Зачаровані музиканти

Галина Пагутяк

Сторінка 3 з 62

Скільки він отак сидів? Здається, три дні.Першим про дивацтво Домницького почув пан Миколай, коли вертався зі Львова.Стрінув на дорозі купця Сидорка, який їхав до Львова з великою партією сукна. А Лукаш гостив у свояка в Перемишлі, й повернувся лише пополудні. Вони сподівались застати тут якусь родину. Зрештою, може, була перед тим.

— Я так собі думаю, — перемінив тон Миколай. – Молоде, зелене, пішло собі шукати пригоди. Може, вчитися більше не хоче. Може, найшов собі дівку з простих? А в нареченої був?

Миколай був завжди хитрим. Почав розпитувати, бо одна річ картати, дорікати, а інша – ставити питання, на які легко відповісти. Після довгої мовчанки Олександер проронив глухо:

— Він розірвав заручини.

Ні, вони не чули про це.То вже був поважний трафунок , який загрожував війною між родами.

— А... – видусив з себе Лукаш, і його питання пірнуло в горішню темряву, так і не встигши стати словами.

— Ніхто про се не знає, — мовив Олександер. – Він прибіг до неї босий, увірвався в покій і сказав, що шлюбу не буде.

— Босий?

— Босий. Мій син не варіят, вашмосьці! Тільки я знаю, в чому річ. І мій отець, що, як ви знаєте, став ченцем у кляшторі. Більше ви від мене нічого не почуєте. Якби не гроза, я казав би вам лишити мене. Можете перечекати в сінях.

— Ми підемо, вашмосць! – пригрозив Миколай. – Але встидно не довіритись давнім приятелям, майже братам. Що ти від нас ховаєш?

Олександер гірко посміхнувся:

— Що? Сказати не можу, але покажу, якщо пообіцяєте, що залишите мене самого оплакувати сина, який, може, й вернеться, але то вже не буде мій син.

— А труна? Що се за комедія?

— Се — частина вистави, вашмосьці. Вона нагадує мені про мою страту. Ся труна— не для нього. Для мене.

— Господи Ісусе! – вигукнув Лукаш. – Для тебе?

Він подивився на Олександра іншими очима, очима лікаря, і побачив, як той постарів й змарнів. А в очі, що палали, страшно було дивитись.

Натомість Миколай відреагував по-своєму, жорстко:

— Покажи, що маєш показати. Де воно?

Він роззирнувся довкола, але не побачив нічого такого, що мало б його вразити.

-У тебе в кабінеті?

Олександр похитав головою і розстебнув поли. На білій сорочці, там де серце,виднілась пляма від заскорузлої крові.

— Се що, рана? – скочив Лукаш. – Треба лікаря! Ні, я сам лікар!

-Я вам показав, — спокійно відказав Домницький і почав зашпилювати гудзики. – Рана знову відкрилася.Доста з вас

-Може... – пополотнів Лука. – Се він, Матеуш? Скажи, се він?

Лице Олександера спотворила гримаса болю, й він видушив з себе:

— Ні.

Обидва приятелі дивились на нього зі щирим жалем, з цілковитою безпорадністю.Вони ще ніколи не почували себе такими безсилими. Бувало, вселенське зло в його найгрізнішому вимірі кривди чи наруги поставало перед ними, особливо, в молоді роки.Часом втрата була така болюча, що й у них на серці довго не заживала невидима рана. Але змирювались, мусили змиритись, бо цілий світ хилився покірно перед Долею, побунтувавши й повоювавши. Аби здолати кривду, мало людського віку. Тільки ті, що живуть по кілька соток літ, можуть щось вдіяти. Бо в них інший світ, й інші інтереси у ньому. І вони, й прості смертні намагаються не переходити дорогу одне одному. Але, як уже перетнуться, то цілий світ перевертається, земля зрушується. Боронь, Боже.

Переміна, що сталася з товаришем, вразила Миколая і Лукаша більше, ніж порожня труна в покої, більше, ніж рана на грудях. Мало що могло трапитись. Може, між вітцем та сином зайшло щось остре, і завдало глибокої рани старшому.Тіні від свічок коливались на стінах, тіні від блискавок проривались крізь важкі заслони з оксамиту, через що здавалось, що поміж них трьох і порожньої труни метушаться потривожені духи, а відтак атмосфера ставала просто нестерпною. Лукаш відчув, що і його охоплює якесь безумство, і що він сприймає його як щось природне. Не зійде сонце, не защебечуть птахи, не відчиняться двері навстріч світові нормальних, статечних людей – і лишень оце справжнє, а все решта ілюзія.

Утім, пана Миколая, який завжди був серед них трьох найстатечнішим, найрозсудливішим, на перше місце завжди ставлячи обов’язок, це ледь черкнуло. А коли надворі лупнув грім так, що всі троє оглухли, він перший кинувся до дверей. Пахолок заповз у куток і від страху гикав.

Як свіча палала стара липа, що росла коло брами.

— Матко боска! – вирвалось у Миколая.

Дощ лив як з відра, однак липа все одно горіла, й іскри від неї могли спалити двір Домницького.За спиною Миколая з’явився Лукаш, а далі сам пан Олександер, чиєму обійстю загрожувала кара небесна.Челядь товпилася на ганку, так ніби зовсім не лягала спати. Миколай з Лукашем не знали, що вже три ночі в домі ніхто не спав, стривожений дідичевою поведінкою. Кілька бризок дощу привело Лукаша до тями, у голові в нього знову перевернулось, і він зрозумів, що ось це – справжнє, а те, що у домі – мана. Липу загасить злива, і вона, можливо, відживе, відхворіє, але відживе, бо дерева сильні духом. Навіть пень проростає. І до серця чоловіка вступила тиша. Він дивився, як води небесні гасили небесний огонь, і на устах його заквітла ледь помітна усмішка вдячності.

Олександер стояв позаду всіх, і відчай у нього ледь-ледь зрушився убік, поступаючись клопоту господаря, у якого є чимало добра, нажитого терпеливою працею, і є бажання, якщо не примножити свої статки, то хоча б уберегти.Але це тривало мить.Тут же рана нагадала про себе, і він відступив назад, відступив у тінь, далі в темряву дому, де чаділи свічки, а звідти – в глибоке підземелля свідомості, де ніхто не заважав йому переживати безкінечність солодкої муки.

Наче сновида спускався пан Олександер до просторої пивниці, що нераз у лихі часи була останнім порятунком, або ставала могилою для тих, хто потерпав від облоги, коли гинули останні захисники честі господаря та його дому, і залишались старі й жінки з малими дітьми.Утім, татари нападали здебільшого на села, а не на шляхетські укріплення.Небезпечнішими були війни домові: поміж самими шляхтичами.Вони спалахували від однієї іскри панського гонору, часом навіть через непорозуміння.Миколай з Лукашем були білими воронами у цій зграї, хоча, звісно, дітьми свого часу.Не встрявали в конфлікти, були обережні, уникали судів, і не вдавались до жодних радикальних дій. Але безпідставне, нагле розірвання заручин сином Домницького могло порушити цю гармонію. Для старшого чоловіка, незвиклого до насильства, виплеканого на молоці філософії стоїків, а не на крові, се була річ дуже прикра.І можливо, вистава з порожньою труною, імітація чування, виявилась свого роду захистом для пана Олександера.

У вухах його все ще відлунював грім небесної битви.Утім, спускався він до пивниці, дещо втішений, адже небесна битва не земне кровопролиття, а палаюча липа, як він упевнився, не становила безпосередньої загрози його обійстю.Та хоч би й згоріло.Нехай би здиміло.Його скарби залишилися б з ним.Він замкнув би за собою ковані залізом двері, одні й другі, і залишився б тут у будь-якому випадку.Не було задля кого боронити маєток. Олександер знав, що Матвій пропащий. Він умер. І пекло його інше, зовсім інше.

У пивниці Домницького зберігались волоські та угорські вина.Він був великим шанувальником цього шляхетного трунку і тримався власних купців-постачальників. Не мав військових трофеїв, поплямлених нехристиянською чи християнською кров’ю.Усе було ним куплене в чужих краях ще замолоду: античні камеї, венеціанське скло, мушлі Середземномор’я, уламки мармурових статуй, книги…Але все це було нагорі, на світлі. Пивниця мала особливий відділок, куди заходив лише сам господар.Вважалося, що там скарбівня і найцінніші барильця вина, але за полицею, де вилежувалисьв тиші й спокої старі вина, ховались двері до потаємної кімнати, про яку ніхто не знав.Отуди і прямував пан Олександер. Якась сила відтручувала його від того місця, і вона ж його притягувала, ваблячи запахом свіжої трави і квітів, що просочувався крізь дверці з потемнілого дуба.Зупинившись перед дверима, пан Олександер поставив на підлогу олив’яний підсвічник і вставив у замок третій ключ: якось механічно, за схемою – двері, замок, ключ. Завжди робив це, навіть коли не мав спершу наміру заходити. Якась сила керувала його волею, формуючи потребу, коли ключ був уже вставлений у замок, і залишалось його лише повернути. З якоюсь гіркотою Домницький подумав, що в інші часи, і в іншій землі він не ховав би свою таємницю так глибоко, не охороняв би її так ревно від людей. У Римі? Стародавньому Римі, золотому віці всіх богів і всіх святинь? Чи, може, в сонячних Афінах?...

Двері тихо відчинились, бо завіси були щедро змащені, й Олександер втягнув у себе різкий запах трави, змішаної з земляним духом підземелля.Він став на порозі крихітної кімнатини, посеред якої на дерев’яному помості лежала брила сніжнобілого порфиру, багатства журавненської землі.Не стада худоби, що проходять нею з Волощини у бік пасовиськ Бескидів, не риба з Дністра, не щедрі плоди Церери, а білий, часом жовтий, сірий, чорний порфир, піддатливий для різця скульптора і каменотеса, за яким приїздять до Журавного з Німців, Чехів та Мадярщини.

Ця брила була чимось незмірно більшим, ніж коштовний камінь. Десь у її туманній молочній глибині переховувалась від суєтного світу душа Олександра, його горе, його щастя, його життя. Без найменшого ганджу, вилущена колись з товщі каменю, як зерня зі спілого горіха, гладка й прохолодна, завдовжки з тіло людини.Від світла камінь ставав прозорішим, колір його теплішав.Здавалось, світло жило в ньому завжди. Його слід було пробудити, як будять зі сну кохану жінку, і, ще не розплющивши очі, вона знає, хто її будить, і лице в неї наповнюється світлом сонячного ранку.

Пан Олександер, посивілий, із лицем покарбованим зморшками, з руками, на яких понапинались жили, як на деревині граба, що починає втрачати пружність, не міг погамувати дрож. Якийсь час він так стояв, а потім, не обертаючись, зачинив за собою двері, наче боявся, що перетяг спровадить сюди увесь галасливий надокучливий світ. Поставив свічник на камінь, і свічка з каменем засяяли ще потужніше, ще яскравіше, зустрівшись після довгої розлуки. Домницький сів на долівку, припорошену пилом, і притулився щокою до холодної поверхні.Усе те, що було, нагорі, не вартувало нічого порівняно з тим, що він відчував зараз: неземну тишу, золоту благодать, солодке хвилювання.

1 2 3 4 5 6 7