Криничар

Мирослав Дочинець

Сторінка 3 з 57

Колись у Волохіїя видів, як їх плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла воду для замісів. Глина впереміш із солом’яною січкою добре бралася до плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та не мусить бути рівно — аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували стіни, наповнювали їх першим теплом.

Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті поселі Йорданом і креслив нігтем хрестики на глині. Благословив їх, а новосели на мене обзиралися:

"Пане Кутьо, скажіть нам щось і ви на поріг".

"Що тут казати. Живіть і не бідкайтесь, не підгодовуйте біду".

Ще й на інше їх напоумив: збирати за худобою свіжі кізяки і мастити стіни поверх глини. Для пущого тепла. И не лінуватися, бо та кірка вбереже їх гніздовища від студені.

"А псяче лайно теж збирати?" — питали мене. — "Всяке збирати", —відказував я. Люди відходили трішки, притлумлювали горе, вже фіглювали. І я не сердився.

Пан Кутьо — так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хіба я можу сердитись? Назвисько це не найгірше. А головне — заслужене.

Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.

По Юрію, коли об’ярювалася вже вся біднота й удовиці, заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіглярити на Піяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні "Молоко русалки". І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, на колінах і на гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них дзюрив водою на п’ять ступнів довкола

— жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку і на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією. Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платника, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки її не кліпали.

Та ось циганчук торгнув бубон — і шийка змії здригнулася, дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися і звідти стрільнув роздвоєний язичок, зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвін: "цінь-дзінь...цень-дзень...цюнь-дзюнь..." Людська гуща заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.

Вкопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути: "цінь-дзінь...цень-дзень...цюнь-дзюнь..." Сипалися, ніби монети, на задерті голови присоловілого юрмища.

Затим вона сповзла долі й ігрище продовжилося. Заголосили, хто хоче зловити змію. Позивач кинув до кротонового клебана гріш і розчепіреними п’ятірнями став загрібати в’юнке тіло. Та де там, кожної проби лишався ні з чим. Двоє торгашів заповзялися накрити її своїми сердаками й притиснути ногами. Але дівча вислизнуло, як вуж з-під лопуха. Давидківський рибар мав при собі сіть. Приноровився й заплутав нею зміючку. Якийсь візник кинувся йому на поміч, аби пов’язати невтримну віжками. Смішні людкове: якщо та знайшла шпарину в неводі, то який ремінь її припне. У кротонів капелюш дзенькали й дзенькали копійчата, але втіху не заробив собі ніхто.

Нещасного, кажуть, змія й на коні вкусить, а в руки не дасться.

Корчма гула, як бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цідилася сливова паленка. Жіноча голизна розпалювала чоловіцьку спрагу. Марно домагалися спритники втамувати її бодай рукою. Така нагода приберігалася на вечір, і не для простолюду. Під стріхою "Молока русалки" була картярня, де збиралася військова старшина, цеховики, крамарі, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, віддаючи кесарю кесареве. Коли картярі добре вже розігріються винцем і гріховним дільцем, притлумлювали лампу і розгрібали стіл. На східцях чулося гупання кованих чобіт кротона. Він ніс перед собою сувій єдвабу, а в ньому — дівчина-змія. На пурпурному полотнищі вона тепер лежала біла, як болотна лілея, і так же тривожно пахла. На пальцях рук і ніг були нанизані персні — мідні, скляні, кістяні, дерев’яні. А на зап’ястях і щиколотках коливалися кільця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтіло золотими крихтами.

Вона й зараз лежала непорушно, з некліпними очима й завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвіту з тареля і сипонув на неї. Тільце стрепенулося, наче під живою водою, дзенькнули бранзулетки, зацокали персні, озвалися дзвіночки. Пелюстини квіту змагалися з шовком дівочої шкіри. Сороміцьке видиво одною мірою притягло очі гультяїв. У другому тарелі були перші ягоди з теплого боку Мужіївської гори. Карлик став на перевернуту бочку і поклав ягідку між грудей дівчини. Вона сягнула двійчастим язичком, підділа ягоду і втягнула до рота. Весело тенькнули дзвіночки.

"Хто хоче купити й собі ягоду?" — загугнів кротон.

Карлик розкладав полуниці по випростаному дівочому тілу — на повіки, на губи, на шию, на груди, між реберцят, на пупок і марусин поясок, рожевою підковою обклав лоно.

В затхлій картярні запахло ярим садом. Піднесли мисочку з товченою чорницею, і блазень устромив до неї свій гострий пташиний кіготь. Біля кожноїягодини він виписував цифру. Здушений гомін перебіг залою. Що більше знижалися ягоди від лиця додолу, то дорожчали. Хтось хіхікнув: "Малий золотник, та коштовний".

"Двері в рай відчиняє щедрість, панове", — щирив зморщений рот карлик.

Та чоловіцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на таріль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своєї ягоди, при тому чоломкали з присмокгом і тільце. Хтось у жолобок біля пупка підлив собі ще й вина. Інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в голові поселяється хіть, розум відходить. Полуничні цілунки під регіт громади звучали частіше, і за кожним подячно дзенькав срібний дзвіночок. Карлик пританцьовував на бочці й виводив на дівочій шкірі нові й нові цифри, що темніли зміїними розписами, доки їх не злизували гарячі язики, голодні плоті.

А далі було таке, про що мені не те що писати, але й говорити не бажиться. Не знаю, наскільки правдиво повідає вдовиця Влена, до котрої стягуються всі окружні брехні, та мушу їй вірити. Бо іншого передання не маю.

Одні картярі впивалися, другі виходили з порожніми кишенями, третіх волочили домів роз’ятрені супружниці, проте були й такі, котрі навелично крутили перед карликом барвистим папірцем і влесливо шепотіли: "Мій полоз хотів би спізнатися з твоєю зміючкою. Благослови, няню". Очиці дрібного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дівчину згортали в покривало й відносили до сусідньої комірчини. Вона ставала знову безживною, як мідянка на студеному камені. Жили лише дзвіночки на її податливому тілі. Вони гомоніли навіть крізь дубові стіни...

Криничар/ ст. 19

Дівчина-змія була моєю мамкою.

Влена якось переповіла мені її планиду. Дитина знайшлася в ґазди у Лавках. Це маленьке сільце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрібними бумбульками, печуть крумплі і яйця в попелі з лози, а дівчата вечорами тягнуть на містках журні співанки.

Плавле кача, плавле,

Само собі кряче,

Мамка ня втопила,

Тепер за мнов плаче.

Не плач, мамко, не плач,

Бо вже тепер годі,

Кой-ись ня втопила В каламутній воді.

Дітвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не має кісток. Тільце подавалося й тягнулося, як драглі. Куци рученя чи ноженя обернуть, там і залишається. До того ще й очі не стулялися, ніби повічки приросли до брів. Зайвий раз на калічку не кортіло глянути, а вона зорить за тобою невсипно — і вдень і вночі. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли жона ходила в тяжі, зірвала ягоду зі зміїним сім’ям. От і посіялося в ній. Мати аж приніміла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того виплодка. Але губити живу душу грішно, то вона, коли прала покрівці, пустила кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрів, що добро пливе. Поклав кошарик на воза. У кого нічого немає, той нічого й не втрачає. Вдома циганчатам буде бавка. Де шість ротів, там і сьомий. Дома циганка роздивилася дитинча і сказала: "Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й ліпше, бо віск дорожчий за м’ясо. Дочекаємося, коли приїде ціркус".

Ціркус навернувся в Мукачево другої весни. І кротон, мовчазний і добродушний чоловік, викупив у цигана "гумового" назимка за три лікті полотна і десяток підків,

які він згинав і розгинав на показію людям. Карлик вимуштрував дівчатко в лицедійку. Та ще й яку! На дівку-змію радо ходили випулюватися і в Сукмарі, і в Доброчині, і на Словаках, і в Кросні, і в Сербії, і по волоських схилах, і навіть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у році вело її серце сюди — на угринське перепуття, де в долонях теплих горбів пригрілося Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала її в засвіти, а винесла в світи пречуцні.

З роками падав на силі кротон, тратив голос карлик.

1 2 3 4 5 6 7