Історія закінчилась. Почався період самопоїдання здобутого:
Перекочовуючи насичуючись
кількісно якісно перехлюпуючись
проймаючи взаємно протилежності
запереченням старого вибухаючи
прямуєм за законом діалектики
до незміренного майбутнього.
Отже перепони всі досліджено
отже глибини всі розгадано
отже з'ясовано всі недомудрення
Розженімось цюкнім по історії
може одкришиться нам виломок
як незвичайного майбутнього.
Як бачимо, Тичина починає писати так, що й не добереш, чи він іронізує над самим собою, чи це його нове одкровення. Але придивившись пильніше, виключаєш можливість іронії і починаєш розуміти, що над Тичиною починає іронізувати час:
Як часто з дрібного незадоволені
ми зневіряємося хилимося падаєм
ми спотикаємося глухнемо
і нам уже не чути як поршнями
ходить двигот по всесвіту
від непосидючого майбутнього.
У вірші "Ленін" (до речі, слово Ленін тут узяте хіба що для заспокоєння совісті: мало б бути куди доречніше: Сталін)
Нехай же знають "патріоти"
нехай повідомлять "міщан"
не заспокоїмось ми доти
аж поки з поля весь бур'ян
не вирвемо А вирвем грізно
Багнетом Критики мечем
Клянемся клятвою залізно
що ворог жоден не втече
Зрозуміла річ, це поезія не про клятву коло свіжої могили Леніна, а про клятву нищити ворогів в умовах колективізації і організованого наступу на українську культуру.
Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора. Цитуючи ці вірші, можна було відправляти на той світ не тільки Близька, Косинку, Крушельницьких, а й самого співця "Загострення Стаління".
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п'яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.
Борис Пастернак якось писав: "Я думаю, коллективизация была ложной, неудавшейся мерою, и в ошибке нельзя было признаться. Чтобы скрыть неудачу, надо было всеми средствами устрашения отучить людей судить и думать, и принудить их видеть несуществующее, и доказывать обратное очевидности. Отсюда беспримерная жестокость ежовщины, обнародование не рассчитанной на применение конституции, введение выборов, не основанных на выборном начале".
І справді: одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії. Звичайна річ, для мотивування розправи над кращими людьми того часу було використано міжнародну кон'юнктуру. Ось як мотивував "посилення класової боротьби" сумнозвісний Петро Колесник у згадуваній уже статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени": "З приходом Гітлера до влади в Німеччині оживіла емігрантська наволоч, бачачи в ньому нового "визволителя України", оживіли націоналісти й усередині країни" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35).
На Україні почалася "традиційпідрізація", що виявилась підрізацією народу. І що ж — великий соціальний поет 20 століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові ("всім пригнобленим і бідним руку подаєм!").
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво "Замісць сонетів..." збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.
Л. М. Новиченко писав про окремі вірші "Плугу" так: "Можливо, було б краще, коли б цих віршів (їх список читач може побачити в книзі Новиченка на с. 83.— В. С.) не було в книзі, — тоді було б дуже легко говорити про "рівне" наростання і т. ін.".
У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.
Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року "Партія веде":
Та нехай собі як знають
божеволіють, конають,—
нам своє робить:
всіх панів до 'дної ями
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
Пани були далеко, буржуї так само. Враження, що це поет писав про власний народ — це ж бо тут, на сліпих поетових очах, божеволіли і конали мільйони. А наступні слова
Ми йдемо походом гідним, —
всім пригнобленим і бідним
руку подаєм,
сприймаються навіть не як пустомолотство фігляра, а як святотатство. У часи, коли нещасний Близько дослухався, сподіваючись бодай у смертну годину почути звук пострілу, Тичина заливався люттю:
Ще свиней трапляється —
в нашім огороді є,
але ми їх винищим,
чорнеє отродіє —
хрюкай
не хрюкай,
ваше благородіє.
Коли духовна культура цілого народу (та й не самого тільки українського) винищувалась небаченими в історії засобами, поет просторікував:
Будем домолочувать,
ворога докінчувать,
за проводом партії
всі гвинти загвинчувать,
в праці,
в науці
комунізм увінчувать.
У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. Цей поет-пігмей живе й досі. Народні частівки на теми народного Тичини:
На вгороді баба,
а в повітрі флот.
Хай живе радянська влада.
От!
це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.
Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.
* * *
11 березня 1962 року Тичина записав такого вірша:
Критики
брали мене, чистили, м'яли,
на всі боки вибивали
метелочками з осоту, —
це тобі за роботу!
Щоб уперед не заганявся.
"Так собі — ось про 20-і та 30-і рр. згадалось" — такий авторський текст стоїть за цими віршованими рядками. Інакше кажучи, йдеться про введення Тичини в канон, на Голгофу так званої усенародної слави. На це було згаяно добрих 15 літ. Ось трохи історії.
Перше, істотно адаптоване видання Тичини з'явилося 1932 року. Звичайно ж, це було вибране — універсальна форма існування нашого митця. В книжці були відсутні 11 поезій "Соняшних кларнетів", вся збірка "Замісць сонетів і октав", 9 віршів "Плугу" і два вірші "Вітру з України". Єдина збірка "Чернігів" була тут представлена повністю. Вже в цьому виданні почали зникати знайомі образи і рядки: на догоду часові поет став осучаснювати своє минуле.
Перший рішучий крок було зроблено. Наступного року почався небачений на Україні голод, самогубства Хвильового і Скрипника, а за ними — чистки, арешти, розстріли діячів культури. У Тичини почався напад фізіологічного переляку, який так і не минув до самої його смерті. З нього тепер можна було ліпити коники.
І в цей час виходить у світ славнозвісна збірка "Партія веде". Ось її зміст: "Партія веде". "Пісня Червоної Армії". "Пісня комсомольців". "Пісня трактористки". "Пісня кузні" (за Рибацьким). "Як упав же він з коня". "На майдані". "Перше травня на великдснь". "О ні, ми кажемо". "Повітряний флот". "Іду з роботи я, з завода". "І од царів, і од вельмож". "Народи йдуть". "Ленін". "Мудрість, огонь".
Як бачимо, це теж було вибране, але вибране занадто енергійно: два вірші з "Плугу", кілька з "Вітру з України", два — з "Чернігова", кілька нових, уже абсолютно правильних поезій.
Успіх збірки "Партія веде" був величезний: протягом одного 1934 року збірка витримала три видання (правда, один раз — у скороченому вигляді).
Задля справедливості нагадаю, що того ж таки 1934 року вийшла ще одна збірка Тичини. Вона мала всього десять сторінок, але дуже промовисту назву: "Ку-ку". Цікаво, що ця зозулька стала справжньою для Тичини піфією. Поки вона прокувала тричі (збірка "Ку-ку" вийшла другим — 1935 роком і третім — 1938 роком виданням), на поета встигли пошити уніформу, що здушувала його, як саван.
Того ж таки 1934 року І. Кулик писав: "Із значно більшими ускладненнями, ніж в інших видах літератури, завойовує свої позиції соціалістичний реалізм у творчості поетів старшого покоління, зокрема поетів, які вийшли з націоналістичного табору. Видатний майстер версифікації й образу П. Тичина перейшов до злободенної бойової тематики, почав захоплено оспівувати ведущу роль партії (зб. "Партія веде"), і це, безперечно, значна наша перемога; проте ми зробили б йому погану послугу, якщо б замовчували нерівність, деяку навіть неповність художнього виявлення нових для Тичини тем та ідей" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 5, с. 11).
У наступному числі журналу за той же рік С. Щупак у статті з вічно актуальною назвою "Подолати відставання критики" говорив те ж саме: "Книжка "Партія веде" безперечно має велике політичне значення. Ця книжка свідчить про дальший ідейний поступ цього письменника.