уродует") думку й російську мову, підробляючись під хахлацький лад". Визнання таланту в такій формі могло лише обурити Шевченка.
Сенковський ще гостріше напався на українську мову й літературу; але, як і Никитенко, жалуючи, що Шевченко пише штучною й "небувалою" мовою, Сенковський просто прославляв Шевченка як поета. Він заявляв, що це неправда, ніби по смерті Пушкіна перевелися таланти. "Кобзар" був для Сенковського запереченням таких тверджень. "Чудові пісні" Шевченка Сенковський залічував до "радісних явищ, що носять на собі печать безсумнівного таланту". Хоч як йому шкода було, що вірші Шевченка – не російські, хоч як уже просто по-блазенському знущався він з літературної української мови [Він називав сучасну літературну українську мову "наріччям, що навіть не існує в Росії", "гібридним діалектом", "небувалою мовою, що її ні одна з усіх можливих Росій – ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, ні нова, ні стара – не можуть визнати за свою", "мішаниною слів хохлатих і бородатих, голених і неголених, південних і північних"], проте все ж мусів ствердити про Шевченка, що "якою б мовою він не писав, він – поет. Він уміє відчувати й висловлювати відчуте гарним віршем; на кожному творі його лежить печать поезії, що йде просто до самого серця". Але, закидаючи при цьому цілком безпідставно всім українським письменникам, що вони, "не церемонячись, переробляють російські слова і фрази на український штиб", Сенковський і в поезії Шевченка знайшов "російської віршової фразеології значно більше, ніж народної української (!)".
Аристократичний "Современник", що його по смерті Пушкіна редагував проф. Плетньов, оцінивши "Кобзаря" як єдине гідне уваги серед поетичних творів останнього часу явище, як "вдалу живу народну лірику", висловив певність, що ті, хто розуміють українську мову, прочитають цю збірку "з задоволенням і з вдячністю", але слідом за цією, хоч і скромною, але позитивною оцінкою, в іншій статті сказав:
"Книга, що з’являється у світ на крайовому наріччі простолюддя, коли панівна мова відрадно виблискує і звучить для кожного з читачів, завжди скидається на пародію або на літературний жарт".
Критик, що писав в органі ретроградів Булґаріна і Ґреча "Северная Пчела", навдивовижу глибоко зрозумів і підкреслив деякі питомі прикмети Шевченкової музи, як і особливі вартості окремих її творів, виявивши неабияку естетичну чутливість. Він оцінив як слід і образ Перебенді як "майстерний, сильний, повний непідфарбованої поезії", і "повну зворушливої поезії" "Катерину", кажучи: "Хоч сюжет її – і старий, і простий, але скільки ж тут щирої поезії, скільки почуття, що глибоко проникає в душу". Рецензент, що "з щирою радістю" привітав творчість нового автора, закінчив свою статтю пророчистими словами: "Якщо це перші спроби, то ми маємо право покладати великі надії на талант п. Шевченка". Але й цей критик, слідом за цитованими вже своїми колегами, радив Шевченкові писати по-російському: "Сумно, – казав він, – дивитись на літературу тих слов’янських діалектів, які волею долі мусять зсякнути у творцях, умерти в архівах, згубивши навіть слова і звуки, що в них вони привдяглися, а ще смутніше дивитись, коли цими діалектами пишуть люди, що могли б оздобити "первенствующую, всепоглощающую славянскую литературу" – тобто літературу російську. Щиро відкриваючи свої карти, останні два рецензенти принаймні не глузували з української літератури й не писали про те, що українська літературна мова – штучна, як то зробили Никитенко й Сенковський.
Лише три рецензенти-критики поставилися позитивно не тільки до творчості Шевченка, а й до права українського народу мати власну – щоправда лише "регіональну" – літературу: це були критики, що писали про "Кобзаря" в "Отечественных записках" і "Литературной газете" А. Красовського та в консервативно-слов’янофільському "Маяку". У "Маяку" вмістив свою рецензію прихильний цензор "Кобзаря" – письменник і перекладач П. Корсаков, давши дуже високу оцінку мистецької вартості творів нового поета. Корсаков знав Україну, українську народну поезію, як і творчість українських попередників Шевченка, і йому ясно було, що такі твори, як уміщені в "Кобзарі", "зробили б честь усякому імені в кожній літературі". Корсаков твердив, що поезії цієї "дорогоцінної" для літератури збірки "написані в цілком національному дусі", що вони "повні почуття, розуму, простоти, ґрації і щирої правди", і тому щиро ("от души") вітав їх автора.
Понад сорок літ минуло вже тоді від часу, як відродилася українська література, але не тільки ні один із її представників не дав ще таких артистичних творів, як ті, що з них складався "Кобзар", але ніхто не збуджував і таких думок і настроїв.